Здається, наше вітчизняне телебачення робить вкрай необережні спроби на романтичній помаранчевій хвилі нашої вже давньої  революції зробити вельми негарну послугу політичному  іміджеві країни. Мова йде про висвітлення перебування в Україні туркменської опозиції. 

Спочатку здавалося, що першими від несподіваної кончини «великого друга України» Туркменбаші, гранично засмутилися саме телевізійні ведучі наших телеканалів, які довго та старанно вчилися в прямому ефірі вимовляти ім'я та прізвище тимчасово виконуючого обов’язки президента Туркменистану. Потім якось занадто гостро, із очевидними акцентами складності політичної ситуації в самій Україні,  в українських ЗМІ пройшло повідомлення про те, що на похорон до Ашгабату поїде не Віктор Ющенко, як було спочатку проголошено, а Віктор Янукович. І, нарешті, те саме висвітлення перебування окремих представників туркменської опозиції у нашій столиці, які невідомо звідки тут несподівано з'явилися. В тих репортажах сам факт такого перебування відверто подавався із натяком на те, що він став можливим завдяки тому, що Україна – найдемократичніша із усіх країн СНД. Про це в кожному телевізійному інтерв’ю останніх тижнів говорили самі опозиціонери далекої газової країни. На окремих прес-конференціях в Києві поруч із ними був чомусь помічений на телеекранах «офіційний» вітчизняний політолог та цілком «легітимний» революціонер Олесь Доній. Проте, видається, ці медійні спроби були не зовсім виваженими. 

Медіа загалом почали досліджувати тему туркменської опозиції якось зненацька, не підготовлено, спрокволу. Було очевидним, що тема ця для них абсолютно нова, недосліджена, а тому облишена будь-якої логіки. А відтак таке подання інформації може із великим та цілком виправданим скепсисом сприйматися як в середині країни, так і за її межами. Що, власне кажучи, й відбувалося.

По-перше, кого представляють опозиційні лідери, що опинилися в Києві? Один називає себе лідером руху «Ватана» (жоден телеканал, до речі, навіть не спромігся зрозуміло перекласти це слово глядачеві), а інший – республіканської партії Туркменистану. Так було, принаймні, означено в титрах телевізійних новин. Потім два дні порадившись між собою (власне, у нас на очах, тут в Україні, а не на батьківщині) два поважні туркмени вирішили тут в Києві висунути на посаду президента одного з них, пана Худайберди Оразова – колишнього віце-прем’єра, голову Нацбанку, який мешкає тепер у Швеції. При цьому у членів означеного вище руху чи членів республіканської партії думки ніхто вочевидь не спитав, не кажучи вже про багатостраждальний, судячи с усього, туркменський народ. Принаймні, по телевізору не було жодного інтерв’ю із рядовими членами цього руху та партії або пересічним мешканцем будь-якогось туркменського кишлаку.

По-друге. Прикметно, що пан Оразов на прес-конференції у Києві заявляв про те, що якщо нова влада Туркменистану не піде шляхом демократії, то опозиція доб’ється повалення такого режиму. Це просто прямі заклики до якихось революцій із території України, що вкрай необережно та небезпечно. Не говорячи вже про його інші заяви про те, що покійний «батько туркменського народу» просто «кидав» «недолугу» Україну та її керівників із питань газопостачання. Тут виникає безліч тривожних запитань, одне з яких, наприклад, - а чому не вдалося повалити ненависний режим Туркменбаші раніше? І таке інше.

Все це, безперечно, внутрішні справи Туркменистану. Проте таке висвітлення їх нашими ЗМІ дещо бентежить. Навіщо нам складності із новим Туркменбаші? Чому та ж сама Швеція, чи будь-яка інша більш обережна країна не дозволила таких заяв у своїх медіа? Міжнародна спільнота, до речі, не занадто  поспішає, на відміну українських ЗМІ, підтримувати туркменську опозицію.

Так і Народна Рада Туркменистану вже затвердила шістьох кандидатів у президенти держави. Пана Оразова в списку немає. То чого ж ми попереду? Здається, вийшов «прокол», який може позначитися на важливих для нас економічних аспектах…

Фактична відсутність міністра закордонних справ або недопущення його двічі поспіль на засідання уряду, явно не може бути причиною політичної нерозбірливості й недалекоглядності медіа в цілком очевидних міжнародних справах.