Випуск «Свободи слова» (ICTV) від 21 січня так би й залишився в пам'яті як ганебний, скандальний, непрофесійний тощо, якби не виявилося: це була лише перша ластівка.

У цьому випуску найбільше вразила навіть не присутність колишньої дружини Сергія Власенка. Зрештою, стандарти більшості українських телевізійних ток-шоу - то давно вже річ вельми гнучка й розмита.

Найбільше вразило от що: перехід на особистості - це найхрестоматійніший, найкласичніший прийом дискусійного шулерства. Прийом, усім відомий - так само, як усім відомим є шулерський характер цього прийому. Бо він гарантовано переводить дискусію від її заявленої теми на з'ясування, хто «дурак», а хто «сам дурак», хто «а ещё очки надел», а хто «а ещё шляпу». Переводить усю дискусію в суто базарну площину.

Андрій Куликов, поза всяким сумнівом, усе це чудово знав і знає. І навіть у разі, якщо «ефектну» гостю студії йому нав'язали - чи не міг він бодай раз привернути увагу до того, що в його студії відбувається саме перехід на особистості? Чи не мусив це зробити? Бодай подати, як пишуть у драматургічних творах, репліку вбік, просто сказавши ці три слова: «Перехід на особистості», нікому конкретному їх не адресуючи? Безособово сказавши, просто як ремарку? Бодай тоді, коли перехід на особистості був надто вже брутальним?

А чи не могли це зробити - просто сказати оці три слова - експерти та журналісти, що були присутні у студії? Чи зробили це вони? Адже якщо припустити, що Куликову викрутили руки, саме експерти та журналісти були єдиними, хто міг йому допомогти - не розтікаючись «мыслию по древу», не добираючи емоційні епітети, а просто й лаконічно класифікувавши те, що сталося, й назвавши речі їхніми іменами! Саме вони могли перевести те, що відбувалося у студії, в іншу площину!

До речі, про журналістів. Чи випадково постійними гостями студії Андрія Куликова є тепер Дмитро Джангіров та В'ячеслав Піховшек? Чи вони репрезентують журналістські смаки самого Куликова? А чи їхня присутність є висунутою керівництвом каналу (а можливо, навіть і не ним) необхідною умовою для виходу програми в ефір? А може, Джангірова й Піховшека запрошують «для балансу»? Коли так, то це означає: журналістики в Україні більше не існує, бо її офіційно возвели (а чи низвели?) до рангу політичної обслуги, й сама журналістська спільнота це мовчки проковтнула.

Бо то політики можуть і мусять бути «для балансу». Можливо, політологи - хоча тут уже складніше: суб'єктивного й упередженого, фанатично відданого якійсь політичній силі політолога називати фаховим експертом дуже не хочеться. Ну, хіба що експертом із пропаганди. (Може, недаремно 1990-х років політологами в Україні офіційно стали люди, у чиїх дипломах було зазначено спеціальність «науковий комунізм»? Може, вони й дотепер диктують нам традиції... гмм... політології, бігаючи телеефірами й газетними шпальтами й несучи аудиторії «істину» в останній інстанції?)

«Журналісти для балансу» - це вже й зовсім нонсенс, нісенітниця. «Для баласту» - можливо, але «для балансу»? Адже об'єктивність - то найперша вимога до журналіста. Орієнтованість не на персон і навіть не на політичні сили, а на об'єктивні факти, а ще на норми права й моралі. «Балансування» журналістів є прямим свідченням однієї-єдиної речі: і факти, й право, й мораль - усі вони в нашому середовищі «що дишло», й принаймні автори й ведучі ток-шоу сприймають це як «так і мусить бути». А те, що в телевізійних ток-шоу таке «балансування» має місце, давно вже є загальновідомим.

Висока журналістська майстерність? То, даруйте за суб'єктивну оцінку, як на мене, відверта політична заангажованість зводить її - навіть якщо колись вона й була - нанівець. Почитати матеріали, що їх продукують тепер колишні майстри слова, а нині владні апологети - таких матеріалів я ще в юності об'ївся в газеті «Правда». Так об'ївся, що й досі читати їх не можу себе змусити, навіть відчайдушним вольовим надзусиллям.

Та повернімося до «Свободи слова» й присутності Окунської. Те, що відбувалося у студії, нагадало щось давно-давно вже бачене. Потім згадав: «Вікна» Дмитрія Нагієва. Зовсім не той жанр, до якого ми звикли у «Свободі слова». Щось, можливо, й висококласне й навіть високодраматургічне, але відверто жовте, відверто «для обивателя». Пошук полунички.

Але знову ж: сам по собі цей випадок так і залишився б окремим випадком - ну, хіба що зі шкодою для репутації Андрія Куликова. Адже декілька людей особисто казали мені: відтепер програми «Свобода слова» для них не існує, й дивитися її вони не будуть.

Аж тут прилетіла друга ластівка. Та ще й яка! Виявилося, що «Лазаренко підтримував близькі особисті стосунки з Тимошенко, перебуваючи з нею в інтимному зв'язку». Це вже не журналістський оживляж, це вже цитата з офіційного обвинувачення, висунутого Юлії Тимошенко Генпрокуратурою. Яка достеменно знала: рано чи пізно ця цитата стане надбанням гласності. А можливо - таке припущення просто напрошується - й свідомо злила її у ЗМІ.

Ще цитата з «Української правди» - про свідчення у справі: «Він розповів про стосунки Лазаренка та Тимошенко - зокрема, як він надавав для їх послуг номер у готелі "Київ", а також орендував трикімнатний люкс у Карлових Варах, де мешкав разом з Лазаренком, поки не приїжджала Тимошенко, заради якої він виселявся з апартаментів. За словами Кириченка, Лазаренко сам ділився з ним подробицями інтимних стосунків з Тимошенко».

Варто віддати належне «Українській правді»: обігрувати ці пікантні подробиці вона не стала. Ба більше: вона зробила правильно, оприлюднивши, на чому побудовано звинувачення. Але, так чи інакше, інформація пішла гуляти медіапросторами. Тож припустімо навіть, що змальовані стосунки між Тимошенко та Лазаренком і справді мали місце. Чи свідчать вони про щось? Чи доводять щось? Чи доводять, наприклад, що Тимошенко й Лазаренко вели спільне господарство? Адже для доведення винності Тимошенко треба довести не просто факт фінансування нею Лазаренка, а те, що вона знала, для чого саме, з якою метою знадобилися Лазаренку гроші. Тип і характер особистих, приватних стосунків між двома особами нічого подібного не доводить. Він є нікчемним, юридично неважливим, таким, що не стосується справи.

І якщо справді мало місце зливання інформації про «полуничку» (та й навіть якщо ні: рано чи пізно обвинувачення мало пролунати офіційно), це може бути свідченням одного-єдиного: не хто-небудь, а сама держава в особі владного органу прагне переключити суспільну увагу з обвинувачення на, так би мовити, супутні обставини. Зробити так, щоб суспільство цікавилося не переконливістю й достовірністю доказів обвинувачення, не характером переслідування Юлії Тимошенко, а її брудною білизною. Підмінити тему, таблоїдизувати справу Тимошенко.

До речі, інформаційними просторами давно вже гуляють чутки про нібито близькі стосунки між Тимошенко й Власенком, як, наприклад, отут. Щоправда, дотепер це було поживою для таблоїдів і лише для них - та й то для не надто респектабельних таблоїдів. То чи такою вже випадковістю було запрошення Окунської, а чи «хтось» вирішив на повну котушку розіграти саме цю таблоїдну тему - стосунків Тимошенко з її адвокатом, і цей «хтось» належить аж ніяк не до журналістської, а до владно-політичної спільноти?

Закон не робить ніяких обмежень для захисників, і адвокат цілком може захищати в суді навіть членів своєї родини. Тож характер стосунків між Тимошенко та Власенком і тут ані до чого, й тут значущу інформацію підмінюють відверто сміттєвою.

Якщо все це так, то з цього випливають декілька висновків.

Перший: таблоїдизувати політичну інформацію, перевести її до розряду світських пліток прагнуть уже не лише власники медіа заради рейтингу. Це вже затребувано державою.

Другий: Андрія Куликова, що мав репутацію більш-менш незалежного й дистанційованого від влади ведучого ток-шоу, дуже сильно підставили, зробивши саме його піонером загальнодержавного інформаційного пожовтіння.

Третій: якщо влада прагнула таблоїдизувати політичну інформацію, вона зробила це вкрай незграбно, їй - як і завжди - забракло елементарної витримки й елементарної терплячості.

Четвертий: і в цьому проглядає сліпе копіювання російського досвіду. Адже в Росії перехід на особистості, коли йдеться про опозицію, - давно вже звична реальність. Останній приклад: варто-но було Ксенії Собчак заявити про свою громадянську позицію, як на росіян звалилася злива «дуже дотепних» анекдотів на тему її зовнішності.

І п'ятий: у своїх намаганнях влада використовує ґрунт, здобрений попередниками. Адже це за часів Леоніда Кучми була очевидною тенденція всебічного сприяння «жовтим» виданням і телепрограмам. Було й «високотеоретичне» пояснення: мовляв, українці є занадто заполітизованими, тоді як пересічні європейці згадують про політику тільки на час виборів; от «розполітизуємо» українців - і станемо типовою Європою. За дужками залишалася єдина відмінність: «у Європах» відносини між громадянами та державою є здебільшого благополучними; тільки-но виникають проблеми, як від удаваної деполітизованості не залишається й сліду - що й доводять нинішні події у Греції, Іспанії та низці інших країн.

На зміну Кучмі прийшли помаранчеві. Чи припинили вони процес таблоїдизації політичної інформації? Ні. Видозмінили - й усього лише. Коли з подачі політиків ЗМІ висвітлювали не об'єктивний стан речей, а особисті стосунки Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко - що це було? Так, ці стосунки аж ніяк не були політично незначущими, але чи можна було зводити майже всю політичну інформацію лише до них? Чи можна було пояснювати все, що відбувалося в країні, лише персональними характеристиками, чеснотами й вадами характерів двох людей? Чи можна було сліпо слідувати у фарватері політиків, які відверто прагнули переключити суспільну увагу з державних і суспільних проблем на персоналії?

І стосувалося це все не лише президента й прем'єра. Віктор Балога, Дмитро Фірташ, хто там іще? Замість досліджувати процеси, що призвели до появи «феномену Балоги» й «феномену Фірташа», ЗМІ з насолодою обсмоктували й обсмоктували їхні дорогоцінні персони. Й не лише їхні: іконізуючи одних і демонізуючи інших, наші ЗМІ не хотіли копати глибше. Владу (владу як інститут - і «власне владу», й тодішню політичну опозицію) це цілком улаштовувало.

Тож тепер ми, здається, спостерігаємо останній акт драми під назвою «Осінь демократії, осінь свободи слова».

...А «Свобода слова» Андрія Куликова вразила й у наступному випуску, 28 січня. Коли одним із гостей студії став Владимир Жириновський. І тут можна припустити: зовсім не з Куликовим домовлявся російський «трибун» про участь у програмі. Куликова знову підставили.

Але... От має приїхати до України Штефан Фюле. Він, до речі, вільно володіє російською мовою: у комуністичній Чехословаччині її вивчали у школах. Чи можна уявити, що він отримає вільну трибуну в наших ток-шоу на тих самих правах, що й Жириновський? Чим узагалі пояснити, що іноземний політик другого (а то й третього) ешелону почувається в українських ток-шоу, мов у себе вдома?

«Жириновський - це завжди шоу», - таким зазвичай буває пояснення. Хотілося б конкретизувати: і за поведінкою, й за манерою висловлювання Жириновський є типовим персонажем тих самих нагієвських «Вікон». Інформаційна цінність усього, що він каже, - нульова. Якщо Жириновський - це шоу, то шоу низькопробне, «для вбогих». Російське телебачення з задоволенням експлуатує цю його феноменальну здатність перевести в таблоїдний вимір будь-яку найінтелектуальнішу дискусію. Але для російського телебачення лідер ЛДПР хоча б свій, вітчизняний. А українському ТБ така суперстар навіщо? Для чого?..

Фото - bukvoed.blogspot.com