Один із найбільших кіноархівів світу, Держфільмофонд Росії (в минулому СРСР), уже водинадцяте проводив свій фірмовий фестиваль. Таких небагато – щоби показували свої багатства. Зазвичай архів є доволі закритою науковою установою. Це не музей, просто з вулиці сюди не зайдеш – а ну, що тут у вас? Одначе, раз на рік держфільмофондівський дракон (він є одним із символів архівної справи, стоячи на сторожі фільмових «рукописів», що в огні не горять і у воді не тонуть) трохи розтискає лапи і дозволяє поглянути на свої багатства. Для архіву прямий зиск – можливість пропіаритися, нагадати про себе. Московські телеканали їдуть охоче, і так само охоче висвітлюють роботу фестивалю. Про канал «Культура» мовчу – то вже само по собі. Ну, а для широкого кола архівістів, істориків кіно, критиків і журналістів фестиваль є засобом активного спілкування про тексти, які давно зникли з карти буднів, одначе, зринувши на поверхню, виявляють несподівані змістові значення...

Фестиваль архівного кіно має ймення «Белые Столбы» – за назвою селища у Підмосков’ї, де розташований Держфільмофонд – починаючи з 1948 року. Кажуть, місце вибирав сам Лаврентій Берія. Вже тоді об’єкт мав стратегічне значення. Кіно, як відомо, дуже любив товариш Сталін. А, по-друге, це ж «найважливіше з усіх мистецтв» – бо є ідеологічною зброєю партії та уряду, які ані на мить не полишали надії ощасливити людство. Нині, звичайно, вже не те – функції «найважливішого» перебрало на себе трикляте телебачення. Одначе, і за таких обставин кіноархів є невичерпним джерелом інформації – не проходить жодного дня, аби сюди не завітали посланці котроїсь із телекомпаній із запитом щодо того чи іншого матеріалу.

Утім, під час круглого столу, де обговорювалося, якими бути сінематекам у ХХІ столітті, телевізійникам дісталося на горіхи – від кінознавців. Один із наведених прикладів: хроніка 27-го року підкладається і в програму чи телефільм про початок 20-х, і в матеріал, присвячений 30-м чи навіть 40-м. Ну, совість же треба мати! Не лінуватися, їхати в архів, копати... Тим більше, що хроніки тієї – валом. Аж тут несподівано на захист телевізії виступив президент Асоціації кінокритиків Росії Віктор Матізен: «Та мені по барабану! Хіба не однаково, коли там і що там говорив Олександр Македонський – в 40-му чи 45-му році до нашої ери? Аби правдоподібно було!» Ну, Македонський був великим полководцем, але ж навіщо стільці повертати не тим боком? Проблема достовірності все-таки залишається, і ми не повинні закривати очі на недбальство у поводженні з історичним матеріалом.

Іноді діставалося і кінознавцям – які перекваліфікувалися на телевізійників. Як тільки перед очі громади став Андрій Шемякін (ведучий телепрограми «Документальна камера», телеканал «Культура»; у нас цю програму можна бачити на каналі «РТР Планета»), на нього накинулися так само: навіть він раз по раз робить помилки, не перевіряючи факти, дати, прізвища. Андрій огризнувся: «Тут так – або звірятися з документами по кілька днів, або програму робити...» Зрозуміло, телевізійне виробництво є конвеєром – тут не до жиру, встигнути б до ефіру. Одначе ж розумники-кінознавці най своє роблять і кожним ляпсусом в очі тицяють: така вже у них шкідницька професія – бути втіленням професіональної совісті.

До речі, на «Белых Столбах» присуджується (шляхом прямого голосування всіх учасників) приз за найкращу телевізійну програму про кіно. На конкурс виставили 19 програм: «Синемания» з Давидом Шнейдеровим, «Кинескоп» з Петром Шепотинником на каналі «Россия», «Кино в деталях» з Федором Бондарчуком на СТС (у нас це показує «1+1»), «Интересное кино» з Борисом Берманом та Ільдаром Жандарєвим, «Это кино» з Катериною Мцитурідзе на «Первом канале», «Другое кино» з Кирилом Серебреніковим на «TV 3», «Кинопремьеры с Ренатой Литвиновой» на «МУЗ-TV»... А найбільше програм – з каналу «Культура»: і «Магия кино» з Семом Клєбановим, і «Легенды мирового кино» з Костянтином Карасиком, і «Острова» та «Культ кино» з Кирилом Разлоговим. «Культурі» й дістався, зрештою, приз – його присудили програмі «Шедевры старого кино», яку «РТР Планета», на жаль, не транслює. Може, приз допоможе?

Як виглядаємо на цьому фоні ми? Ото ж бо й воно, що виглядаємо – ніби стоїмо, сторожко роззираючись: а де воно, наше кіно? Працівниця українського Першого національного, що побувала у Бєлих Столбах, повідомила мені про свій намір робити програму про кіно. Одначе наскільки він є здійсненним? Бо ж така нібито амбітна програма, як «Кіно.UA» на УТ-1, у січні не з’являлася – напевно, що гавкнула. Аби можна було робити такий складний телевізійний продукт, мусить скластися докупи багато чинників – і професіоналізм, і знання та любов до кіно, і ведучий з відповідним шармом і магією... Коли того немає, ліпше й не зав’язувати вузлика, не кришити сухарі у миску – все’дно тюремна баланда вийде. Навряд чи смакуватиме.

Цікавинкою архівного фестивалю став розділ, присвячений серіалу. Точніше – ранньому кіносеріалу. Серіальність, як відомо, народилася не вчора і навіть не позавчора. І не на телебаченні. Не в кіно навіть. Це, властиво, фольклорний принцип подачі матеріалу – з постійним героєм (героями), традиційним жанрово-стильовим підходом до життєвого матеріалу. Найчастіше зустрічаються авантюрні сюжети з авантюрними, відповідно, героями.

Що, власне, й проілюстрував відомий на початку минулого століття кіносеріал під назвою «Сонька Золотая Ручка» (1914-1915, режисери Юрій Юр’євський та Володимир Касьянов, у головній ролі – Ніна Гофман). На жаль, фільм зберігся лише у фрагментах. Одначе дивитися відреставровану стрічку було цікаво. Кримінальна драма про походеньки знаменитої авантюристки Софії Ісаківни Блювштейн відтворює невичерпний геній жінки, такої собі предтечі Остапа Бендера. Тільки вона куди грубіша – Бендер усе ж таки інтелектуал. Сонька ж, користуючись жіночими принадами, крутить свою «динаму», не втомлюючись і оминаючи поліційних гончих. Ну, та й кіноприйоми тих часів не відзначалися витонченістю і технічною досконалістю.

У Росії в ті часи таких знімалося багатенько: «Страшный покойник» (1913), «Страшная месть горбуна К.» (1913), «Разбойник Васька Чуркин» (1915) і т.д. і т.п. Звісно, багато в чому це викликалося звабливим прикладом серійного жанрового кіно на Заході і його популярністю в Росії царських часів. Французький «Фантомас» (1912-1914), до прикладу, чи детективні серіали за відомим літературними творами «Шерлок Холмс», «Нат Пінкертон»...  

Захоплення серіальним кіно не тільки не минулося, але, навпаки, підсилилося з початком Першої світової війни... Серіали вже тоді були непоганим засобом «уколоться и забыться».

Показали на фестивалі і французький серіал – «Мефісто / Mephisto» Анрі Дебена. Це вже продукт пізніших часів, а власне 1930 року. Жан Габен, тоді початківець, зіграв роль криміналіста Жака Міраля. Це вже пізніше він зіграє і комісара Мегре – так само серіального персонажа. Ну, це в природі людській, а надто жіночій, стежити за чимось повторюваним, стабільно відтворюваним. І досвід минулого промовляє на користь тези про те, що зі збільшенням нестабільності життя зростає любов аудиторії до чогось такого, серіального.

Утім, саме життя, сам Космос і є найбільшим серіалом. Ондечки сонечко знову зійшло, і знову сніжок посипав з небес. Чи ж не з тої високості і стежать, аби серіал тривав і все повторювалося – знову і знову...

Фото: кадр із фільму «Сонька Золотая Ручка» (1914-1915)