«Мы живем, под собою не чуя страны…»
Позаминулого тижня, у програмі Андрєя Максимова «Ночной полет» (РТР Планета), розмова ведучого з 81-літнім режисером Марленом Хуцієвим - з нагоди 50-річчя виходу на екрани його фільму «Весна на Зарічній вулиці» (Одеська кіностудія). Режисер говорить, що був недавно у Запоріжжі, де й фільмувалася стрічка, на «Запоріжсталі»… Ніколай Рибніков зіграв тоді робітника, сталевара - і став символом покоління.
Ведучий точно вловлює момент для запитання: а хто є символом сучасного покоління? Де сучасні екранні робітники - таке відчуття, що їх взагалі немає у цьому житті? Нинішні сталевари чи шахтарі мусять почуватися людьми навіть не другого сорту… Хуцієв погоджується: немає. Коли сприймати сьогоднішні фільми, разом з телебаченням, як дзеркало, бодай відносне, реальності, можна зробити висновок: ніхто й ніде не працює, усіх поглинає пристрасть споживання, а відтак і грошей, які дозволяють ту пристрасть погамовувати. «Дивлюся на молодих - коли і діти їхні будуть жити тільки усім цим, в них зменшиться мозок…».
Можна сприйняти це як буркотіння глибокого пенсіонера. Одначе я доволі добре знаю Марлена Мартиновича - він дасть фору багатьом молодшим від нього удвічі. Тут не вікове, радше тихий жах кількох поколінь інтелектуалів від картини цілковитої руйнації традиційної ієрархії цінностей. Телебачення це й демонструє повсякчас. І нині, і 20-30 років тому новини на радіо чи телебаченні починалися й починаються із суспільно важливої події. Тільки тоді це було введення в дію величезної домни чи птахокомбінату, тепер - убивство, пожежа, отруєння, бійка депутатів. Новинні програми показують світ, де на першому місці руйнівна, незрідка сліпа й нерозумна, сила. Пальма першості - їй. Ви народили дитину, посадили дерево, збудували дім - це не новина, це нудна рутина. А от коли убили чи згвалтували, пройшлися голяка по Хрещатику - ви герой дня.
Так ви ж цього хотіли, інтелектуали! Це ж ви (ми!) рвали на собі сорочку, закликаючи дати народу й трудовій інтелігенції свободу слова й думки… Втім, найдалекоглядніші давно попереджали: відкоркуєте пляшку і вискочить на поверхню джин у вигляді Грядущого Хама, маса шарикових загуде, загукає своє і почне тіснити усе добре, вічне, розумне. Їй, тій масі, хліба й видовищ дай - решта по фігу.
Все буде Голівуд…
Ну от, «Студія 1+1» закінчила показ 100-серійного фільму «5 хвилин до метро» (сценарій Олександра Щербакова, режисер Сергій Альошечкін, продюсери Віктор Приходько, Юрій Морозов, Олександр Роднянський). Високий рейтинг засвідчив - масова аудиторія «клюнула». Людям, що люблять кіно, подібне дивитися над силу - акторські роботи просто посередні, режисура вочевидь зводиться до розмітки мізансцен і стеження за тим, аби актори правильно відтворювали написаний для них текст, діалоги ні про що і настільки затягнуті, що витримати їх можна, тільки паралельно до телеспоглядання займаючись ще чимось іншим, стежачи лише за розвитком кволого сюжету … І взагалі - про що ця історія, окрім безкінечного з’ясування стосунків між залицяльниками жінки середнього віку Наді Матвієнко (Марина Могилевська під завісу трохи збагатила арсенал акторських засобів, додавши до плаксиво-ображеного виразу обличчя ще й кокетливу готовність таки поступитись котромусь із мужчин: «у-ух ти ж какой!»), що паралельно, тільки з меншою складністю фабульного, подієвого візерунку, відбивається в стосунках інших пар, трикутників і чого там ще…
Звичайно, дивився я серіал епізодично і, напевно, не маю права на категоричність суджень. Одне можна сказати точно: продюсери тут зіграли першу скрипку. Вони, а ще - молодий сценарист точно прорахували щось таке, що зрезонувало у колективній свідомості і підсвідомості. Бо раз дивилися, раз стежили упродовж кількох місяців – значить, таки щось угадали. От тільки що?
Упродовж мало не всіх ста серій люди мучать одне одного. Сходяться, за тим розбігаються, знову сходяться. Усі вони - мешканці одного будинку і одного під’їзду: звично обшарпаного, як для нашого ока. До речі, щонайменше третина подій відбувається біля під’їзду і в самому під’їзді - біля квартир, на сходових «клітинах». Це уявляється точним ходом у фотографуванні сучасного побуту, необтяженого спілкуванням сусідів. Точніше, того, що хотілося б… Десятиліттями, віками навіть люди жили саме так - не хата, з її начинням, була майданчиком спілкування, а вулиця, міжхатній, міжквартирний простір. Відтак «п’ять хвилин до метро» може читатися і як образ прагнення короткого ходу до спілкування.
Ну, а Антоновка - це просто античний хор в мініатюрі. Прозаїчніше б сказати – під’їздний хор, що коментує події. За її ж власним формулюванням, вона повсякчас у пошуках «ексклюзиву», їй прагнеться чогось такого, що видавало б її точку зору, надаючи можливість «авторського» потрактування. Актриса Тетяна Шеліга, яка спершу дратувала надмірною театральністю, надмірною гротескністю, чим далі більше вписувалася у серіальний світ і під кінець саме вона стала смисловим, організуючим центром подій.
Власне, тут кожному надається можливість зіграти у свою ексклюзивну гру. І тим здолати неподоланний, як видається спершу, фатум. Безнадійний каліка стає на ноги. Безнадійний цинік так само спинається, аби стати людиною, програмно орієнтованою на моральний кодекс будівника суспільства, де людина людині друг, товариш і брат. Безнадійно заплутана ситуація, за якої мужики пообмінювалися дружинами, заодно притоптавши власне сумління, зненацька розпрямляється. Й полуда спадає з очей, справжні почуття випрозорюються: ти любиш свою кохану, а вона любить тебе, якої ж ви трясьці усе так перехамаркали?
Фінал і зовсім традиційний - увесь під’їзд гуртом, колективно (єдність місця і часу дії - як, власне, і у всій картині) рушає до ЗАГСу. Аби там поставити усі крапки над «і» - там, де вони й мусять бути. Що маємо у підсумку? Казкову фабулу. Людям тісно у своїх «клітинах», вони, із слонячою граційністю, ламають перегородки, влаштовуючи у домі справжній погром. Аби потім разом кинутися у щось на зразок чарівного казана з киплячим молоком і випірнути звідти молодими, оновленими, з чистим поглядом і чистим сумлінням. Мораль сеї байки така: люди можуть зробити одне одного щасливими, можуть щасливо переродитися-перетворитися - належить тільки повернути життю природну шкалу цінностей, а ще – навчитися слухати та чути (!) одне одного. Та й більше, бачиться, нічого. От що дивилася, чого прагнула і що таки дістала багатомільйонна телеаудиторія.
Виставляти претензії щодо реалістичності відтворення життя за таких правил гри, щонайменше, смішно. Реалістичного тут тільки обладунок під’їзду. За ним - квартири, доволі шикарні, з точки зору більшості українців. За ним мало не повна відсутність побуту як такого: тут не прибирають квартир, не готують їсти (ну, хіба що чай, а, може, торт який зрідка), не ходять аби-як вдягнуті, особливо жінки. Робота? Ну, яка там робота? Надя, щоправда, працює у клініці - та тільки сяде за стіл, як тут же й бігти кудись треба - вузли подієві розв’язувати. Петро Лещинський (Олександр Наумов) - крупний бізнесмен, одначе всі його нерви жмутом зав’язані круг Надії. Леонід Самойлов (Олексій Богданович), за сценарієм, відомий адвокат, та тільки де його практика і яка вона?.. Риторичне запитання.
Ну так казка - вона і є казка. За її законами у фіналі знову з’являється добра фея, Діана (Оксана Русин), аби порятувати Павла (Стас Боклан), що пустився берега. Можете не сумніватися - порятує і його, як дотепер крутого бізнесмена Петра. І їй, як порядній феї, особисто для себе нічого не треба. Вона отримує кайф, кидаючи рятівний круг людям. Хіба ж не захочеш отакого кіна, коли щойно, у новинах, ти бачив погвалтоване тіло, побиті душі, чув про контроль над мільярдними потоками бюджетних грошей, які обертаються скромняцькими хатинками над Дніпром-батечком, чи Ніццою-матінкою? Ще й як захочеш! Прагнення «уколоться и забыться» виглядає цілком законно - то як не відгукнутися, не допомогти стражденному телевізійному люду?
Пригадується розповідь знаменитого російського кінорежисера Олексія Германа про те, як під час війни у припортовому місті поставили п’єсу його батька, Юрія Германа - про підводників. Реалістичний витвір, реалістична вистава. На неї строєм привели команду підводного човна… За хвилин п’ятнадцять моряки потягнулися до виходу, на ходу гилячи матюки і кпини: мовляв, ми три місяці під водою у тісному залізяччі сиділи не для того, щоби нас мордою ткнули у ті самі залізяки. На подібний спротив напоролося і радянське кіно часів Горбачовської Перестройки-Перєдєлки, коли заходилося «втюхівать» у мізки співвітчизників правду «за жизнь». «Чорнухою» назвали те кіно, доволі швидко глядач одвернувся від нього. Та швидкість прискорилася разом з падінням життєвого рівня людей на початку 90-х… Живу погано, так, але це не означає, що прагну бачити помийну реальність на екрані. Особливо жінки - їм щось про фей подавай, про фантастично красиву любов. От, маєте…
В цьому контексті цілком законно виглядає вибух телевізійних співів і танців з зірками. Мало не голівудська чистота жанру - красиві історії про те, як можна за лічені дні увійти в казку. Не вмієш співати - не біда, ми поставимо тебе в пару з Наталією Могилевською й ти виграєш тривале змагання (минулого тижня завершився марафон під назвою «Зірковий дует» на каналі «Інтер»). Ще виразніше виглядає подібна колізія у російській версії «Танців на льоду», показ якої розпочався 9 грудня на «1+1». Нам показують, як відомі люди (переважно артисти театру і кіно, добрі наші знайомці) уперше виходять на ковзанку і - падають, падають, падають… Така жорстока се ля ві. А потім вони ж з’являються у чарівних вдягачках у парі з олімпійськими і світовими чемпіонами і чемпіонками і красиво (не всі, правда) танцюють, отримуючи високі бали. Ти можеш, можеш - тільки насмілься надіти ковзани і вийти на слизоту: все буде Голівуд, і голі бабки, справжнісінька гола слава. Одна лишень проблема - повірити в себе, повірити в те, що ми «рождены, чтоб сказку сделать былью».
Бомжуємо…
Минулої суботи канал «Інтер» запропонував дещо іншу варіацію казки - суто побутової. У двосерійному фільмі «Бомж» київського режисера Андрія Бенкендорфа оповідається історія Миколи Івановича Фролова із Воронезької області, який втратив сім’ю, а потому й свободу. Відбувши термін покарання, повернувся у рідні пенати. Та жити йому ніде - окрім підвалу. Бомж, одначе, такий, що не втратив людської подоби. Швидше, навпаки - один із кращих українських акторів Сергій Романюк змушує вірити в природну схильність свого героя робити добро. Попри всі удари долі: гине його друг Серафим (Олег Васильков), на нього падає тяжка підозра… Потому його заарештують і він опиниться в лікарняній реанімації - серце не витримає. Як нагорода в фіналі - віднайдена донька (Наталя Лукенчева)…
Можна було би й сотню-другу серій потягти, а вклалися у дві, молодці. Одне збентежило: ну надто вже простодушно і надто в лоб оповідано от сю історію. Просто, як мукання волів, у яких ясла повні. У форматі двох серій «мильна естетика» виглядає щонайменше дивно. Від такого професіонала, як Бенкендорф, очікувалося щось бодай на щабель складніше, вигадливіше.
І що різонуло - вже вкотре. Український виробник продукує фільм в Україні, ретельно маскуючи українські реалії. Починаючи із самоназви - звичайно ж, Production UA, Film UA, щоби ви не сумнівалися. Хоча U - це Ukraine, звичайно, але не всі те знають. Головне, що ми, Химо, теж люди, й відтак у Євро… пардон, у Russia чимчикуємо. Це ж ми бачимо у всіх, практично без винятку, ukrainських серіалах: міліцейські авто з російською символікою, в офісах чиновників відповідний триколор і т.д. І Микола Іванович з цілком українським обличчям Романюка живе на Воронежчині - і ніц тому пек.
Я знаю, чому так, мені багато разів пояснювали. Фільми орієнтовано на російський ринок, на російського глядача - а останній дуже не любить, щоби про хохлов, щоби щось там було про хохлацкую жизнь. Тому українці старанно грають росіян, що ні в кого не викликає спротиву - усе схоже, від побуту до форми вух і носів. І справді, ми ж не якісь там «ліца кавказькой наружності». Орієнтовано на росіян – тобто, і ми, тим самим, втрапляємо в той самий порт прописки. Ми граємо росіян, сидячи перед своїми телевізорами. І що то нам дало?
От тільки хто би мені пояснив, чому та сама російська публіка, до прикладу, охоче слухає цілком україномовну групу «Океан Ельзи» і носить на руках нашого Богдана Ступку (свіжа новина - йому щойно присуджену одну з найпочесніших російських премій «Тріумф»)? Тому що талановиті, тому що мають національну гідність. Даруйте, бомжі такого ставлення не викликають. Тут є елемент якоїсь дешевої проституції - я ляжу під тебе, аби тільки гроші і харчі хароші. Ну, люди добрі, не всякий бізнес викликає повагу!
Не доводиться сумніватися: талановитий фільм, хоч би і тричі український, російська публіка дивилася б. Коли ж це стрічки на кшталт «Бомжа» або «5 хвилин…», доводиться шнурка із себе вдавати… І ще, суттєве. Одним із наслідків подібної «кіностратегії» є поглиблення уявлення про українців як про якихось культурно-етнічних бомжів, яким нікуди прихилитися, окрім матінки-Росії. Без неї ми - ніхто й ніщо, і звати ніким. Чого дивуватися - у нас подібну політику, на державному рівні, сповідує велике число так званих високопосадовців. За лаштунками «задньо-передніх мислєй» усе частіше проблискує глибокодумне: хватіт, поігралісь у нєзалєжность і довольно. Мовляв, досить удавати із себе якихось там українців. Ідеальна країна для них - СРСР, туди устремління душевне. Сказав же минулого тижня перший заступник Голови Верховної Ради Адам Мартинюк, пояснюючи, чому законопроект щодо Голодомору фракція комуністів хотіла завалити: «А ви зробите винною Росію…».
Читай - комуністичний режим імені товариша Сталіна (бо їхня Росія з ним тільки асоціюється). Бо ж хто каже про росіян? Злочини творять не нації, а політичні режими. У перші чергу ті, для кого їхня країна і їхній народ є чимось чужим, навіть зловорожим. Для Сталіна усі народи були тільки матеріалом для досягнення своїх цілей… Видається так, що за нинішньої відкритості і все ще достатнього рівня свободи слова, в Україні все менше людей, які втримали ілюзію щодо нинішнього так званого «політикуму». Від А до Ю і Я - усі одним миром мазані.
На льоду, як на виду
Спеціально для Мартинюка наведу цитату із Олександра Довженка, який одного разу сказав: «Будь-який українець, хто по-рабському не дотримується московських указівок, вважається націоналістом». Хіба ж не так? Головне указівку із центру виконати - а там хоч трава не рости. Слівце «націоналіст» активно використовується народними депутатами як з боку комуністів, так і «регіоналів» - із зворушливо точною відповідністю Довженковому визначенню. До них тепер прилучився і соціаліст Василь Волга, який віднедавна (програма «5 копійок», 5 канал, 10 грудня) позиціонує себе як «інтернаціоналіст» (на противагу «націоналістам», звичайно). Пан Волга втрапив тепер до числа телезірок - отих, що без страху ступають на поверхню політичної ковзанки. Ну що з того, що час від часу падає? На «Свободі слова» (ICTV, 8 грудня) тренерський геній Савіка Шустера поєднав його з олімпійською чемпіонкою в танцях на політкризі (в буквальному і переносному значенні слова) Юлією Тимошенко та менш сановитою, одначе не менш вправною Людмилою Супрун. Вони його обіруч взяли, а він таки не встояв, признавшись, що з жінками в політиці якось воно не теє - не танцюється.
Кожен, хто в нас іще мужчина, зрозуміє: концентрація не та. Воно ж бо, враже плем’я, розцяцькується так, що куди там думки докупи звести. Тому й доводиться вибудовувати дихотомічні поняття: з одного боку, простий тобі націоналіст, а з другого - не простий, з приставкою «інтер» (себто такий, що заблукав серед тих націоналістів, цур їм пек). Або просто мужчина і - інтермужик, той, що межи жінок ошивається. І так далі - тут кожен може своїх концептів накидать, наздогад буряків збагативши вітчизняну науку. Політик+ум - ось воно що… А ви як думали? + електрифікація? То вже архаїка.
Одначе логіка у Волги була вочевидь присутня. Не вмієш крутити складні кренделя - витворюй прості. Він попросив у жінок ставити йому виключно прості запитання: любиш - не любиш? до біса пошлеш? Президента - точно пошле, бо він так шалено пер свого плуга на «анти»чну коаліцію, що довелося погодитися і включити до списку на приватизацію об’єкти, які прямо суперечать ідеології соціалістичної партії. Одначе не страшно. «Моя політична кар’єра тільки починається»,- лагідно пояснив пан Василь. Комусь уже й капець надійде, а він тільки на пік спортивної, чи то пак політформи вискочить. І тоді ще подивимося, хто в олімпійських чемпіонах прошкуватиме…
А з жінками танці таки сумнівна річ. Ти тую Юлію Володимирівну обзиваєш «великой женщиной», а вона у відповідь називає якісь підприємства і грошові суми, до яких ти, начебто, причетний. Добре, що Дмитро Табачник нагадав пані Тимошенко про її статки, проти яких багато які інші враження не справляють. Та все одно - любві канєц, дєтєй об стєнку… Развод і юношеська хвамілія. В суд, і тільки в суд.
Словом, несерйозно все якось вийшло. От до кого я поставився абсолютно серйозно - так це до вже згадуваної Людмили Супрун. Справді класний спеціаліст у галузі фінансів, економіки (принаймні вона не дала жодного приводу засумніватися в цьому). На її фоні бачиш справжній масштаб інших політиків. Обов’язкову програму з таким суддею відпрацювати непросто - на будь-якому льоду видряпані тобою візерунки прочитає і відчитає: та ж ти, голубе, спершу навчися ковзани на ноги чіпляти, а тоді вже виходь на люди.
Доволі серйозне враження справив і віце-прем’єр Дмитро Табачник. Хто б це ще встояв проти залізної Юлії?.. А він одбився. І місцями говорив дуже правильно - про згубність перманентної війни у верхах, про те, скажімо, що «про маніпуляцію говорять ті, хто цим і займається». І так далі. От тільки чи ж щиро те все говорилося? Час покаже.
А резюме від тієї програми я би виформував у таке запитання до політиків: за віщо ви нас так ненавидите? Нас, народ? І чи не забули ви, часом, про наше існування - нас, як таких? Не як абстрактне бидло, якому належивать втюхівать правильниє мислі, а як людей у плоті і крові. І - чи не найсуттєвіше. В от сій війні між владними людьми найбільше вражає, що в усіх бідах винні тільки «вражі діти» із супротивного табору. Ні в чому не винні ні соціалісти, ні регіонали, ні комуністи, ні нашоукраїнці… Не винна Юлія Тимошенко, хоча ж не буває так… Скільки разів тільки на програмі Шустера Юлія Володимирівна дала привід засумніватися у власній щирості.
От хоч би й з приводу ЄСУ-шних багатств: ми ж не запитуємо, порушувала чи не порушувала закони? Ви скажіть, як воно було і є - по совісті. Ну ніяк не можу забути Тимошенківську декларацію дворічної давнини, за якою виходило, ніби окрім однокімнатної комнатьонки в Дніпропетровську в неї нічого немає. Ви хочете, щоби я в це повірив? Тоді докладніше - з цього місця. Тільки дуже прошу - не про Кучмівські злодіяння; що він нехороший мужчина ми знаємо й самі. І скільки таких саме декларацій в інших наших «власть имущих» - з усіх таборів?!..
Ну, і так далі. От хто б мені сказав, чому упродовж всіх років незалежності ніхто, з комуністами включно, так і не довів до фіналу проголошувані передвиборні лозунги щодо необхідності прийняття простого закону, який би дозволяв контролювати не тільки доходи, а й витрати державних людей? Чому в якого-небудь патріота з доволі скромною зарплатою палац стоїть, як наче він Александр Великий, що вернувся із звитяжних походів? І не один палац… Ну, тому й стоїть, що закони у нас пишуться і виконуються тільки в інтересах кількох десятків тисяч людей. Тоді об чом ви нам нашіптуєте щовечора?
Найгнітючіше телевізійне політвраження тижня - Адам Мартинюк із його хамським мужицьким випадом проти Тимошенко (пропоную дискваліфікувати для телепоказу на рік, навіть у парламенті камеру на нього не наводити), і - один із «любих друзів» Давид Жванія. У програмі Наталії Мосейчук «Приховане життя» («1+1», 9 грудня) показав свій палац посеред Києва. Не всім царям снилося щось подібне. Вірю: усе те зароблено чесною працею. А тільки що тепер - моральний бік справи уже не має значення? Ви не забули, часом, в якій країні живете? Вам, народному депутату, сказати - скільки у нас бідних і дуже бідних людей? А ви показуєте «комнатьонки», де один квадратний метр вартує більше, аніж будинок в якомусь райцентрі…
Хіба бізнесмени столітньої давнини пишалися своїми покоями? Та ж ні - заслугу свою бачили в тому, що влаштовували будинки для бідних, утримували театри, створювали музеї і так далі. Як би в от сій програмі ви показали нам щось подібне, я би зрадів - от се і справді «любий друг» українського народу. А ви сліпили мене золотом та сріблом, чванилися багатством своїм. Господи, ну хоч би не згадував при цьому Помаранчеву революцію і свою участь в ній. Ми ж не за ваше злато виходили на Майдан, не за таку от позолочену печерну мораль…
Навіщо я це все пишу? Вони не чують нас, вони живуть в якійсь іншій країні, де нас немає, де ми усього лишень мішені для маніпуляційної режисури. Відповідь може бути одною: належить вибудувати громадянське суспільство, якому буде підконтрольне усе державне воїнство. Телебачення і є одним із інструментів творення такого суспільства. Тільки хто кого сьогодні творить - телебачення нас, чи ми телебачення - велике питання.