Скажу чесно: телебачення я останнім часом категорично не дивлюся. Крім тих фільмів, про які мені відомо щось хороше із джерел, яким я особисто довіряю, і крім кількох пізнавальних програм, переважно на «ТОНІСі». Ну, і коли домашні дивляться Савіка Шустера, хоч-не-хоч краєм ока й упіввуха зачепишся за якийсь цікавий поворот розмови. Але таких поворотів усе менше – політики вкрай забрехалися, незалежно від їхнього забарвлення, а коло експертів на всіх каналах надто стандартне, попри наявність у Києві, і далеко не тільки у ньому, великої кількості дуже цікавих інтелектуалів. На жаль, їх не запрошують в ефір, а якщо і запрошують, то дають по парі хвилин, тим часом як словесна полова з вуст так званих державотворців заповнює собою ефірний простір і створює такий густий, непроникний для думки бульйон, що ним можна захлинутися і самому втратити здатність мислити й оперувати аргументами, а не порожніми мовленнєвими штампами.

Може, варто читати пресу? Тим більше, що треба ж щось робити у транспорті по дорозі на роботу...

Там, справді, значно більше можна прочитати розумних думок освічених людей, там регулярно з‘являються, скажімо, статті інтелектуалів вищого ґатунку, нецікавих нашому «вітчизняному» телебаченню, – Івана Дзюби, Оксани Пахльовської, Миколи Рябчука, Вадима Скуратівського... І не лише цих знаних авторів – чимало цікавої інформації надходить із регіонів, цілком професійно описують події у нас і за кордоном журналісти й аналітики без гучних імен, зате зі знанням справи на міцну «четвірку» за старою системою шкільних оцінок.

Але при тому постійно хапаєшся за голову, зустрічаючи у газетах такі грандіозні «ляпи», які ставлять під сумнів усе, що надруковане у цих виданнях.

І добре, коли автори і редактори просто не знають, як грамотно написати те чи інше слово, і в результаті виходить щось анекдотичне: «калоген» замість «колагена» в «Газете по-Киевски», «пірнаті» замість «пернатих» в «Україні Молодій» чи «приведение» (в сенсі привида) у «Вечерних вестях» (як бачимо, грамотність від мови видання не залежить). Але коли у солідному «Дні» йдеться про обсяги транспортованої нафти у «бочках» (замість барелів), а «Газета по-киевски» виносить на першу шпальту заголовок, де фігурує «министр МВД» (до речі, «міністр МВС» пише й чимало україномовних видань), то стає страшнувато: а чи розуміють автори й редактори, що міністр – це не просто «начальник» відповідної структури, а член українського уряду?

Ну, а про знання історії журналістами я мовчу: коли в одній поважній газеті штатна працівниця кілька разів пише про «Карла ІІ» під Полтавою, і це пропускає редакторська група, то що вже говорити про появу у цій же газеті фотографій німецьких танків «Тигр» (Pz-VI) з підписом «літо 1941 року»?

Та перевершують усіх не журналісти, а аналітики. Коли в тижневику «Свобода» його постійний автор Олександр Карпець, за його ж власним визнанням, авіаційний інженер, примудряється у невеликому нарисі до 100-ліття від народження Сергія Корольова припуститися кількох грубих помилок, то залишається тільки пожаліти читачів. Ну, добре, назвав він ракетоплан конструкції Корольова «реактивним літаком», хоча це «ракетний літак», це можна віднести до термінологічних помилок. Але писати, що після створення 1957 року уславленого носія Р-7 (того самого, який вивів на орбіту перший супутник Землі і який, після багатьох модифікацій, використовується й донині) Сергій Корольов більше не займався військовою проблематикою – це пряма дезінформація читачів. Так само, як і твердження автора цього ж тижневика професора Олександра Мережка (!), що Карл Маркс, мовляв, був передусім ученим, котрий провів значну частину свідомого життя за письмовим столом і в тиші бібліотек. При цьому «забуті» не тільки лідерство у «Союзі комуністів», редагування «Нової рейнської газети», очолювання Першого Інтернаціоналу, директивні листи німецьким соціал-демократам, а й суть позиції Маркса й Енгельса: вони вважали своє вчення «набоєм, пущеним у голову буржуазії».

Проте в іншій, дуже солідній газеті, у великій статті про Сергія Корольова я нарахував 12 (дванадцять) грубих помилок (точніше, свідчень некомпетентності автора). Оскільки про це довелося написати редактору газети і цьому авторові відмовлено від друку у тому виданні, то назву газети дозволю собі не вказувати.

Може, від некомпетентності порятує Інтернет?

Проте і тут справи, м‘яко кажучи, хрінові. Скажімо, Юрій Глухов, постійний дописувач кількох Інтернет-видань, примудрився не помітити в переліку найважливіших дат історії України у ХХ столітті такої «дрібнички», як... проголошення її незалежності 1918 року (між іншим, радянська Україна – це пряма похідна проголошення «буржуазно-націоналістичної» УНР, бо до початку 1919 року більшовики називали «свою» Україну також УНР, тільки з «правильною» владою). А виписуючи у черговій статті «іншу правду» про Крути (мовляв, хохли самі в усьому винні), він кілька разів назвав тих командирів, котрі втекли з позицій під Крутами (а, за спогадами сучасників, такі справді були), «петлюрівськими офіцерами». Ґвалт! Симон Петлюра тоді командував кошем Слобідської України і змушений був кинути всі свої сили на придушення арсенальського повстання у Києві. Тоді ще й терміну «петлюрівець» не існувало. А військовим міністром УНР тоді був Микола Порш. Геніальний організатор кооперації, але... пацифіст, переконаний противник «бонапартизму», тобто створення професійної української армії на чолі з бойовими генералами. Але про цього добродія, як і про пацифістські та соціалістичні ілюзії значного (переважного, якщо бути точним) числа лідерів Центральної Ради Юрій Глухов, схоже, просто не знає, то й покладає чи не головну провину на «петлюрівських офіцерів».

А у статті Семена Уралова та Дмитрія Куликова «Галичина – заручниця УРСР» в «Українській правді» бачимо некомпетентність уже в першому ж реченні: «Кожне соціологічне опитування на тему геополітичних переваг громадян України показує, що найбільша кількість українських єврооптимістів проживає на Галичині». Що ж, відкриваємо результати всеукраїнського опитування, проведеного на замовлення Інституту політики «Українським демократичним колом» спільно з фірмою Ukrainian Sociology Service (а там працюють справді фахові соціологи) у період з 12 по 22 грудня 2006 року, і бачимо: із тезою «Україна повинна йти шляхом вступу до Європейського Союзу» згодні 64% респондентів у західних областях і 74% у Києві. І навіть якщо виокремити із західних областей власне Галичину, то буде 70% – отже, не дотягують галичани до рівня європейської налаштованості киян. Якщо хто чомусь сумнівається у результатах соціологів, раджу згадати результати референдуму від 17 березня 1991 року – проти збереження СРСР тоді чітко висловилися Галичина і Київ. Ба більше: не все так просто з європейською орієнтацією і а інших регіонах. Так, центр України, згідно зі вказаним опитуванням, дає тільки 37% «єврооптимістів», а південний схід («пролетарі Харківської губернії», хоча де там 1917 року були пролетарі, окрім самого Харкова?) – 52%. І хоча загалом по Україні «єврооптимісти» становлять 46%, противників руху до Євросоюзу – лише 29%. Інші (чверть опитаних) не можуть дати чіткої відповіді.

Не менш «фахово», тільки вже в політологічному сенсі, виглядає інше твердження цих же авторів: «Більшовицькі проектувальники (Ленін і політбюро) та комуністичні практики (Сталін) стикнулися з серйозною задачею: потрібно було створити конфедерацію з централізованою системою управління та контролю». І знову доводиться кричати: «Ґвалт!» Саме поняття конфедерації виключає будь-яку централізовану систему. Це перше. По-друге, на відміну від Леніна, Сталіну навіть на гадку не спадала якась там «конфедерація»: його загальновідомий план «автономізації» 1922 року, після створення СРСР де-факто втілений на практиці – хоч де-юре союзні республіки і далі залишалися «радянськими державами». Ну, і нарешті, у згаданому тексті міститься дуже цікаве твердження, що Ленін і Сталін створили Україну...

Продовжувати екскурс? Тоді доведеться остаточно розсваритися з редакторами практично всіх видань – і друкованих, і електронних.

А тим часом ідеться не про дрібниці – йдеться про те, чи будуть довіряти читачі ЗМІ, надто таким, які претендують на об‘єктивність. І якщо політики досі ще не збагнули, що одним із головних чинників недовіри до них є їхня фаховість тільки в одному питанні – як краще захистити інтереси власних кишень, – то журналісти (і передусім редакторський корпус) мусять збагнути: вони самі себе підставляють під удар. І не просто себе, а все громадянське суспільство, яке неможливе без авторитетних медіа. І не треба себе тішити тим, що прискіпливі буквоїди, як Грабовський, Рябчук чи Стріха, які за день можуть впіймати кілька десятків «ляпів», трапляються нечасто. Пересічний український читач, між іншим, далеко не дурень. Якщо він не вловить один перекручений факт, то побачить інший, і в результаті накопичуватиметься критична маса недовіри до всіх мас-медіа. А тоді не треба й тиску з боку влади на незалежні ЗМІ: останні самі себе дискредитують і втратять суспільну вагу. Тому не будемо, колеги, полегшувати владі роботу з «підвищення рівня» вітчизняних мас-медіа.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників