Наближається 25 листопада – День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. «Детектор медіа» вже опублікувала статтю Аркадія Сидорука, журналіста-міжнародника, який працював кореспондентом у США  в 1980-1989  і в 1992-1996 рр., присвячену розумінню Голодомору 1933 року в нашому суспільстві та можливій загрозі повторення цієї трагедії. Історико-політичні витоки Голодомору аналізує у своїй статті Сергій Грабовський.

Чи давно ви читали «Маніфест Комуністичної партії»? Взагалі не читали? Даремно. Навіть якщо ви не дуже хочете вивчати всю брошуру, варто ознайомитися з тими революційними заходами, які Маркс та Енгельс вважають першочерговими і самі визначають як «деспотичне втручання у право власності і в буржуазні виробничі стосунки». Зупинимося на головних із них.

«Експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат». Що і зробив товариш Сталін під час колективізації, забравши у селян землю (у всіх інших її забрав ще Ленін), а разом із землею – і всі доходи, натомість залишивши колгоспникам «галочки»-трудодні.

«Конфіскація майна всіх емігрантів та заколотників». Замістили слово «заколотники» на «вороги народу», а «еміграцію» різноманітних «куркулів» та «підкуркульників» проводили на «архіпелаг ҐУЛАҐ». Як там формулювалося у статті 58? «Десять років без права листування з конфіскацією майна», чи не так?

«Централізація кредиту в руках держави через національний банк з державним капіталом і з виключною монополією». Коментувати не треба – саме це і було зроблено в СРСР, а відтак вільне селянське господарювання стало апріорі неможливим, навіть без насильницької колективізації.

«Централізація всього транспорту в руках держави», - варто згадати, що за часів «Комуністичного маніфесту» більшість транспорту в Європі була на кінній тязі. Сталін було спробував реалізувати цю божевільну ідею за часів колективізації, як наслідок – коні, верблюди та віслюки передохли з голоду в колгоспах і радгоспах. Довелося йти на поступки «приватному секторові», і залишити в ньому не тільки частину «чотириногих транспортників», а й легкові авто...

«Однакова обов‘язковість праці для всіх, запровадження промислових армій, особливо для землеробства». Ленін із Троцьким спробували було запровадити 1920 року трудові армії, але з‘ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго. Тому 1921 року трудармії були розпущені. Сталін їх відтворив у системі ҐУЛАҐу, але не в сільському господарстві, хоча, з іншого боку, на Далекому Сході в 1930-х роках цілий стрілецький корпус займався сільською працею...

«Поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню різниці між містом і селом», - для цього студентів, науковців, інженерів посилали «на картоплю» чи «на кагати», починаючи з 1933 року, коли після Голодомору у селі не стало кому працювати.

Деякі цікаві деталі містяться у більш детально виписаних Енгельсом «Принципах комунізму», які стали основою для створення «Маніфесту...» Там серед революційних заходів ми знаходимо ще й «примусові позики» (втілено Сталіним), «організацію праці в національних маєтках» (радгоспи), «закриття всіляких приватних банків і банківських контор» тощо. Мета ж усіх цих акцій названа Енгельсом дуже чітко: «концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». А така концентрація і є тоталітаризм у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були у цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енгельса. В тому  числі і під час проведення Голодомору.

А тепер про інше. Чи вписується у теорію та практику марксизму терор не за соціальною, а за національною ознакою? Той, хто вважає, що ні, глибоко помиляється. У тандемі «Маркс-Енгельс» головним фахівцем з національного питання вважався останній. Тому звернемося до статей Енгельса, опублікованих 1848-49 року у редагованій Марксом «Neue Rheinische Zeitung» («Новій Рейнській газеті»). Скажімо, у статті «Демократичний панславізм» Енгельс пише, що хорвати як нація «за самою природою своєю контрреволюційна», що «крім поляків, росіян і найбільше – турецьких слов‘ян (себто болгар, сербів, босняків – С.Г.), жоден слов‘янський народ не має майбутнього». А у статті «Боротьба в Угорщині» відверто зазначає, що чекає на австрійських слов‘ян: «Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні». І якщо хтось вважає, що сказане не стосується українців, що про них класики марксизму не знали чи нічого не говорили, той помиляється. Енгельс прямо говорив, що «серби, хорвати, русини (себто підавстрійські українці – С.Г.), словаки, чехи та інші рештки колишніх слов‘янських народів» в якості державотворчих начал – це вигадка зловмисного російського царату (принагідно: в Російській державі писали – і досі пишуть – що українці як нація є «німецькою вигадкою»...).

Може, Енгельс з часом змінив своє ставлення до проблеми визволення націй? 1866 року він писав про принцип національного самовизначення так: «Все це – повний абсурд, втілений у популярну форму для того, щоб замилити очі легковірам, зручна фраза, яку  можна використати чи відкинути, якщо цього вимагають обставини».

Отож, спрямовуючи терор голодом проти українців, Сталін, Молотов, Постишев, Каганович і Балицький були істинними марксистами, хоч і не вживали вислів «контрреволюційна нація»...

Звичайно, у спадщині Маркса та Енгельса не тільки це. Там є блискучі філософські розміркування, проникливі історичні дослідження, цікаві економічні студії; ба більше – чи не одночасно з продумування суто тоталітарних політико-економічних заходів Маркс написав дотепний і глибокий памфлет на захист свободи слова. Саме ці речі, розуміння яких вимагає доброї інтелектуальної підготовки та демократичного контексту, в якому сприймаються ідеї, і були засвоєні західним лівим рухом; російський же марксизм, який формувався за умов деспотичної держави, де свобода слова і політичної дії до 1905 року були взагалі відсутні і де переважна більшість лівих лідерів належала до недовчених студентів та семінаристів, узяв до свого арсеналу прості, примітивні, «самозрозумілі» марксистські ідеї та засоби їхнього втілення. Але і тоді, коли в СРСР увійшли в науковий обіг так звані «гуманістичні» ідеї Маркса, це не надто вплинуло на політичний ландшафт: одночасно із цим входженням до таборів почали запроторювати шістдесятників...

Та повернімося до теми Голодомору. Як на мене, слід розрізняти голод 1931-32 років і наступний Голодомор. Голод, який розпочався невдовзі після колективізації й особливо посилився узимку 1931-32 років, був «звичайним злочином» радянського тоталітаризму, якщо так можна сказати. Влада просто вигрібала у селян практично все збіжжя, проте майже не забирала ані інших харчових продуктів, ані реманенту, ані хатнього начиння. Такий голод лютував у різних регіонах Радянського Союзу, в Україні від нього у першій половині 1932 року загинули 144 тисяч осіб. Ці смерті – на рахунку влади, на рахунку російського більшовизму як ідеології та політичної сили. Адже всі кошти, одержані за рахунок експорту награбованого збіжжя, Кремль витрачав на закупівлю обладнання для ВПК, ліцензій на виробництво авіаційних та танкових двигунів, зразків нової військової техніки, які негайно копіювалися і ставилися на конвеєр і так далі. Якби не випустили пару тисяч танків (яких Москва вже тоді мала більше, ніж в усьому світі), то, може, і смертей було б у кілька разів менше? Іншими словами, влада не те що не дбала про своїх підданих – вона нехтувала ними, ставлячись байдуже до сотень тисяч смертей – «бабы новых нарожают».

А от з кінця 1932 року ситуація різко змінюється. Влада руками своїх активістів не лише «вичищає» збіжжя, а й конфіскує рештки домашньої худоби, забирає коси, вила й лопати, розвалює печі тощо. Враження таке, що реалізується тактика «випаленої землі». На рубежі Радянської України стають «продовольчі кордони», які не випускають нікого, хто самочинно намагається полишити республіку. І – дуже промовиста деталь! – величезну кількість голодних, напівмертвих дітей (рахунок іде щонайменше на десятки, можливо, на сотні тисяч) просто звозять у спеціально відведені приміщення й полишають помирати.

От це вже і є Голодомор.

Власне, в новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було – скажімо, Голокост виявився розтягненим більш, аніж на п‘ять років, а етнічні «чистки» на Балканах наприкінці ХХ століття не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили країн НАТО. Більшовики, між тим, ставили перед собою інше завдання, ніж німецькі чи сербські нацисти: не знищити «непевний» чи відверто ворожий етнос, а приборкати, укоськати, а потім використати його, як це слушно зауважив Олександр Палій. Тому спершу сільське населення на повну силу відчуло повну безнадію пошуку порятунку – це коли у селян були відібрані буквально всі засоби до життя, - потім пройшла чистка «ненадійних елементів» (тобто осіб з бодай частковими проблисками людяності) у низових владних – партійних та совєтських – структурах (йшлося про десятки тисяч репресованих партійців), а потім уже для найбільш слухняних і фізично бодай трохи витривалих селян (які сповна вже відчули на собі жах Великого Голоду) влада організувала харчувальні пункти у колгоспах. Життя пропонувалося не просто в обмін на лояльність, а в обмін на схвалення політики партії (тобто того ж таки Голодомору) та на участь у боротьбі з «прихованими ворогами народу» й готовність виконати будь-який наказ «фельдмаршала світової революції» (був і такий титул у Сталіна).

Голодомор не був організований за суто етнічною ознакою. Все було складніше. В Радянській Україні Голодомор торкався не лише власне українців, а і всіх етнічних груп – і приазовських греків, і німців, і молдован, і євреїв (щодо цього є величезне число свідоцтв, я не буду їх цитувати). Справа в тому, що доба УНР та період українізації істотно змінили настанови значної частини етнічних неукраїнців, котрі жили в Україні, особливо молоді, привели до того, що ця молодь почала ототожнювати свою Батьківщину саме з українськими теренами і володіти українською мовою. Іншими словами, потенційно вся молодь Радянської України була заражена «буржуазно-націоналістичними» настроями, а особливо селянство й інтелігенція. Відтак Голодомор був спрямований на упокорення всіх жителів України за громадянською ознакою (себто як жителів цієї радянської квазідержави), а також етнічних українців за межами Радянської України (на Кубані). Тобто йдеться про ті акції, що в Конвенції ООН 1948 року про запобігання геноциду і покарання за нього позначені як «дії з наміром знищити, повністю чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу». Під це означення українці потрапляють як національна (громадянська) група і як етнос, а відтак, згідно із принципами міжнародного права, хтось мусить нести відповідальність за Голодомор, і цим «хтосем» є Росія тією мірою, якою вона вважає себе і є насправді спадкоємцем СРСР.