У ролі вибухівки цього разу - Михайло Бродський. Раз по раз зводився він на ноги, постаючи, як Ленін на броньовику, - й кидав у народну глядацьку сотню присутніх у залі, а відтак і в мільйони зіниць і душ, свої гасла. Не надто добираючи вирази. Аж врівноважений Савік не витримав: «Ну не те слова… В политике нужна некая элегантность…». Яка до біса? «Шершавым языком» плакату по ворогах… Шустер, одначе, нагадався знову: «Бродский, вам же не нравится, когда спрашивают вашу национальность. Тогда почему же вы о чужих детях рассказываете?».

До речі, Ілліч спогадався невипадково. Відчувалося, політики середнього і старшого віку в дитинстві проходили його університети. Таки історію вони вчили не по Гегелю - за Леніним, «з жестом суворим і простим». Один із чільників Київської мерії, Олексій Довгий, те відчув і відчеканив: «Це голоси минулого…». Таки да, має рацію молоде політичне обдарування. Хоча теж налякав - тільки іншою асоціацією. Настільки страшною, що не хочеться її й конкретизувати. Думаю, не в одного мене зробилося недобре на душі, коли Довгий, попросивши зафіксувати свій вік, 26 років (а виглядає на всі двадцять), потому влаштував привселюдний допит екс-мера Олександра Омельченка. Кому передано 39 відсотків акцій енергохолдингу, яким кіпрським компаніям? Сан Санич починає пояснювати… Довгий, з побілілими зіницями, знову й знову повторює запитання. Таке ми бачили у хроніці, читали в документальних книгах - де йшлося про політичні процеси 30-х років. Та ні, симпатій моїх Омельченко не викликає - ніяких. Але щоби так? Що спричинили отакі молоді люди в 30-ті, і не тільки в СРСР, варто би пам’ятати. Довгого «відключив» тільки Микола Томенко, натякнувши йому на неадекватність і ризик психічного зриву…

Ні, справді, йдеться про речі надто серйозні. Омельченко - голос минулого, одначе не такого вже й далекого, Брежнєвської епохи, коли жити стало краще і навіть вєсєлєй, як і заповідав вождь і вчитель, і коли перестали повсякчас «перетрахівать кадри». Котрі, у підсумку, навчилися обживатися у своїх кріслах і виробляти технології присвоєння бюджетних і позабюджетних грошей (це я не про нашого колишнього мера, спаси Боже; я про тенденцію, про характер еволюції). У пострадянський час усі набутки стали в пригоді - передусім молодшим брежнєвцям. Бо ж чиї то палаци стоять над великою рікою нашого народу - не онуків же останніх американських президентів…

А от нинішні молоді комісари походять з минулого значно глибшого. Власне від пореволюційної доби 20-30-х, коли отакі от молодики рухнули в життя із завзяттям конкістадорів - щоби до «основанья мир разрушить», а вже потому своє вибудувати. Що вони зробили з поколінням Леніна, Троцького, Зінов’єва надто відомо - «голоси минулого» відправили сурмити на небеса. Туди ж - мільйони селян середнього класу, отих самих куркулів. Одного мого родича, скажімо, за те тільки, що мав нещастя залізний дах мати над головою. А в підсумку село українське зробилося всуціль люмпенізованим. Це на чорноземі… Як мені забути дитячі враження від поїздок на село, до тітки - в далекі 50-ті: в її хаті практично нічого не було. Це у неї, «вічної стахановки», першої трактористки. Та що там - з міста доводилося навіть продукти везти, бо ж її обдирали як липку: з кожного деревця, кущика, курочки…

А все починалося із знайомих нині розмов: ми у багатих відберемо і віддамо бідним, їм навіть краще буде, ніж донині. Бо що ж інше декларує нині пан Черновецький, котрий за одну гривню мерської зарплати так убивається за народ? До речі, не бідні ж люди облаштовували Велику Жовтневу ще й революційну блискавку. Як і Велику помаранчеву… І знову та сама риторика: забрати у середнього класу грошики (зажралися! подивіться, скільки в них автомобілів тільки…) і віддати бідолашним, сірим і вбогим.

Як добре, що у «Свободі слова», бодай під завісу, ми почули людей мислячих. Микола Томенко, до симпатиків якого я взагалі то не належу, цього разу точно сформулював загрозу «люмпенізації великої кількості людей». Бо ж тільки намітилася тенденція до збільшення середнього класу, як одразу виформувалися наміри його знищення. І зрозуміло, чому. Середній клас є основою демократії. Коли суспільство складають тільки нувориші і люмпени - чекай фашизації, чекай, що оті хлопчики з побілілими зіницями завтра будуть визначати, кому жити, а кому архангелу Гавриїлу сурми підносити. Ні, я вірю, що пан Довгий є суб’єктивно чесною людиною, що хоче киянам добра. Тільки ж надто відомо, куди вистилають дорогу подібними намірами. Нехай сам 26-літній оракул про те подумає…

Приємно вразили міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв (сказав багато розумного і зваженого - як і належить чиновнику, від якого ми тверезості чекаємо, а не промов з броньовика) та радник Президента Павло Качур. Останній так само сказав чимало мудрих речей. Про те, скажімо, що величезна кількість бюджетних грошей йде на пільги, які належало б відмінити. Та й пільговиків у нас надто багато - кожен добре знає, скажімо, що на кожного правдивого чорнобильця припадає кілька фальшивих. А жеки, які є, в одній особі, і замовниками, і виконавцями, і контролерами - відтак зрозумілою є якість їхніх послуг. Реформи потрібні, а не гасла, не війна громадянська…

І ще раз про команду Черновецького - ці люди справляють надто прикре враження. Говорю як телевізійний глядач… Чи можу я вірити у щось позитивне, коли переді мною на екрані мерська чільниця із смішним іменем, що живенько нагадало персонажів «Дванадцяти стільців» (20-ті, 20-ті роки!), і з відповідним лексикончиком та синтаксисом. «Кто будєт за ето віновєн?» - відсилала нас до Ільфа і Петрова та анекдотів про «нових русских» «дама в брульянтах». Коли Бродський, цього разу справедливо, зауважив, що чільниці не годилося б приходити на ефір в діамантах, Черновецький пояснив вальяжно, що таки да, він привів у мерію людей багатих, мільйонерів - а потому імєют право приходити, в чому їх свідомість дозволяє. Тільки і ми право маємо суждєніє імєть про отаких от провідників народу. Телекамера - штука безжальна, не кожне тілечко-личечко належить в нього стромляти.

Гля! Мур… Мур-мур…

Опісля Свобідного слова, де так усе відверто й брутально, суботньої днини занурюєшся у мало не благодатний гламур «Прихованого життя» («1+1», 16 грудня) - з Наталією Мосейчук. Позаминулого тижня вона вразила нас знайомством з «любим другом» українського народу нардепом Давидом Жванією і його будинком а’ля Петергоф (у перекладі українською - Давидгоп).

Цього разу Мосійчук влаштувала нам неприховану зустріч з рідною, дорогою серцю усіх трудящих людиною, самим Володимиром Щербанем. Коли хто не знає - він є героєм нинішньої громадянської війни. Ну як Чапаєв там, Анка-пулємьотчиця. Пригадуєте? «Белые пришли - грабют, красные, понимаешь, тоже самое делают. Ну некуды бедному хрестьянину податься…». Дев’ятнадцять місяців тому Щербань вийшов з народу і зник в американських преріях. Ну, «нелюбим другом» став, трохи налякався мабуть. Хоча людина проста і навіть законослухняна - таким навіть в Гамериці лишився. Американцям так і рекомендувався, за власним зізнанням: шаную закони, і квит. Не може інакше - за природою такий. А в Україні з нього демона зробили… Ну, тіпа, завели справу на нього. Самі демони! Ось вернувся додому, так першим ділом попросив у хаті своїй свічки запалити - щоби відьомський дух зів’яв і зойкнув на цілий світ, і не з»являвся більше.

Тут захотілося виструнчитися і по-гайдаївськи чітко попросити: «Огласітє вєсь спісок, пожалуста!». Ну, демонів тобто. Бо лячно якось. Ми ж знаємо, в кіно стільки разів показували, що буває од тих сил демонічеських - можуть запровторити в часи самого Ваньки Грозного, чи Катьки Другої, розпутної донєльзя. З тим самим Жванією вийшла ж отака непросвітльонка - у 18-те століття чоловік влетів, а як - не помітив навіть. Бо ж хатина ну точнісінько із тих времйон. А все гаспидські душі… Вони й на телевізії єсть.

Щербань заводить дівчину Наталку до хатини, звідки демонів уже встигли викурити віддані слуги. Ну, жодного тобі сліду. Тільки чисті, просвітлені лиця. Ось господар демонструє інтимні фото на кшталт пана-товариша Володимира з друзяками Януковичем і Волковим. Є й з Кучмою, і з Ющенком («ба-агато таких!»), і з Тимошенко. Тільки на столі ті фотки не стоять чомусь - мабуть, вивітрились, разом з демонами. Втім, щось таки лишилось. Володимир Петрович дістає з анналів недонюхану пляшечку парфумів, яку у нього буцімто забула Юлія Володимирівна. Ну, діла… Моя фантазія одразу нездорово запрацювала, уявивши щось таке - ну, тіпа, потайного побачення а»ля Дюма. Тим більше, що і журналістка, і Щербань називають парфуми «духами» Тимошенко. Він не оддасть їх, нізащо - поверне іншу пляшечку, вже повну. А хто би віддав, хто би випустив на свободу «духи» Юлії Володимирівни? Й без того їх забагато в навколишній природі, коли б якої біди не сталося.

Мосейчук підступається з провокаційним запитанням: чому-то Сумський губернатор Щербань непоштиво повівся із студентами два роки тому? Неліберально якось… Дак що ж, пояснює співбесідник, як вони були і не студенти зовсім, а переодягнуті, перелицьовані… «Відпрацьовували замовлення» - духів, певно. Й одного таки називає - нардеп помаранчевий, Кириленко, стояв неподалік. Сам Щербань тільки й хотів, що поговорити з молоддю, сказати щось тепле, батьківське. А вони дали дьору по кукурудзах... Ну, народ - з таким ні комунізму, ні капіталізму не построїш, хіба в тюрягу загримиш од трудів праведних.

Словом, куди не кинь, скрізь вони, ті демони. То ж не дивно, що автори програми починають її з відвідин недавнім в’язнем політсовісті Софронівського монастиря. Монахи люблять колишнього губернатора, моляться повсякчас за нього. «Нє как за Щербаня - как за Владіміра…» Така вже церква у нас - хоч Московського, хоч Київського патріархату. Слабкість має - начальство любить. І державне, і бізнесове. Нє-е, ви не те подумали - щиросердно любить, з потреби душевної, а не за якісь там вливання матеріальні. Он у виборах яку активність виявляли - Боже провидіння, треба думати, підрихтовували. А раптом щось там в атмосфері, магнітні бурі, те, се - пойдьот не в ту сторону… Божі люди - бачать глибше, думають ширше.

Щербань і його дружина так само люблять монахів і самого Бога - бо ж він гріхи прощає, душу очищає. Тому першим ділом - сюди… Усе чудесно, тільки маленьке міркування: узагалі-то справжні віруючі свою богомільність і відданість релігійним почуттям на телекамеру не демонструють. Не рекламують на кшталт прального порошку. Коли ж відбувається щось подібне - ясний, промовистий знак фальшування. Невже ми видаємося славному екс-губернатору отакими лохами, що легко вірять в його святенність і доброту? Мабуть, що так. Уся владна верхівка в кінці 2004-го твердо вірила, що із правильною телевізійною картинкою будь-які електоральні гори можна звернути. В американській тюрмі Володимир Петрович от се переконання, вочевидь, зберіг у непорочній чистоті.

То ж і ліпить горбатого до телевізійної картинки, доволі незграбно граючи роль людини віруючої - в Бога, в людську доброту, в моральність. Ну справді, добрий він, і зла не пам’ятає, всім усе прощає. Хоч ворогів - тьма тьмуща, аж чорно в очах. Одначе він не з тих, що помщатися буде. На губернаторство в Сумщині його не вернуть («це ж батьківщина Ющенка, тут Хоружівка у центрі»), але то пусте. Себе він забезпечить, буде розвивати економіку, бізнес. Україну в цілому. Бо послідовний, бо вміє те робити.

Що се так і є, ми можемо тут таки й переконатися - на Сумському племінному заводі. Раніше на цьому місці розвалені свинарники були, а тепер… Справді, замість непролазного свинства - розкішні коні. «Українські верхові, наші»,- запускає патріотичну ноту Щербань. «А це ваш завод?» - запитують його. Та ні, «це не мій бізнес, а компаньйонів. Є й моя частка…». І ще раз фальшивить. Хто ж це із наших нуворишів яку власність має? Голі й босі, усе «компаньйонам» та «родичам тещі» перепало. Та й добре пам’ятається колишній телевізійний репортаж з того самого заводика - його працівники ніяких компаньйонів не називали, а чекали тільки на Щербаня.
Потому Мосейчук і скаже непротокольно: «Отам, на кінзаводі, ви прийшли як барин, як поміщик…». Щербань вміло потримає павзу. А потім: «У мене два діди були розкулачені…». Мовляв, хазяйського роду, то вже генетика - у самій поставі виявляється.

Пластика нашого героя чимось нагадує кошачу. Такий собі Кіт Базіліо, що знайшов купу золотих монет там, де відомі усім дурні позаривали їх в землю. Ми, ми і є тими дурнями. Бо ж часто слухаємо, наставивши вуха для накручування дешевої локшини. Давайте вчитися читати пропоновані нам партитури, відрізняючи - хоч би іноді - правду від кривди, справжню набожність і народолюбіє від «прихованого по життю» прагнення вирватися на оперативний простір, туди, де трави похилі і бабло зелене колоситься густо.

Подивившись підряд два «прихованих житія», Жванія і Щербаня, я подумав про те, а в чім же смисл подібної програми? Ну хоч би й з останнім персонажем… Ведеться слідство, значить поки є підозра щодо порушення ім’яреком закону. Дай Боже, щоби все обійшлося. Одначе ж коли нині, в процесі, раз по раз Щербань постає на телеекрані - то що це: прояв демократії чи тиск на слідство? Бо ж по суті справи народні маси налаштовують на те, що людина чеснот незліченних. Вже якось і невдобно приставати до такого з вопросами…

 Тим більше, що і церква за нього, і сам Ринат Ахметов, який дав два мільйони доларів під заставу (після повернення Щербаня в Україну). Тут не слідство вести треба, а спішно пам’ятник якому скульптору замовляти - кінну статую. Натяк був - коники у Щербаня справді класні, породисті, ще й українсько-патріотичні. Осідлай такого й прошкуй у світле майбуття - під сторопілим зором мільйонних мас. Бачили пам’ятник Миколі Щорсу побіля Київського вокзалу? В отакому-от ракурсі… І не забуваймо: Щорс так само був героєм громадянської війни. Теж герой і теж на букву «Ща». Історія, за відомою формулою класика, повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, а вдруге - фарсу.

Культура на терезах

На такому фоні трисерійна документальна стрічка про Леоніда Брежнєва «И лично Леонид Ильич» (російський «Первый национальный. Международная сеть», 11-13 грудня) режисера Єлєни Каліберди виглядає дещо буденно: було так і було інак. Хроніка життя і смерті генсека… Втім, відомий тележурналіст Леонід Парфьонов раз по раз нашпиговує оповідь всілякими цікавинками. Скажімо, як дружину Брежнєва, Вікторію Петрівну, у Франції прийняли за єврейку і вийшли на маніфестацію. Закликали її вплинути на чоловіка, щоби влада не чинила спротиву виїзду євреїв за кордон. Як у часи війни Брежнєв заводив фронтових подруг, так званих ППЖ, а потім виявив рідкісну порядність - усіх поприлаштовував, заміж повіддавав. Або про фанатичну любов до мисливства, де Іллліч так само виявляв людяність і приязнь до людей, нарізаючи багатьом колегам по шматку м’ясця кабанячого - з доставкою додому. А ще - про відпочинок у Криму, як воно все було. Камера входить у колишні покої: ніц, нинішні магнати не на КПССно-державний канон побутового облаштування орієнтуються, там скромняк суцільний.

Нашпиговуючи розповідь отакими деталями і тим самим задовольняючи нашу цікавість щодо того, як жили тодішні небожителі, Парфьонов не випускає з поля зору і макроплан: яким же керівником держави був Брежнєв (йому 6 грудня ювілей відзначили - 100 літ)? Посереднім, треба сказати. Невідомо, чи утримався б так довго, якби не відкрили поклади нафти і газу - ті самі, що й досі Росію живлять. Ювілейні враження підпсував і український історик Юрій Шаповал, котрий подав в останньому числі «Дзеркала тижня» (від 16 грудня) шокуючі цитати з Брежнєвського щоденника. Виявляється, генсек був напівграмотний, та ще й з біднуватими, м’яко кажучи, духовними запитами. Процитую і я, мовою оригіналу і з дотриманням синтаксису автора: «Смотрел хоккей сборная ССР Швеция - итог 4-2 в пользу ССР» (він навіть назву країни, яку очолював, не міг грамотно відтворити). Ну, і так далі. Втім, хіба нас здивуєш чимось подібним? Рівень грамотності вітчизняної «проффесури» відомо який. Чи ж усі слово «Україна» напишуть без помилок? А духовність - уся вона вичерпується позуванням по церквах та монастирях.

Ювілеї в нас ніби ж то традиційно люблять - особливо великих чиновників (від мистецтва і літератури в тому числі). Коли ж класик був нечиновний, то він ніби й не класик. Державна вага небіжчика - ось критерій. А яка там вага була, скажімо, у Григора Тютюнника, одного з кращих українських письменників ХХ століття? Відтак не диво, що його 75-літній ювілей пройшов малопоміченим. Телебаченням в тому числі. Можливо я щось пропустив у новинних програмах, одначе тільки «1+1» (ТСН, 5 грудня, а потім і в більшому форматі недільного 10 грудня) подав розлогий матеріал про письменника. Та ще канал «Культура» (5 грудня) показав розповідь чудесного, темпераментного оповідача Олександра Сизоненка. Усе це ще раз примушує замислитися над тим, наскільки сильними є традиції радянських часів - одних обвішують нагородами і званнями (які є стовідсотковим маразмом - усі ці «народні й заслужені», котрі часто «інородні», зате «вислужені» одвертим лакейським плазуванням). Тютюнник, як ще раз з’ясувалося, залишився у тій самій ваговій категорії нелюбого чиновним людом митця. Раз не колінкував, не ходив у лакейських строях – значить, «не наш». І слава Богу, що не їхній.

Російське телебачення широко відзначило столітній ювілей Дмитра Шостаковича циклом різноманітних передач. Українське телебачення ту дату майже не помітило - що йому та музична Гекуба? Втім, канал «Культура» транслював деякі записи - 7-ї симфонії, до прикладу. Фахово зроблено, одначе у моїй пам’яті сплив спогад про показ іншої симфонії композитора, 8-ї. Це було ще в радянські часи. Диригував Євгеній Мравінський, якому, власне, той твір і присвячено. Одне з найсильніших моїх музичних вражень у житті. Хоча б, здавалося, слухати серйозну музику за посередництва телеящика є річчю майже ідіотичною. А от і ні. Знов-таки - коментувати треба… Тоді - до звучання твору й одразу потому - говорив сам Мравінський. Коли пропускаєш витвір крізь призму непересічної особистості - ефект гарантовано.

У програмі «Кіно. UA» (УТ-1, 9 грудня) показали фільм «Коліївщина» (1933 р.) ще одного видатного митця, Івана Кавалерідзе. Та сама проблема коментування… На жаль, ведучий програми Сергій Неретін не справляє враження людини, утаємниченої в українському кіно. Звичайно, для того й запрошуються фахівці (цього разу ним був відомий культуролог та мистецтвознавець Вадим Скуратівський), аби надати розмові необхідної глибини та інформативної точності. Одначе ж ведучий більше розмахував руками, аніж говорив щось до діла. Сказав, до прикладу, що «взагалі кінорежисери рідко можуть щось і ще, а от Кавалерідзе міг» (малося на увазі, що працював і як скульптор). Та можна навести десятки і сотні прикладів, коли режисери «можуть»… Простий приклад - Юрій Іллєнко: режисер, оператор, художник, сценарист, актор, педагог. Це взагалі така синтетична професія… А от журналісти роль кінознавця далеко не завжди опановують.

Минулої суботи «Кіно. UA» показало «Чудо в краю забуття» (1991) Наталі Мотузко… На жаль, можна констатувати, що рекламована спершу програма так і не стала скільки-небудь помітним явищем. Показують її не в прайм-тайм, як обіцялось, вибір фільмів вочевидь зумовлений тим, що є в схронах Держтелерадіо, коментарі незрідка поверхові. Нічого дивного - просте віддзеркалення того, як ставиться партійно-державна челядь до українського кіно.

На такому фоні набагато краще виглядають інші програми про кіно, хоча у нас їх катастрофічно мало (прикуплені, іноземного виробництва, до ліку не йдуть). Скажімо, «Перший ряд» (телеканал «Кіно», 16 грудня) з ведучою Катериною Дейнекою. Очевидна орієнтація на молодіжну аудиторію - по-кліпному коротко, стисло, інформативно. Й доволі аналітично, із знанням справи. Особливо сподобався огляд новинок відеоринку одним із продавців, розповсюджувачів. «Аргумент-Кіно» (1+1», 10 та 17 грудня) подарував знайомство із фільмами визначного, хоча й мало знайомого у нас, американського режисера Теренса Маліка - «Пустки» (1973) та «Дні жнив» (1978). З наданням лаконічної фахової інформації про режисера, творчість його колег (в останньому випадку - Річардом Гіром). Не забуто й українське кіно - у короткому нарисі відрефлектовано здобутки і втрати в опануванні помаранчевої та постпомаранчевої реальності.

Загалом складається позитивне враження, що ряд каналів (КРТ, К1, Enter фільм, КДТРК) прагнуть заповнити нішу некомерційного телебачення, витворити таку собі телеефірну «Культуру». Дай-то Боже!

На фото - кадр з фільму "Раба любви"