Що більше кияни відходять від шоку, отриманого минулого вікенду, то більше випуски новин на телебаченні та радіо нагадують переможні рапорти: «Наслідки стихії подолано! Наслідки стихії ще більше подолано!» «Яка звитяжна, яка самовіддана в вас влада!» - тільки й скаже той, хто намагався би скласти уявлення про події минулих вихідних лише за випусками новин. Що більшим є сором влади, то більше вона, влада, може на ньому попіаритися - це, схоже, й є цинічний закон нашого з вами буття.

Цілком погоджуючись із думкою експертів, не можу не зазначити: на більшості (не всіх, але таки більшості) українських телеканалів розповіді про паралізований Київ стали актом інфотейнменту, причому інфотейнменту всеосяжного. Тут тобі були й катастрофа, й трилер, і комедія, й екзотик-шоу, й оптимістична (мело)драма - всі жанри в одному стакані. Емоції хлюпали через край, глядачі міняли носовички один за одним.

І не було б до цього жодних претензій: так, власне, й має бути у професійній репортерській журналістиці - й емоції, й усі можливі прояви події. Не було б жодних претензій, якби, окрім знання та вражень, глядачі могли отримати ще й розуміння того, що сталося.

Був у репортажах про природний катаклізм один досі не оцінений аспект. Стихія накрила не лише столицю, а й інші великі й малі міста, містечка й села. Але минулої суботи та неділі, як і потім, розлогі й детальні розповіді були лише про життя у столиці. Про інші регіони - в найкращому разі коротенькі, максимум двохвилинні сюжети: такі зазвичай роблять про події десь за кордоном. Але ж Вінницю теж паралізувало, не менше за Київ. Це теж Україна, там живуть такі самі громадяни, як і в столиці. Там теж є вокзал і автовокзали - цілих два великих; там теж люди чекали на поїзди й автобуси. Там теж є місцева влада зі своїми чеснотами й вадами, там теж не бракує своєї халатності, своєї дурості й своєї самовідданості.

Але ні, про все, окрім Києва, якщо й повідомляли, то «телеграфним рядком» - і здебільшого про магістральні автошляхи. У сюжеті про Житомир до автошляхів на столицю перейшли майже одразу після загального, одним реченням, викладення ситуації. Глядачі могли побачити синхрон мешканки Білої Церкви на київському вокзалі: вона ледь-ледь дісталася маршруткою до столиці, а сісти на поїзд не могла. А як там справи у самій двохсоттисячній Білій Церкві? Чи неможливість сісти на поїзд у Києві - то й є єдині незручності для жителів міста? А дізнатися про це можна було лише з безпосередніх контактів із білоцерківчанами.

На початку минулого тижня випуски новин розповідали про негоду в Західній Україні. Але чи можна було порівняти ті репортажі з київськими - й за хронометражем, і за детальністю, й за масштабністю?

Столиця й провінція виглядали на телеекранах як ніколи диспаритетними, нерівноправними, нерівностатусними. Телеканали, що мають статус загальнонаціональних, спрацювали, як київські міські. Результатом стало те, що глядачі так і не змогли поглянути на проблему як на загальнонаціональну. Громадяни України, увімкнувши телевізори, так і не отримали змоги дізнатися про масштаби стихійного лиха у власній країні. Суто київською й суто одноразовою, ad hoc - от якою проблема постала з екранів.

До речі, випуск «Событий» на «Україні» 23 березня показував, як того самого дня було заметено снігом Велику Британію. Жодного кадру, жодного слова не було про Лондон - лише про сільську місцевість, і не про шляхи до столиці, а про боротьбу зі стихією мешканців провінції.

Ще один аспект сюжетів про негоду в Києві - це прямування журналістів у річищі, окресленому владою. Дуже добре це видно на прикладі випуску «ТСН. Тиждень», коли гостем студії Алли Мазур був голова Київської міської держадміністрації Олександр Попов. Журналістка питала й питала градоначальника про те, чому міська влада не почала боротьби зі стихією вчасно - Попов переводив і переводив розмову в дискурс звитяжного подолання наслідків.

Ведуча намагалася вести мову про боротьбу зі стихією - Попов усе розповідав про наради та штаби, що «працюють цілодобово». Аж зрештою й пані Мазур почала розпитувати «головного киянина» про наради.

У підсумку параліч столиці здебільшого постав (і досі постає) з випусків новин як об'єктивна даність, як обставина, що не залежала й не залежить від міської влади, й якої було не уникнути.

До речі, автор цих рядків якраз у ніч із п'ятниці на суботу (нагадаю, снігопад почався у п'ятницю вдень і тривав усю ніч і суботу) затримався в редакції й вийшов із неї на початку першої години ночі. Так, тротуари були завалені снігом - але лише настільки, що в декількох місцях сніг набрався в черевики. Тротуари ці не те що не були непролазними - вони практично не змушували збавляти швидкість ходи. Вулицями їздили машини - хай обережно й повільно, але їздили. Якби сніг почали чистити саме тоді, ніякого колапсу не сталося б.

Зважаючи на власні враження, дуже хотілося почути й побачити відповіді на декілька запитань. Але вони з екранів так і не постали - хоча мали би постати, бо без них картина того, що сталося, була геть неповною.

Запитання перше. Гаразд, хай бракує снігорозчищувальної техніки, бракує пального, бракує матеріалів. Але куди поділися, у який вирій відлетіли двірники? Чому двори, прибудинкові території (за прибирання яких усі ми платимо грубезні гроші - й не у вигляді податків, а цільовим призначенням!), підходи до пішохідних переходів, пішохідні доріжки, зокрема й біля станцій метро, ніхто не розчищав, принаймні до обіду суботи, а багато які не розчистили й дотепер? Усе те, що завжди й скрізь розчищали люди з лопатами?

Левова частка уваги в побачених телесюжетах стосувалася проїжджих частин і проблем автомобілістів, тоді як «безколісні» кияни поставали здебільшого лише в іпостасі або невдалих пасажирів, або веселих лижників-сноубордистів. І до сьогодні нам повідомляють, що їздити Києвом стає день за днем легше й краще. Про те, як (і чи можна взагалі) ходити Києвом, практично не розповідають.

Запитання друге. Минулої суботи в Києві не ходили (а чи майже не ходили) маршрутки. При тому, за повідомленнями Національного радіо, працювали 26 комунальних автобусних маршрутів. Від себе додам: це близько третини від загальної їхньої кількості, а якщо врахувати, що чимало автобусних маршрутів працюють лише по буднях, то й більше третини. Автор бачив комунальні автобуси на власні очі, маршрутки ж - жодної.

Так от: чи впливає бодай як-небудь міська влада на приватних перевізників? Чи керує місто маршрутками? І якщо комунальний транспорт виявляється гнучкішим і працьовитішим за приватний, коли приватні перевізники виявляються надто тендітними - то, може, якісь не такі, надто вже нестандартні відносини панують на столичному ринку транспортних послуг?

Натомість бачені мною репортажі просто констатували відсутність маршруток, і все.

Запитання третє. До багатьох і багатьох магазинів минулої суботи не завезли хліба. Я особисто того дня спитав у супермаркеті: «Хліба так і не було цілий день?» «Не було», - відповіли мені. «То, мабуть, узагалі нічого не привозили?» - спитав я далі. «Чому ж? Дещо привозили, - такою була відповідь. - Менше, ніж зазвичай, але привозили. А от хліба не було».

То чому жертвою стихії став саме хліб? Натомість у теленовинах лише констатували його відсутність.

Запитання четверте. Минулої суботи в Києві не працювали... пошти. «Київпошта» розіслала таке розпорядження; деякі відділення отримали його ще до початку роботи, деякі, відкрившись і попрацювавши годину-півтори, мусили закритися.

Про дивний «день закритих дверей» у поштових відділеннях я взагалі не бачив повідомлень.

І запитання п'яте. Нині чимало тротуарів у київському центрі на висоті людського зросту перетнуто червоно-білими смугастими стрічками з оголошеннями: «Обережно! Падають бурулі». І при цьому розчищено вузькі смужки якраз під стінами будинків, трішечки далі - непролазні кучугури.

Тож тут навіть два запитання. Як саме перехожі мусять рятуватися від буруль, що падають? І що це - кретинізм, а чи злочинне знущання? Людей у Києві багато, якщо когось і вб'є бурулями, то не біда - так?

Але ні: бадьорі рапорти про подолання наслідків (ну, як і годиться, з «окремими недоліками») - і практично нічого більше.

Отут ми й підходимо до головного. Саме в річище «окремих недоліків» і змогла влада перевести власну недбалість і власне наплювальницьке ставлення й до обов'язків, і до громадян. І телебачення цьому здебільшого не протистояло. Воно ніяк, ані найменшим чином не завадило владі одягати тепер на себе тоги героїв-рятівників.

І насамкінець. Чим відрізняється демократична держава від авторитарної, модерна - від архаїчної й анахронічної? Передусім тим, що в модерних державах комунальні служби мали би вийти розчищати сніг не за резолюціями високих нарад та штабів із їхніми «нічними пильнуваннями», а за фактом початку снігопаду. Бо відповідають вони перед громадянами - платниками податків, зрештою, а не перед високими штабоначальниками.

У нас же й у державі, й у Києві цілковито інша модель: є всемогутній володар землі, води й повітря, який тільки й може виявляти ініціативу та ухвалювати рішення - і є пішаки, гвинтики, які тільки й мусять, що виконувати команди згори.

А чим відрізняється демократичне інформаційне телебачення від недемократичного? Передусім тим, що усвідомлює вищезмальовану відмінність державних моделей і повідомляє, тільки-но поведінка державних мужів відходить від демократичної. Наше телебачення проковтнуло «всемогутність» штабів та нарад як даність, як щось належне й єдино можливе. Як таке, що тільки й може бути.

Наявна в Україні державна модель разом із наявною в Україні моделлю інформаційного телебачення - от саме вони й виявилися заметені снігом.

Фото - BBC