Стрічка російського режисера Павла Лунгіна «Остров» – чи не найголосніша прем’єра минулого року в Росії. Отримавши відзнаки кількох кінофестивалів («Московская премьера», «Золотой орел» та інших), фільм викликав жваві суперечки та контроверсійні оцінки. Про переплетення ринку, ідеології та культури в сучасному російському кіно – дебют знаного українського критика Ігоря Бондаря-Терещенка на «Телекритиці».

...Про що ж насправді успішний фільм «Острів» російського режисера Павла Лунгіна? Можливо, про те, що душа без миру в собі схожа на нерозкаяного грішника? Чи про те, як взагалі важко бути грішником усе своє життя? Мабуть, усе ж таки, про це, а також про життя в гріху за нещодавніх радянських часів. Звісно, метафора тодішнього устрою країни, коли за духовністю слід було їхати на край землі, у монастирські скити, не вражає великою оригінальністю. Хіба що самою назвою фільм Лунгіна нагадує про те, як в епоху пострадянського капіталізму усі довкола продовжують жити на острові власного снобізму, вписуючись, тим не менш, у конформістські рамки співіснування з рештою світу. Ну, для того, «чтобы помнили». Моделі співіснування, як правило, стереотипні, а намагання нагадати про себе «материковому» споживачеві вражає ретельним добором оповідних схем, випробуваних на світовому ринку.

Здається, автор «Острова», цієї майстерної притчі, не сумнівається, що його риторика, заснована на «атмосферно-пейзажній» естетиці А.Тарковського, має неабиякий магнетизм. Інакше нащо йому було знімати кілометри неходжених північних ландшафтів і зазирати у незглибиму прірву таємничої «слов’янської душі». І він має слушність, проте суто технічного характеру: сьогоднішній глядач стомився від суцільної реклями самого себе і власного трибу життя. Він ніколи не бачив на екрані стільки води, снігу і заодно вже святої віри в одному кіношному флаконі.

Адже як допіру було? «Хорош Божий свет. Одно только нехорошо: мы», – пригадується, писав А.Чехов. Не вірили, відмахувались на початку кожної революційної епохи. Храми в серці не зводили, собори душ у риштованнях тримали. «Все плохо на земле, говорит Джойс. И поэтому вся его гениальность для меня не нужна», – ставив ідеологічну крапку Юрій Олеша, коли все було скінчено у тому лукавому будівництві. Ну, а далі? Ближче до завершення епохи матеріалізму – як? Знову ж таки, по-кон’юнктурному просто й запобігливо. «От Матфея! Есть от Матфея!» – звітували інженери людських душ на світанку перебудови, коли тема «духовності» знову вийшла на екрани пострадянського кінематографу. Словом, «храни меня, мой талісман», себто хай Бог милує від лукавого – ось як виходило з тією номенклятурною затією. Чи змінилося щось у сучасному мистецтві агітпропу?

Мабуть, таки змінилося, коли зважити, як допіру нас перегодували фільмами з моральним підґрунтям, забороняючи бойовики з детективами, а тепер, наситивши екранним маскультом, пропонують ту саму, але адаптовану до новітніх умов, «духовно-патріотичну» жуйку. Точніше, росіянам її пропонують, знімаючи «Острів», казахам її нав’язують, знімаючи «Кочівника», тим самих удмуртів з евенками теж не обділяють, знімаючи для них «Сірка». У такий спосіб кінематограф ніби як сприяє національній ідентифікації згаданих народів, але, видаючи свою продукцію під грифом «Російський гіт», знову збирає їх під широке крило імперського орла.

У самій Російській, даруйте, федерації трохи інакше. У тамтешніх, питомо «слов’янських» картинах чи то П.Лунгіна, І.Вирипаєва, а чи К.Сєрєбрянікова, ніби як віддзеркалений процес «демократизації» суспільства, це ясно. Зокрема у прорадянському за темою «Острові» П.Лунгіна на контрасті висновується право затурканої нинішнім ринковим капіталізмом людини на свій власний внутрішній світ. Мовляв, добрий пан у Кремлі відає, як потерпає його народ, скажімо, від телевізійної реклями, тому ось вам реабілітація душевної свободи – показ неформатного фільму «Острів» у різдвяному ефірі найпопулярнішого російського каналу. Перегляньте власну систему цінностей, відчуйте загальнонаціональну драму, обговоріть це на своїх кухнях і в ЖЖ. Виберіть на черговий президентський термін того, хто надає вам таку можливість, коли не знаєте, що робити з таким щастям – і на свободі.

Признатися, розрахунок режисера цілком правильний. Переглянули, відчули й обговорили. Можливо, й вибрали, кого треба. Адже рейтинг фільму на телебаченні підозрілим чином зрівнявся хіба що з президентським зверненням Путіна до свого новорічного народу. А все тому, що Лунгін догодив майже усім, показавши, як найтяжчий гріх убивства може бути прощений «святим» юродством головного героя «Острова», і де саме Росії слід шукати сьогодні своє місце. Як правило, не там, де всі подумали, але – в душі. Це нічого, що вийшло якось не дуже стратегічно з огляду на внутрішню політику Росії як збирача знедолених демократією народів: «Острів» Лунгіна – на щастя, єдиний фільм на таку непатріотичну тему. Одному завжди було можна. У крайньому випадку режисера вільно об’явити геніяльним чи божевільним, і все якось минеться до наступних виборів. До того ж, засилля натуралістичної фактури в «Острові» – вода, небо, безкрайня тундра – відтягне увагу глядача від будь-яких судових об’явлень, а також високодуховної суті картини. Раніше бажали, щоби не було війни. Тепер мріють, аби поменше реклями. І чипсів до пива побільше, да.

Отже, як бачимо, дещо у цьому світі таки змінюється на краще. І нехай основні ленінські постуляти про найголовніше з наших мистецтв, себто кіно, лишилися незмінними, але наповнення їх махровою ностальгією «по настоящему» відбувається за іншими, прогресивнішими правилами. І це не може не радувати, хоча й не знати, кого саме. Адже насамперед у цих правилах панує відвертий «режисерський» цинізм, замішаний на імперському снобізмі. Орієнтуючись на «иванов, родства не помнящих», автори сьогоднішнього «філософського» кіно в Росії формують свій власний, ніби як нонконформістський міт про духовну суть, велич і глибину рідної культури. Не відбігаючи далеко від ідеї богообраності Росії, Третього Риму та решти славянофільскої маячні, вони вкотре виконують замовлення чергового лукавого начальства, звісно, не кривлячи душею і свято віруючи в ідеали свого комсомольського минулого. Ну й, звісно, отримують при цьому за принципом «всем сестрам по серьгам». Так, наприклад, фільм «Остров» Лунгіна, висунутий на всеросійську премію «Золотой орел», щойно переміг аж у шести з восьми номінацій. Преміями були нагороджені сам режисер (П.Лунгін), сценарист (Д.Соболєв), оператор (А.Жегалов), а також головний герой (П.Мамонов) і його сюжетний антагоніст другого плану (В.Сухоруков).

Навряд чи усе вищесказане варто сприймати за рекляму сусідського кінематографу. Навіть за антирекляму не варто. Скоріше, автором зроблено спробу намацати шляхи сполучення ринку з ідеологією та культурою в Україні, а також виявити нові засоби організації виробництва. Поки що – кіновиробництва.