З нетерпінням чекала журналістка Зіна Підалькіна біля телевізора програму на 5 каналі, присвячену дітям і дню Святого Миколая. Називався той проект «Відкрита зона» -  «Різки під подушки». З рекламних роликів, які канал пускав щодня, заздалегідь інформуючи глядачів про трансляцію програми,  дізналася Зіна, що йтиметься про безпритульних дітей. Тому сиділа біля екрану й чекала: болюча тема її вельми непокоїла.

Щодня стикалася Підалькіна на київських вулицях, в столичному транспорті з брудними і  нещасними дітьми, які просили в городян гроші, і щоразу відчувала, як від баченого починає скиглити її серце. «Чому цю хворобу суспільства, як і багато інших, українське телебачення ігнорує? – думала у такі хвилини Зіна - Коли добре подумати, могло б наше телебачення з цим суспільним негативом боротися. Якби про таких дітей були передачі так часто, як і «Служба розшуку дітей», і в них ще давалися б реквізити рахунку, куди люд міг би висилати гроші, ще й адреси дитячих будинків, куди на пряму можна було б передати дітям щось з матеріального та духовного, ситуація могла б стати оптимістичнішою».

Та розуміла Зіна, що йдеться про соціальні проекти, які є нечастими гостями на центральних українських каналах, які, «умивши руки», взяли курс на тотальне розважання публіки. І в цьому сенсі 5 канал вельми вигідно відрізнявся від інших.

«Люди схильні до благодійності. Вони хочуть поділитися тим, що мають»,– немов відповідаючи на думки Зіни, мовила до неї з екрану організатор різдвяної книжкової виставки в Українському домі Леся Коваль, бо оптимістичний сюжет про ярмарок передував «Відкритій зоні».

І сподобався Підалькіній цей новинний блок, бо, презентуючи дитячі книжки, живим, динамічним та яскравим був він.

 «У цей вечір ми будемо говорити про святого Миколая, про тих, кого він любить, хто любить його та марно чекає», – несподівано мовила ведуча 5 каналу Наталя Якимович і надала слово автору проекту Наталці Фіцич. «Це більше програма про дітей, а не про Миколая», – серйозно, як і вимагає тема, мовила авторка, і розповіла, про що йтиметься в її святковій «Відкритій зоні». Про брата і сестру, які є напівсиротами. «Краще, щоб вони були круглими сиротами, бо втрачають шанс на майбутнє», – зробила дивний висновок Фіцич і презентувала повчальну та оптимістичну історію про хлопця, що був безпритульним, а став успішним дизайнером, і тепер допомагає бідним дітям. «Ми звернулися до цієї теми саме у вечір Святого Миколая, коли батьки з ошалілими очима носяться по магазинах, - виснувала Наталя Фіцич - Але в такі дні треба згадувати не лише про власних дітей. Є діти, які так само чекають святого Миколая»... «Ми закликаємо вас у цей вечір зробити добро, це насправді не так важко» – закінчила розмову ведуча в студії.

Послухавши жінок, Зіна Підалькіна стала уважно дивитися в екран.

Історія 1.

«Надійці Клепус 11 років. У Святого Миколая та на Новий рік вона просить не котиків чи ляльок. Надійка сирота, напівсирота. Мала маму і тата. Батьки пили... Дітей били і мучили»... – щось подібне говорить голос за кадром, а відеоряд показує Надійку, розбите скло у шибках, обшарпані стіни старих будівель... Надійка розповідає стереотипну історію життя дітей, які належать до цього прошарку українського суспільства. «І сніг їли замість води, і батьки били, і на вулиці спали». Наприкінці цієї частини телевізійники попросили Надійку у кадрі покатати в люльці ляльку. Зіна не дуже розуміла, на що натякав їй цей епізод, та збагнула, що обшарпані стіни, биті вікна, бруд – усе це мусило підкреслювати нещасне, самотнє життя бідних дітей.   

Історія 2.

Далі розповідав історію свого життя герой Леонід Матвєєв, з якого могли взяти приклад тисячі безпритульних. Розповідав він на тлі все тих же ж безрадісних пейзажів – брудних місцевостей де часто живуть бомжі. Все починалося в його житті гарно, та прийшов важкий момент для сім’ї, батьки стали пити, і герой попрямував на вулицю. В той момент, коли життя на вулиці мусило для героя скінчитись, телевізійники попросили його пройти по рейках залізниці – натяк на шлях до нового життя. Героя зарахували в технікум на дизайнера. І Зіна Підалькіна дізналася, що тепер він  - один з найкрутіших дизайнерів інтер’єру.  «Мій дизайн – моє життя», – завершує герой і резюмує: «Більшість однокласників думали, що не вони самі, а хтось мусить їм усе надати, але життя не таке». 

Історія 3.

У ній мова йшла про центр реабілітації для дітей, котрим керує юна приваблива панянка  Ірина Расширина. Спочатку вона працювала у комерційній фірмі і мала грубі гроші, та після зустрічі зі знедоленими вирішила віддати себе дітям. Її команда виїжджає на вулиці, розмовляє з дітьми, спускається за ними в підвали, піднімається на горища, залазить до каналізації, до теплотрас, і якщо діти хочуть, їм пропонують допомогу. І тут же йде історія про хлопця з цього центру, який в дитинстві харчувався жиром і водою і є братом тої Надійки з першого сюжету. Його, виявляється, батьки приковували ланцюгами до ліжка, а тепер французи хочуть взяти брата та сестру до себе, але через те, що діти мають офіційного батька, не можуть.

Наприкінці фільму показали кадри, де Надійка йде в оточенні своїх подруг по інтернату, і видно, як дівчата, що їх оточують, із повагою і заздрощами дивляться на героїню. І це видовище Зіні настрій зіпсувало.

З одного боку, вона погоджувалася, що звернення до цієї соціальної теми є шляхетним вчинком для українських телевізійників, що питання реального життя суспільства – від низу до верху і назад - треба піднімати, щоб вимальовувати справжню картинку життя.  З іншого боку, Зіна не розуміла, за яким принципом і чому обрано для фільму тільки цих двох дітей. Не могла усвідомити, чому не було узагальнень, статистики, чому вона не відчувала, що за цими двома-трьома героями є тисячі знедолених¸ що потребують її допомоги. Також не могла прийняти Підалькіна й тих суцільно мінорних тонів, із якими викладалася історія. «Зрозуміло, що підстав для радощів у таких дітей небагато», - розмірковувала вона і згадувала свою зустріч із маленьким бездомним хлопчиськом, що приєднався до неї, коли Зіна вигулювала песика, і розповідав фантастичні світлі історії про ті діаманти, які можна знайти на засніжених ялинках вночі. Не було в його інтонаціях ні жалості до себе, ні ненависті до суспільства. Було захоплення від історії. Тоді Зіна зрозуміла, що діти – особливий світ, що вміють вони радіти дрібницям, і незалежно від ситуації в їхньому житті є місце щастю і фантазії. Зінчина подруга – художниця Оксана Рубан - кілька тижнів тому розповідала про онкохворих дітей, яким вона викладає малювання, і про їхню жагу до позитивних емоцій. «Вони кажуть – розповідала вона про своїх вихованців, -  «я йду на ін’єкції, і якщо буду кричати, не звертайте уваги, бо так треба. Зачекайте мене, я зараз повернусь». Дивовижне жадання життя!»

У стрічці Наталки Фіцич не було контрастів. Усе ніби підтасовувалося, і било в одну точку – нещастя. Підалькіну така одноманітність ніколи не вражала, бо усе це нагадувало їй ситуацію зверхності, розмови про проблеми маленької людини з точки зору благополучної сили, розмови, яка балансувала на межі щирості та нещирості. Ні, Зіна не звинувачувала телевізійників у нещирості, бо бачила, що Наталка Фіцич має найпрекрасніші почуття до цих дітей. Ні. Їй просто жадалося, щоб таких стрічок було тисячі, щоб вони створили здоровий гумус для народження пронизливих неупереджених шедеврів про сучасне життя, де героїв не змушуватимуть бути неприродними - качати колиску, сидіти на горищі, ходити по рейках, а просто показуватимуть їхнє життя таким, як воно є, бо в самому житті купа набагато цікавіших ракурсів, ніж у голові оператора та режисера. І хотілося Зіні, щоб фільми ці виходили не лише під свято Миколая та на Новий рік, а влітку також. І восени. Й навесні. Аж поки проблема ця існуватиме.