Ефірній прем'єрі документального фільму «Квітка. Голос у єдиному екземплярі» (студія «07 продакшн», режисер Софія Чемерис, «Інтер», 5 квітня, 00.00) вперше в історії телеканалу передувала прем’єра наживо.

Напередодні, 4 квітня, в день, коли героїні фільму, співачці Квітці Цісик, виповнилося б 60 років, стрічку одночасно показали в київському Будинку кіно та кількох містах України.

Таким чином нова, чи радше вкотре перезавантажена команда «Інтера» одночасно нагадала про себе, продемонструвала здатність до креативу та презентувала нову лінійку документальних проектів. Котрі, як прозвучало зі сцени, обіцяють дотримуватися питомо українського контексту. Передусім культурного.

З огляду на це героїню першого фільму з обіцяного (принаймні, так прозвучало) циклу обрано досить вдало. Голос Квітки Цісик, американської співачки українського походження, не просто супроводжував український національно–визвольний рух зразка 1989–1991 років наряду з хітами першої «Червоної рути». Завдяки пропонованому фільму ми можемо спроектувати життєвий та особливо творчий шлях співачки, котра жила у щасливій, як до моменту перегляду здавалося, Америці, країні рівних можливостей, на шлях більшості її колег, що нині живуть і намагаються знайти себе в Україні.

Отже, Квітка Цісик — дівчина, народжена в родині емігрантів, у певною мірою закритій спільноті. Її навчають абсолютно не потрібної для повсякденного спілкування в Америці української мови. І дівчина, що характерно й показово, цією мовою не користується для заробляння грошей. За освітою скрипалька, вона захотіла займатися вокалом. Повертаємося до того, з чого почали: українська мова вокалістки не потрібна в Америці нікому. Тим не менше, Квітка співає, записує два альбоми українських пісень, вкладаючи власних чверть мільйони доларів, висуває платівки на «Греммі» — і пролітає з тріском. Бо, знову повертаючись до початку, українські пісні в англомовному світі нікого не цікавлять і не чіпляють.

Я не хочу й не буду перераховувати нинішніх українських музикантів, котрі в сучасній Україні, куди мріяла потрапити й так і не потрапила Квітка, займаються приблизно тим самим, що й Цісик — у США майже чотири десятки років тому. Щоправда, я не певен, що в когось із музикантів чи просто українських митців є без малого чверть «ляма» доларів, які можна було би безболісно витратити для власного задоволення й, відповідно,  промоції.

Проте нинішні творчі українці роблять усе без грошей або майже без грошей — і пишаються цим. Згадаємо хоча б кінопроект «Мудаки. Арабески» — там інвесторів і  близько не було, і їхню відсутність митці перетворили на принцип та фішку проекту. Те, в що вкладаються гроші не з комерційною метою, часто потім вистрілює та звучить гучніше й сильніше, ніж комерційно прорахована творча діяльність.

Інший показовий момент — успіхи Квітки, котрі раптом перетворювалися на поразки. З причин, що не залежали ані від артиста, ані від оточення, ані навіть від ворожої діяльності: так Богу вигідно. Працюючи з Майклом Джексоном та Вітні Х'юстон, американська українка ніколи не стояла з ними на одній сцені. Її голос писали окремо, в студії. Отже, з одного боку, співпраця з «зірками» шоу-бізнесу — вагомий факт у біографії Квітки. Але з іншого — Цісик лишалася при цьому навіть не на других, а на третіх ролях у тому ж таки шоу-бізнесі.

Тепер нехай кожен напружиться й видобуде з надр пам’яті хоча б одного знайомого українського митця, здатного похвалитися опосередкованим знайомством із визнаними зірками. Втім, ці відомі, багаті й знамениті навряд чи згадають, як правильно звуть людину з України, котра з ними десь там разок перетнулася. Є історія про те, що роботу художника і драматурга Леся Подерв'янського придбав для приватної колекції Вуді Ален, хоча навряд чи Ален надав Лесеві такого значення, яке він має тут, в українській культурній спільноті. Співачка та письменниця Ірена Карпа співала в костюмі зі шматочків сала на розігріві у великого та страшного Мериліна Менсона — проте українці все одно йдуть здебільшого на Менсона, а не на Карпу. Навіть новорічний живий концерт на Майдані Незалежності попри участь у ньому нинішніх українських зірок сцени після виходу Юрія Шевчука та ДДТ якось так непомітно перетворив Олега Скрипку та Руслану на другі після російського рокера номери. І дай Бог психічного здоров’я тим нашим, у кого стало мужності не виплекати в собі комплексу меншовартості. Власне, Квітці Цісик, судячи з фільму, це вдалося.

Відтак українка стає офіційним голосом легендарної автомобільної фірми «Форд». Її не знають в обличчя, зате манеру співати, доволі унікальну для США, американці впізнають безпомильно. Тому Квітка згодом працює голосом ще декількох відомих компаній, серед яких — конкуренти «Кока-кола» й «Пепсі-кола». Жінка, яка мріє про сольну кар’єру та хоче зробити українські пісні хітами, працює в рекламному бізнесі.

Хіба не щось таке відбувається з нашими талановитими співвітчизниками? Письменники створюють сценарії та слогани для реклами. Режисери, прокинувшись зі звичною вже думкою про блокбастер, йдуть цю рекламу знімати, й так — роками. Артисти — зірки корпоративів, вони приносять чай головним героям серіалів, яких грають запрошені іноземці, частина з яких удома поволі виходить у тираж.

Нарешті, стрічка «Квітка. Голос у єдиному екземплярі» мимоволі, зовсім не маючи це на меті, натякає на певну легітимність контрафакту. В даному випадку йдеться про єдину вінілову платівку Квітки, ту саму, на запис якої викинуто грубі власні гроші, привезену з-за кордону через Брест контрабандою: в радянській Україні це було заборонено як пропаганда українського націоналізму. З платівки робляться копії, тиражуються за гроші по всій тоді ще радянській республіці — і Квітка Цісик у момент стає в Україні зіркою, не отримавши за тисячі поширених касет нічого. Але співачку цілком задовольняє такий розклад: збулася її мрія. Парадокс: без аудіопіратів вона б іще довго не здійснилася.

Тепер згадайте, з якою затятістю українські музиканти відчайдушно створюють власні сайти, через які поширюють власну музику безкоштовно. Скачуйте, хто хоче. Дехто, видавши CD, принципово не продає, а роздає диски. Так, ніби їхня, митців, праця нічого не коштує. Отакі парадокси.

Звісно, Квітці Цісик за недовге життя пощастило — вона таки змогла донести через океан свій голос, і її люблять та слухають досі. Це підтверджує повний зал Будинку кіно під час перегляду. Тим же нашим сучасникам, хто проходить ті самі кола, що й Квітка, фільм нагадує: всяка наполеглива праця воздається рано чи пізно. Тож лупайте сю скалу.

Читайте також про враження від стрічки у статті Олени Коркодим.

Фото - http://inter.ua