27 листопада у київському кінотеатрі «Кінопалац» відбулася прем’єра документального фільму «Гріх». Короткометражна документальна драма, створена продюсерським центром «Закрита зона» до Всесвітнього дня боротьби з ВІЛ/СНІД (1 грудня), розповідає про життя ВІЛ-позитивних людей у суспільстві, яке ставиться до них із страхом, нерозумінням і відчуженням. Автор фільму – Наталка Фіцич, режисер – Сергій Цимбал, продюсер – Володимир Ар’єв. Допомогу у створенні фільму надали Міністерство освіти та науки України та Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», Голова наглядової ради якого - Катерина Ющенко - взяла участь у презентації.

У фільмі простими словами і зрозумілими відеообразами розказані історії трьох родин, у життя яких колись увірвався вірус імунодефіциту людини. Причиною зараження в описаних випадках було вживання наркотиків; та жертвами вірусу стали не лише ті, хто піддався спокусі наркоманії, а їхні рідні, та, що найстрашніше – невинні діти. На початку картини автор ставить запитання: «За які гріхи розплачуються ці діти?». Перший гріх, про який ідеться – це гріх необачності, бездумності, безвідповідальності їхніх батьків, а потенційно – кожного з нас.

Сильний символічно-образний ряд, підкріплений дібраними режисером Сергієм Цимбалом музичними композиціями, має на меті вплинути, перш за все, на емоції глядача. У фільмі багато алегоричних образів: собака, що спершу ласкаво бавиться з кошенятком, а потім кусає його; намальоване на піску сонечко, яке змиває морська хвиля; безлюдний осінній пляж. Особливо промовистими є постановочні сцени, що зображують безвихідь життя молодих наркоманів, розпач молодої жінки, яка дізналась  про свою вагітність, а разом із тим – про те, що ВІЛ-інфікована.

Історія десятирічної Галинки з Феодосії, що є головною сюжетною лінією фільму – це історія самотності маленької людини, яка навіть не знає про те, що носить у собі вірус. Тож не розуміє, чому померли тато і мама, чому вона не може, як усі діти, ходити до школи, чому суспільство відторгає її. У фільмі вона часто постає сама на березі моря, або в оточенні своїх найкращих друзів – котів і собак. Самотність – головна риса пронизливого образу Галинки, дівчинки в червоному плащі з капюшоном: її обличчя у фільмі не показують.

Її батько був наркоманом, і наклав на себе руки, дізнавшись, що є ВІЛ-інфікованим. Мати, також наркоманка, недовго прожила після народження дочки. Історію цієї молодої родини, зруйнованої наркотиками і хворобою, авторка навмисно викладає докладно, не уникаючи моторошних подробиць. Галинка та її здоровий старший братик залишились жити з бабусею. Коли вони пішли до школи, бабуся намагалась якомога довше тримати в секреті Галинчин діагноз; та у школі все ж дізнались про те, що дитина живе з ВІЛ. Учителька вимагала забрати дітей із школи, а коли жінка відмовилась, почала цькувати не лише хвору дівчинку, але й її брата. Їхнє перебування у школі стало нестерпним. Доведений до важкого невротичного розладу, хлопчик опинився у психдиспансері...  Та директор школи стверджує, що вчителька ставилась до цих дітей добре, «як до всіх». Заперечує, отже, другий гріх – страх суспільства перед людьми з ВІЛ, намагання у будь-який спосіб ізолювати їх, захиститись від надуманої, насправді, загрози.

Галинку, як і сотні тисяч інших ВІЛ-позитивних, поки що неможливо вилікувати. Але, як наголошує автор фільму, вони можуть прожити довге й щасливе життя – якщо навколишні люди не відштовхуватимуть їх. Страшна, майже безвихідна історія кримської дівчинки у фільмі частково врівноважена двома іншими, більш оптимістичними випадками. Віталій, колишній наркоман, як і Галинчин батько, намагався вбити себе, коли йому поставили страшний діагноз. Проте, чоловік вижив, і знайшов у собі сили, аби відмовитись від наркотиків і кардинально змінити своє життя. Тепер він працює консультантом у центрі допомоги наркоманам і ВІЛ-інфікованим, і, за його словами, отримує від життя задоволення. Зворушує безпосередність і простота його слів про власне життя: «Роботі радію... грошам радію... жінкам радію...». Віталій – єдиний із трьох хворих, чиє обличчя з’являється в кадрі.

Інша героїня, Іванна, почала приймати наркотики з 14 років, і, коли згодом їй вдалося від них відмовитись і почати нове життя, в її крові вже був вірус імунодефіциту. Хвороба почала розвиватись за місяць до весілля, але діагноз став відомий значно пізніше, коли жінка завагітніла. Підтримка чоловіка й батьків допомогла Іванні витримати страшну звістку та зберегти дитину, яка народилась здоровою.  Тепер вона живе заради своєї дочки, якій уже чотири роки. Доля вберегла від хвороби дівчинку, але не її батька: в Іванниного чоловіка СНІД...

Історії Віталія та Іванни доводять, що людям із ВІЛ є заради чого й заради кого жити. Щоб дати ВІЛ-позитивним надію, треба зовсім небагато: зрозуміти і звикнути до того, що вони – такі самі люди, як усі ми. Відштовхуючи їх, від «чуми ХХ століття» не убезпечишся. Врятуватись від ВІЛ/СНІД можна, якщо не повторювати чужих помилок, що можуть не лише призвести до смерті, але й поламати життя дітей. На думку творців фільму, навчитись на гіркому досвіді героїв фільму може, передусім, молоде покоління. «Кажуть, що толерантність – це здатність та прагнення до діалогу. Це взаємодія, заснована на терпимості та повазі до інших. Це те, чого так бракує сьогодні у нашому суспільстві. Цей фільм виконує дуже важливу просвітницьку місію, адже дуже часто нетерпимість з’являється від незнання та нерозуміння. Тому так важливо виховувати толерантність змалечку, з перших років життя дитини. Я рада, що цей фільм побачать школярі, адже вони мають більшу здатність до навчання, ніж дорослі люди», – сказала пані Катерина Ющенко, виступаючи перед аудиторією.

Богдан Батрух, засновник системи кінотеатрів «Кінопалац», пояснив, чому погодився підтримати проект «Закритої зони» та демонструвати «Гріх» у своїх кінотеатрах протягом 4 днів безкоштовно: «існує поняття соціальної відповідальності бізнесу перед суспільством, у якому цей бізнес працює». До перегляду документального фільму запрошуватимуть старшокласників міст-мільйонників.

У невеликому кінозалі зібрались представники ЗМІ та громадських організацій – усього близько 50 осіб. Наталка Фіцич, автор проекту «Відкрита зона» та документальних фільмів «День Сьомий» і «Помаранчева революція», редактор фільму «Остання зміна», представляла свій новий твір у жанрі соціальної телепубліцистики з неприхованим хвилюванням. «Мені не хочеться багато говорити. Все, що я хотіла сказати, я сказала у фільмі», - так розпочала Наталка свій короткий виступ. Та все ж по завершенні прем’єри вона погодилась розповісти «Детектор медіа» про свій фільм та про те, навіщо робить соціальні телепроекти.

«Це мають, як на мене, розуміти самі журналісти, автори, - каже Наталка. - Це мусять розуміти менеджери телевізійних каналів, керівництво служб новин і студій документальних фільмів. Це має бути на рівні усвідомлення. Я могла й не робити цей фільм – як і  багато інших соціальних проектів, які я роблю. Та я вважаю, що повинна це робити, бо якщо я про це не говоритиму, тоді я просто не бачу, хто про це говоритиме. Так, це не приносить прибутків. Але, якщо це дасть можливість достукатись до кількох молодих сердець, які лише вступають на свій життєвий шлях, - адже цей фільм розрахований на молодих людей, - це вже буде моя особиста перемога. Бодай кількох людей це вбереже від необачності».

- Для того, щоб таких проектів було більше, потрібна участь чи допомога держави?

- Ми звикли постійно нарікати на державу. Звикли говорити: держава – має, держава – повинна, держава – мусить. Я не думаю, що тут проблема в державі. Держава – це ми з вами, це кожен наш крок, те, що робимо і розуміємо ми самі, або те, чого ми не робимо й не розуміємо. Не в державі тут справа, а в наших головах і наших серцях, і в тому, що ми готові самі зробити для суспільства.

Коли ми потрапляємо в біду, ми хочемо, аби всі нам допомагали, надавали всебічну підтримку. Але не хочемо задумуватись про те, що є багато людей, яким зараз дуже погано. І для них підтримкою буде вже те, що про них розкажуть, і світ почує про їхню біду. Вже цим ми можемо їм хоч трішечки, але допомогти. Аби це зробити, потрібна особиста громадська, соціальна активність тих людей, які вирішують: робити чи не робити такий проект? Якщо робити, то чи тільки до певних дат? Чи взагалі не звертати уваги на соціальні проблеми, а робити лише розважальний продукт?

Нещодавно я натрапила на аналіз російських експертів, у якому було зазначено, що зараз російський телеринок зараз втрачає до 25% глядачів. Причина в тому, що російське телебачення всуціль орієнтоване на ентертейнмент – веселі, мальовничі проекти, які не дають нічого для душі і серця глядача. Тому люди просто перестають дивитись телевізор. Я боюсь, що незабаром ми матимемо ту саму проблему. Якщо телевізійні менеджери не звертатимуть уваги на соціальні та політичні теми, орієнтуючись лише на середній розумовий рівень та розважальну тематику, то вони неодмінно втратять аудиторію. Адже аудиторія ніяк, окрім кнопки «ввімкнути-вимкнути», не може проголосувати за ті проекти, які з’являються на телеекранах. Якщо вона систематично вмикає телевізор і не отримує речей, які її цікавлять – документальних фільмів, соціальних проектів тощо, - принаймні, розумна частина аудиторії просто відвернеться від цих каналів.

- Коли «Гріх»  з’явиться у телеефірі?

- Від завтра цей фільм показуватимуть у «Кінопалацах» у містах-мільйонниках (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк). Ця акція закінчиться 1 грудня, а 4 грудня в рамках мого документального циклу «Відкрита зона» цей фільм вийде на 5 каналі.

- Чи плануєте ви тиражувати його на дисках?

- Це не виключено. Якщо ця акція успішно пройде в кінотеатрах і на телебаченні, можливо, видамо й на дисках. В нас уже є такий досвід – ми видали мій попередній документальний фільм, «День Сьомий», і він мав успіх. Ми навіть мусили додрукувати додатковий тираж, бо фільм моментально розлетівся з прилавків. Та мені здається, що такий фільм, як «Гріх», не продаватиметься добре. Наша аудиторія, на жаль, ще не завжди готова до того, щоб заплатити гроші, сісти й подивитися, аби взнати такі серйозні речі. Тому ми вирішили зробити сеанси в кінотеатрах безкоштовними.

- Яких наступних документальних проектів від вас чекати?

- 18 грудня, у День Святого Миколая, коли діти чекають на появу подарунків під подушкою, а батьки допомагають Миколаєві ці подарунки приносити, на 5 каналі вийде наш фільм про дітей-сиріт, що живуть у дитбудинках, та безпритульних. У лютому плануємо зняти фільм, присвячений інвалідам.

Ми регулярно звертаємось до соціальної тематики, не намагаючись, однак, розповісти все це з погляду статистики: скільки в нас інвалідів, дітей-сиріт, ВІЛ-інфікованих... Ми намагаємось розповідати це з людської, емоційної точки зору. Розповідати простою мовою про людей, їхню долю, їхні переживання, складні моменти їхнього життя. Важливо зачепити серце глядача – тоді він дізнається і про статистику, і яким чином застерігатись від ВІЛ. Достукатись до людей можна й науково-популярними методами, але мені, як документалісту, це нецікаво.

За словами Наталки Фіцич, бюджет фільму «Гріх» становив 4-5 тисяч доларів. Це копійки в порівнянні з бюджетом першого-ліпшого комерційного проекту на українському телебаченні. Це приблизно тисячна частка суми, яку щороку витрачає українська держава на боротьбу з ВІЛ/СНІДом. Цих грошей вистачає на антиретровірусні препарати для підтримання двох ВІЛ-інфікованих протягом року. Витративши їх на проекти, подібні до фільму Наталки Фіцич, можна застерегти і врятувати від зараження ВІЛ-СНІДом сотні здорових людей. Чи не варто «тим, хто вирішує» над цим задуматись?