Фініш святкових буднів означився показом фільму визначного американського режисера Сіднея Люмета «Спекотного дня пополудні» («Студія «1+1», програма «Аргумент-кіно», 14 січня). З короткими телевізійними «статтями» про режисера та виконавця головної ролі у стрічці, легендарного Аль Пачіно. Незважаючи на пізній час, додивився фільм до кінця. Цьому сприяло й те, що жодного разу оповідь не переривала нудотна реклама. Справді, нині дивитися кінофільм (той, що знімався для великого кінотеатрального прокату) на телеекрані стало практично неможливою річчю – окремі канали примудряються по кілька разів переривати показ на 12-14 хвилин; кращого способу відбити охоту вмикати «ящик» вигадати неможливо.

Без мила, або «Кушать подано...»

Картину Люмета зроблено в середині 70-х років. Позаду бурхливі часи межі 60-70-х, коли Захід переживав революційну переоцінку цінностей – буржуазного штибу передусім. Молоде покоління спробувало демістифікувати реальність – ту саму, яку йому «мотали на вуха» у вигляді відомої усім локшини. Уже тоді телебачення відігравало в цьому першу скрипку. Тож не випадково воно є одним із чільних персонажів і в «Спекотному дні...». Доволі традиційний для тих років персонаж, ветеран війни у В’єтнамі Сонні Вортчік (Аль Пачіно), вирішує пограбувати банк. Мотив – потрібні гроші, аби зробити операцію щодо зміни статі своєму коханому Леонові (Кріс Сарандон). З ним він навіть повінчався у церкві, попри заборону гомосексуальних шлюбів. Хоча є у Сонні і дружина Анджела, і двоє діточок, яких він так само любить.

Та не встиг наш герой і його напарник Сел й оком моргнути, як банк оточила поліція. А з нею разом постали й телевізійні камери, незмінні учасниці усього, що претендує на статус видовища. Мізансценування подій не викликає сумнівів – режисер відтворює події так, що ми почуваємось глядачами такого собі телевізійного реаліті-шоу. Бо ж за спинами поліціянтів вишикувалася вулична масовка, на кшталт тієї, яку ми бачимо чи не в кожній телепрограмі. Масовка цілком прогнозовано сприймає Сонні як героя – безумовно позитивного. І сам він швидко врубається в те, що допоки на нього наведені телевізійні очі, ця драма закінченою не буде. «Якби не телебачення,- вигукує він,- нас  всіх би уже повбивали!».

Героями почуваються й ті, хто потрапляє в заручники, – працівники банку. «У  мене брали інтерв’ю!»,- тріумфує жінка, рішуче відмовляючись залишити приміщення. А де взяти сили, щоби покинути сцену, виставу, за перебігом якої стежить уся країна? «Я – зірка!»- кричить продавець, що приніс піццу для заручників. Таке щастя – стати перед камерами, зіграти роль, яка досі пилюжилась за лаштунками життя і була нецікавою навіть самому виконавцеві. Потрапляння на телеекран надає людині шанс почутися персонажем історичної драми, а власне героєм, кожен жест якого набуває значущості. Ви вже не просто розносите піццу, ви навіть не той акторчик, що виходить на театральний кін із малозначущим «кушать подано»... Ні і ще раз ні – від вас залежить, обвалиться цей всесвіт в тартарари, чи ж триватиме далі.

Й хіба не так? Кількома годинами раніше, в «Майдані» з Данилом Яневським (5 канал, 14 січня), так і почувалися люди, що говорили на камеру. Не тільки в студії, де сиділи олімпійські «політбоги», а й так звані пересічні громадяни. Згадаймо, у радянські часи щось подібне було неможливим у принципі. Тоді героїв призначали Політбюро, обком, райком... Більше того, із званням героя вручалися і тексти ролі: «отсєбятіна» була вкрай небажаною. Нині ти можеш самотужки пробитися до телекамери, чи просто опинитися в полі зору телевізійників – і сказати все, що ти, і тільки ти думаєш про владу і її дії. Ну, як у старому анекдоті...  Що з того, що влада лише робить вигляд, ніби слухає, бо ж у крісло вона упхалася не за тим, аби якийсь там плебс вислуховувати. Зате почула мільйонна аудиторія. Не прокурений сільський чи робітничий клуб, як донедавна. Твій голос відлунює у грандіозному часо-просторі, який не має стін чи вікон, який не має кінця – бо то сама Історія.

І це не що інше – як безсмертя. Ну справді, допоки ми в кадрі – ми незнищенні. Альпачиновський Сонні найбільше спантеличений тим, що і коханий Леон, і не менш кохана Анджела відмовляються приєднатися до нього. Опісля цього він і втрачає драйв. Бо втомився грати цю роль, навіть режисерувати її. Й відтак фінал він програє. Cела вбито, а Сонні заарештовано. То й що, зрештою? Адже все це було. Що підтверджує титрова інформація – на початку та в кінці фільму. Сценарист Френк Пірсон  (цілком заслужений «Оскар») і справді поклав в основу фабули реальну історію, вичитану з газет. Лишалося тільки осмислити її – мистецькими засобами.

До речі, Люмет почав свою кінокар’єру півстоліття тому, його фільм «Дванадцять розгніваних мужчин» з’явився на екранах 57-го року. І зафіксував, одним із перших, вплив телевізійної естетики на велике кіно. Бо ж усі події розгорталися в затісних для кінематографа чотирьох стінах, де засідали присяжні... Люмет прийшов у кіно з телебачення, до того спробувавши ще й театрального хліба на Бродвеї. То ж і не дивно, що Люметові стрічки завжди мали добре пророблену драматургічну основу. Тут рідко хизуються постановочними ефектами, тут визначальною є людська історія. Відтак з цікавістю очікується нова стрічка Нікіти Михалкова, вибудувана на сучасному російському матеріалі, одначе в драматургійних строях класичних Люметівських «розлючених мужиків».

Минулого тижня показали й іншу стару американську картину, «Танго і Кеш», 1989 року («Студія 1+1», 12 січня), щоправда,  у режисурі російського режисера Андрєя Кончаловського. Історія двох поліціянтів, ролі яких виконують Сильвестр Сталлоне і Курт Рассел. Вони намагаються протистояти місцевій мафії і та помщається, запровадивши їх, через суд, звісно (демократія!), до в’язниці. Отут вони і перетворюються на розсерджених, знов-таки, мужчин. Щоправда, тільки двох. Їм протистоїть герой  Джека Пеланса, знаменитого голлівудського актора, українця за походженням (як відомо, минулого року він залишив цей світ і українське кіно, де його хотів знімати Олесь Санін, напризволяще).

До речі,  ви можете уявити собі подібну історію (як у «Танго і Кеш»), зняту котримсь із наших режисерів? Хоча знімається чимало детективних, пригодницьких історій. Одначе, зауважте, виключно телевізійних. Одну з таких показала, уже не вперше, та сама «Студія 1+1» минулого тижня. Йдеться про чотирисерійну «Подругу особливого призначення» Анатолія Матешка (за романом Тетяни Устинової).  Що називається, симпатична картина, професійно пророблена у всіх компонентах. Мило й дотепно, з хорошою актрисою Іриною Пеговою у головній ролі (вона, власне, і є магнітом, що притягує мої глядацькі очі).  І з Сергієм Чонішвілі, в якому живе справжнє мужицьке начало, нині дефіцитне на телеекранах, де чоловіки усе частіше грають баб-с – уже й  переодягатись іноді не треба.

А от «Квіти для Снігової королеви» (сценарій Олени Зуєвої, режисер Лев Карпов, виробництво кінокомпанії Віктора Андрієнка «Паноптикум», ефір -  «Студія «1+1», 8 січня) належить до розряду фільмів, чия фабула уже через пару днів пригадується не без труднощів. Стрічка цікава лише тим, що відтворює  архетип так званих «жіночих романів», які уже більше десяти літ наповнюють наш книжковий ринок. Героїня, звісно ж, суперова женщина, ще й голова правління банку. Він теж не хухри-мухри -  в Афгані воював і весь із себе фу ти, ну ти... У підсумку  зводиться до чогось «намиленого», із пахучим запахом прання заїжджених історій. І, попри присутність колишніх гебістів-розвідників, справжніх мачо за визначенням, од фільму відгонить чимось солодкаво-жіночим. То ж і не дивно, що у пам’яті лишається тільки такий собі інтелігенствующий тюфячок, зіграний Алєксандром Феклістовим (для нього ролі подібного плану стали звичними). Ну, не мужик він, нє. Тим більше,  для героїні, справжньої жінки. А в «жіночих історіях» мужики всі такі. Окрім одного, манекенно викінченого, секс-машинного. Втім, це я обмовився – то в книгах, а в телефільмах сексу практично немає; його замінює ніжненьке мур-мур на рожевеньких простирадлах. Щось понад те було би грубим і ображало зір традиційних споживачок отаких-от гішторій, що сходять з телеконвейєра одна за одною.

На мій погляд, домінанта жіночого на наших телеканалах стає все виразнішою. Хто дивиться подібні стрічки? «Жін. +55» – говорячи специфічною мовою телевізійних статистиків. Або й молодші, одначе прикуті до телеприймачів і своїх сімейних чумів. Звідси й нахил до салонності, випещеності, гламурної відшліфованості у всьому.  Ці шлунки не здатні перетравлювати щось «сире», їм подавай тільки «варене» (за відомою в етнології парою понять). Отож і стараються подати на стіл виключно пропечений продукт.

Це стосується, на мій погляд, навіть куди позитивніших  випадків – на кшталт  мінісеріалу «Опер Крюк» («Інтер», виробництво компанії «Фільм.UA»). Режисер-дебютант Олександр Будений і сценарист Юрій Голіченко спробували додати чоловічого у надто вже ожіночнений телевізійний світ. Їх герой, у виконанні Ігоря Ліфанова, справжній мачо. Як і колишній гебешник (ну як обійтися без такого кліше?), роль якого грає Сергій Романюк. У режисури тут чимало достоїнств – й атмосферу уміло створюють, й інтригу тримають, й характери точно окреслені... Одначе ж дивитися мені особисто було нудно. Надто тривіальною вже видається історія. Із зазначеними вище особливостями «провареного» і «пропеченого» продукту. Ну так уже бояться автори випасти із прокрустового ложе жанру і впустити щось перчене й гостре (від «ТК»: Редакція не у всьому поділяє думку нашого шанованого автора.  Ми сподіваємося опублікувати й інші відгуки на  цей досить цікавий  проект).

«Чому розплетена коса?»

Тим часом мислячі продюсери  б’ють на сполох. В кінці минулого року, на сесії Національної асоціації телемовників Росії, генеральний директор Першого каналу Константін Ернст оголосив про те, що телебачення зазнало відчутних втрат аудиторії.  За його оцінками,  втрати становлять щонайменше 15-20 %. Йшлося і про причини. По-перше, з’явилася численна категорія людей, які повертаються додому близько опівночі – телевізор їм просто непотрібен. По-друге, російське телебачення перестало орієнтуватися на громадянсько-активну частину аудиторії - ту саму, яка й створює ефекти резонансу. Це значить, що телепрограми і телефільми не дивиться, власне, громадськість – ті, хто досі і творив репутацію, бренди каналів. Останні узагалі підсіли на голку рейтингування.  Між тим, орієнтуватись за рейтингами, за Ернстом, все одно, що летіти за збитими приладами. До прикладу, рейтинги диктують необхідність шаленого продукування збірних естрадних концертів. «Петросянізація» телеефіру досягла непристойних розмірів – ось до чого призвело планування «від досягнутого». Перегодували й фільмами. Нині навіть свіженький блокбастер з бюджетом у 120 мільйонів доларів і трьома кінозірками у недільній програмі в 21.40 на «Первом канале» збирає частку не в 40, як раніше, а усього лишень 21-22. Жах, суцільний тобі жах.

Чи не головний підсумок означеного – молодше покоління усе частіше дистанціюється від телеящика. До того ж, гряде ера цифрового телебачення, коли зона свободи глядача буде суттєво розширюватися, більше того, не піддаватиметься прорахуванню.  Який там рейтинг, коли можна буде вільно вибирати з програми будь-що і дивитися його у зручний для себе час. І то вже не за горами. Отже, належить радикально міняти підходи до програмування. На порядку денному проблема вироблення стратегії роботи на молодіжну аудиторію. А з цим, наскільки я розумію ситуацію, у більшості наших телеканалів суцільні проблеми. Людям, старшим за сорок років, буває надто складно зрозуміти, що воно за штука така, молода аудиторія? Звідси й ностальгійні програми радянського штибу, фільми, що агітують за совітську власть, історичні документальні детективи, які ще більше, за рідкісними винятками, містифікують недавнє минуле. Усе це є цікавим багатьом літнім людям, та ж молодим хочеться жити сьогодні і сьогоднішнім. А головне – вони ніяк не хочуть перетворюватися на приставку до телеящиків...

Пригадуєте, як у часи Горбачовської Перестройки крилатою стала формула, за якою «дивитися телевізор стало цікавішим, ніж жити»? Телевізійники так звикли до такої ситуації, що втратили драйв. Видавалося, так буде вічно. Це відчуття в Україні підсилилося в часи Помаранчевої революції, яку більшість з нас пережило як телевізійне видовище. До речі, ті, хто стояв на Майдані, нерідко переживали ефект, відтворений у фільмі Сіднея Люмета. Хто знає, як би воно все обернулося, як би не телебачення? Міркуючи гіпотетично, героїв і героїчного було би менше.

Втім, українському глядачеві тільки й лишається, що розраховувати на власний героїзм. Бо ж наша телевізія формує героїчний іконостас майже виключно з російських вершин і низин. А коли й трапляється щось своє, то думаєш потому: краще би ви, бідаки, й не бралися. Хотів як краще канал «Культура» (10 січня), показавши невелику документальну стрічку Інни Дідик «Рожеві лебеді Василя Симоненка». Одначе... Ну, рідкісно неінформативним вийшов от сей 20-хвилинний опус. З якого тільки й можна дізнатися, що Симоненко був поетом, якого любили друзі, а власть-сучка, забороняла. А от чому досі на батьківщині не поставлено пам’ятника, а музей є чимось суперубогим? Це констатується, і тільки. Ну, а яким поетом був Симоненко, узагалі годі зрозуміти...

Фільм Дідик є стандартною вітчизняною продукцією подібного штибу. Рожеві лебеді невипадково залетіли на титульні шпальти. Про знану особистість не розказують – про неї зітхають, вигукують (який великий! г-геніальний!!, як любив сонце і квіточки з діточками). А що, коли б замість того просто-непросто розповісти про драматичну долю людини? То як, та ж хто не знає? А хто – хто знає про поета Василя Симоненка? Таких в телеаудиторії – мінімум-мініморум, і досліджень не треба проводити.

Того ж вечора, 10 січня,  російський «РТР Планета» показав фільм «Первые на Марсе. Неспетая песня Сергея Королева» (режисер Ольга Бочарова). Генеральний конструктор куди знаменитіший від чудового поета Симоненка. Одначе ж про нього оповідають в режимі документальної драми, із домішками детективної фабули. Й дивишся – не відриваючись. Ніяких тобі «лебедів» – ні рожевих, ні білосніжних. Й по закінченні стрічки в душі лишається чітко окреслений образ визначної – не у вигуках і зітханнях, а в справах, діяннях – людини.  Корольов був жорстким мужиком,  максималістом і фанатом-романтиком: на Марс хотів полетіти уже в 70-ті роки, і на Місяць, і на Венеру. Одначе завузькими виявилися можливості, за межі епохи, яку він енергійно просував уперед («Время, вперед, время!»), вирватися не вдалося. Отут і драма, одначе по-справжньому висока – не завужена, не занюхана і не замацана напомадженими пальчиками.

Наші телеканали практично не роблять подібних фільмів чи програм. Де є життя, де є житіє. Й відтак наш телевізійний іконостас катастрофічно порожній. Було кілька вдалих фільмів («Червоний ренесанс» Олександра Фролова і Віктора Шкуріна, до прикладу), одначе погоди вони не роблять. А нація, що не має своїх героїв, не має з ким себе ідентифікувати. Точніше, починає ототожнювати себе із героями, пропонованими іншими – росіянами і американцями передусім. А скільки ж у нас унікальних доль і неповторних історій. Простий приклад – художниця Алла Горська, що трагічно загинула в кінці 60-х (про неї є фільм, одначе слабенький, з потугами на авторське кіно). А до неї ще ж й історія її батька, Олександра Горського, що директорував на кіностудіях Одеси, Києва, Ялти. Та тут стільки драматичного, пригодницько-захопливого, навіть детективного... Ніц, коли й зроблять, то або в режимі учбової лекції (втім, подібні роботи також потрібні, але не об тім річ), або ж дамських (і то незалежно від статі режисера) зітхань-голосінь.

Минулий тиждень подав доволі яскраві телекартинки з життя політбогів і богинь. Юлія Тимошенко знову обскакала всіх, підтвердивши, що краще від інших працює на камеру. Тільки ж її супротивники, хоч з боку Ю, хоч з боку Я, не завжди уважні до знаків, які подаються з екрану Юлією Володимирівною. З’ява з розплетеною косою - то   не просто пісенна цитата з фольклорного мелосу... Тільки ж не прочитали, не дешифрували... А потім нарікали, зрадницею обзивали. Дєвушка чесно відсигналила... Чому дивуватися - мало читають, мало дивляться там, нагорі. Це про них, певно, скорбєл ґосподін Ернст – пізно додому приходять, не встигають у телевізійний ящик заглянути. А він-бо інколи виконує роль ящика поштового.

І – найбрутальніший новинний матеріал тижня: про знищення в Києві пам’ятки архітектури, Військового телеграфу. Під час святкових вакацій приватна фірма повністю знищила споруду, яка встояла проти воєн і снарядів - та не витримала навали варварів. Яким, можна в тому не сумніватися, нічого за те не буде. Відкупляться, або й так якось минеться. Телебачення не залишило цю подію поза увагою – найдокладніший із бачених мною сюжетів був у підсумковому ТСН на «1+1» (14 січня), де Олена Мацюцька дійшла до Львова й Берліна, аби з’ясувати, як виглядають подібні сюжети деінде. От тільки вопріс, як каже один із моїх знайомих (себто «вопль ріс»): чи не йдеться про явище, куди ширше означеного? Про варварство, що стало звичним атрибутом усього нашого суспільства.

Я просто закликаю, благаю телевізійників: не спускайте очей – ні з тих варварів, ні з інших, ні з нас самих. Інакше хтось нас та й уб’є – чи той варвар, чи інший. А чи просто харакірі собі зробимо. Бо видовище, надто ж  варварське, варте того... Треба ж хоч у який спосіб почутися героєм.