Українське телебачення ніяк не може позбутися застарілої хвороби, про яку «Детектор медіа» вже писала неодноразово, зокрема, з нагоди трансляції церемоній відкриття та закриття великих спортивних подій, наприклад, Олімпійських ігор у Лондоні.

Трансляція інтронізації Папи Римського Франциска Першим національним телеканалом 19 березня стала новим прикладом цієї хвороби.

Самий по собі факт транслювання церемонії інтронізації Папи заслуговує на подяку. І заслуговував би без жодних застережень, якби сама трансляція не перетворилася на суцільне нервопсування.

Розпочалося все дуже пристойно. За винятком однієї деталі, про яку - трохи згодом. Подаруймо ведучим-коментаторам навіть постійне взаємозамінювання слів «інтронізація» та «інавгурація», які, за усталеною в нас традицією, синонімами не є: монарх сходить на престол, тоді як інавгурацію проходить президент. Папа Римський, попри всі модернізаційні віяння в католицькій церкві, поки що титулу президента не набув.

Так от, почали ведучі свій репортаж зі змалювання важливості й історичного значення події, що відбувається, з фактів із біографії новообраного Папи. Із належною врочистістю інтонації - одне слово, так, як і годиться. І все було б гаразд, якби це був лише вступ, прелюдія, підводка.

Але ні: трансляція тривала, а зупинитися коментатори так і не змогли. Ані хвилинки перепочинку не давали собі звитяжні трудоголики, ані на секунду не залишали вони глядачів із Ватиканом сам-на-сам. Дедалі менше урочистості залишалося в голосах, дедалі банальнішими й натужнішими ставали репліки, все частіше ведучі вчетверте й уп'яте повторювали те, що вже казали. Аби лише не мовчати ані секунди, аби лише не зникнути з ефіру ані на трохи.

І не сказати, що все мовлене коментаторами було геть зайвим. Ні, було чимало корисної інформації - роз'яснення процедури та ритуалів, історичних та біографічних фактів, загострення уваги глядачів на важливих моментах. Тільки от на тлі надто інтенсивного загального бла-бла-бла все корисне й цікаве губилося, розчинялося безповоротно. Від певного моменту вухо вже не розрізняло змісту мовленого, слова коментаторів перетворилися на звичайний шум. Вони просто дратували, незалежно від їхнього змісту.

Балакали коментатори так самовіддано, що деякі справді цікаві моменти просто проґавили. Скажімо, на екрані з'являлися й з'являлися прапори різних держав, підняті в натовпі. Франція, Мексика, Польща, Монако, Колумбія, Хорватія, Філіппіни, Іспанія, Італія, Литва. Державні прапори Ватикану. Але що це? От прапор Алжиру. От - біло-червоно-білий національний прапор Білорусі, скасований Лукашенком. От - прапори Аргентини й Німеччини на одному древку. Чи цікаво було б глядачам, якби на це звернули їхню увагу? Гадаю, що так. Але ні, не звернули.

Не полишало враження: коментатори виголошують заздалегідь вивчений урок; усе, що поза сценарієм, відображення в коментарях не знаходить. Натомість, за старою звичкою, глядачам час від часу детально розповідали те, що вони бачили й самі. «Ми бачимо, як він вітається з людьми, як обнімає їх». «У цьому часі відбуваються приготування, приготування до літургії». «Бачимо нове облачення Папи. Бачимо, наскільки воно чисте. Світле». «Журавлиним клином ідуть кардинали», - це вже була мало не поезія.

«Незабаром Папі вручать символи влади, й ми коротенько розповімо, що вони означають». То чи не можна було отоді ж «незабаром» і розповісти, без попереднього анонсування?

Це була якась дивовижна суміш проповіді, лекції з історії та особистих уражень коментаторів із домінуванням загальних слів. І дуже часто - звичайне озвучування картинки на екрані, й без того очевидної й чудово зрозумілої.

Розповівши про присутність глави уряду Фландрії - за словами коментаторів, бельгійської провінції (хоча насправді такої провінції не існує, а є Західна Фландрія та Східна Фландрія - дві різні, окремі бельгійські провінції), вони раптом просвітили глядачів: «Багато представників федеральних урядів». Федеральні уряди існують у федераціях; далеко не всі країни є федераціями. Що це було - мислення російськими кліше?

Казали коментатори про наявність на площі Святого Петра мусульман, буддистів, сикхів. А перелічуючи офіційних представників деяких країн, Велику Британію та США поставили в один ряд із католицькими Іспанією, Бельгією, Мексикою, Аргентиною, Бразилією. Залишалося тільки дивуватися: невже згадувати про протестантів - це для Першого національного суворе табу? Про мусульман та сикхів можна, а про протестантів - ані слівця? Здавалося б, дрібничка - але ж чимало українців вважають: весь Захід - суцільно католицький, католицизм та Захід - це тотожні поняття. Замість розвіювати стереотипи, в даному разі їх було фактично підтверджено.

Коли ж почалися пісноспіви, ударно-стахановське коментування стало вже й зовсім неадекватним. «Ми чуємо, як хор співає: Христос перемагає, Христос царює, Христос - володар», - і далі йшов стислий переклад співаного. Може, коментатори й щиро заявляли: «Ми чуємо» - от тільки глядачі не чули нікого, окрім коментаторів. Їм тільки й залишалося, що радіти з приводу того, що коментатори «чують». Згодом ми почули знову, вже з типовою інтонацією, коли нема чого казати: «Христос перемагає, Христос царює, Христос - володар». Урочисто-божественна музика ледь долинала поміж базіканням коментаторів. Ведучі робили ніщо інше, як глушили церемонію інтронізації.

Фраза з коментаря: «Єднаємося з цими ангельськими хорами й молимося разом з ними» (от саме з такими формами дієслів) видавалася глузуванням, знущанням. Як і інша: «Ми дали вам можливість побути в отій молитовній тиші». Якби ж то - хоча б на мить!

«Та помовчіть ви! - так і хотілося вигукнути. - Помовчіть бодай трошечки! Дайте побути наодинці з цією музикою! Не ви ж герої меси! Не вас же обрали Папою Римським! Залиште мене наодинці з подією!» Але ні: коментатори вибудовували й вибудовували непроникну звукову стіну між Ватиканом і глядачами. Емоції крізь ту стіну прорватися не могли.

Нас, глядачів, відсторонили. Брутально відштовхнули. Подражнили: дивіться, мовляв, а зануритися - зась! Духовне послання, високий зміст події, взагалі все, що лежить поза межами відеоряду, - через теревені ведучих нічого з цього до глядачів не долинало. Церемонію перетворили на холодну, таку, яку варто дивитися хіба що з цікавості.

Для чого, взагалі-то, існує телебачення? Телебачення як таке, у принципі? Здавалося б, відповідь є очевидною: задля того, щоб створювати в телеглядачів ефект присутності на важливих і цікавих подіях. Щоби глядачі могли зануритися в атмосферу цих подій, забути про відстані, залишитися з показуваним на екрані сам-на-сам, без третіх-зайвих. Щоб допомагати глядачам, а не завалювати їх звуковим мотлохом.

Українське телебачення, схоже, й досі існує зовсім не для того. Воно - цілком у традиціях свого радянського попередника - існує для того, щоб не дозволити глядачеві залишитися бодай із чимось сам-на-сам і відчути бодай якусь атмосферу. Воно існує для того, щоб не дозволити глядачеві отримати власні враження, думки, почуття й емоції - а натомість укласти йому до голови свої. Спантеличити глядача, заглушити його інформаційним шумом - аби лише він не почав думати й відчувати по-своєму. Щоби той ошелешений глядач знав: пізнавати світ самому йому зась, між ним та світом завжди стоятимуть телевізійні драгомани, тлумачі, розжовувачі й інші непрохані благодійники.

А тепер про обіцяну прикру деталь. «Новий Папа відмовився від папамобіля!» - повідомляли чимало ЗМІ. Але ж от він був - папамобіль! «Нещирий Папа, піариться й тільки», - так і тільки так могли гадати чимало глядачів. Річ у тім, що, по-перше, Папа відмовився від броньованого папамобіля, а по-друге, після свого обрання відмовився від лімузину. Схоже, чимало журналістів потрактувало подію у звичному стилі «пальці веєром»: мовляв, лімузин, яким їздить Папа, - ото й є папамобіль; круто, одне слово. Тоді як насправді папамобілем звуть ніякий не лімузин, а спеціальну машину, на якій Папа стоячи може об'їжджати й вітати великі юрби вірян. У даному разі неточність коштувала довіри й поваги до новообраного Папи...

Фото - Reuters із сайту Kommersant.ru