Отримання французьким актором Жераром Депард'є російського паспорта з рук самого Владимира Путіна стало однією з найрезонансніших в українських ЗМІ подій січня. І стосувалося це не лише розважальних та «світських» видань: практично жодне серйозне видання не оминуло цієї теми й присвятило їй розлогу розумну статтю, а то й декілька поспіль. Аби переконатися в цьому, достатньо ввести в гуглі завдання «Депард'є Росія» - й список посилань вийде нескінченним.

«А приклад Депард'є вже готова наслідувати Бріжитт Бардо!» - й надалі ошелешували нас серйозні видання, ледь не всі подаючи ім'я акторки як Бріджит (як, наприклад, отут) - хоча французька мова звуку ДЖ не знає.

Із аргументацією та висновками інтелектуальних публікацій можна погоджуватися або ні, деякі з-поміж них видаються надто вже притягнутими за вуха. Але спробуймо відповісти на запитання: а якби Жерар Депард'є обрав своєю новою батьківщиною не Росію, а Україну - за всіх інших однакових обставин? Чи саме такою була б тональність публікацій про подію? Чи саме такими критичними були б висновки?

Видозмінимо те саме запитання: якби Депард'є набув українського громадянства не тепер, а три-чотири роки тому, за попередньої влади? Як коментувала б цей його крок та преса, яка позиціонує себе як патріотична?

І ще одне запитання: а якби Жерар Депард'є переїхав не до Росії, а до Венесуели? До Куби? До Північної Кореї? До Уганди? Та хоча б до Туркменістану? Чи зарясніли б українські ЗМІ такою самою кількістю критично-аналітичних публікацій? А чи, радше, обмежилися б коротенькими повідомленнями, чимось під рубрикою «Во дають!»?

Від публікацій на тему імміграції до Росії славетного актора неможливо позбутися двох уражень. Перше: оцінки його вчинку було продиктовано не так самим учинком та його змістом, як країною, до якої він переїхав. І друге: реакція українських ЗМІ на пересічну, як для України, подію була занадто вже нервовою, занадто емоційною. Чи є вона виправданою?

Як на мою суб'єктивну думку, обидві сторони події переслідували піарні цілі - переважно їх, а може, й лише їх. Створювали інформаційний привід. Це був такий взаємовигідний контракт. Хто, зрештою, такий Жерар Депард'є? Кінозірка, що старішає - а отже, сходить і з екранів, і з повідомлень ЗМІ. Його популярність іде під гору, й що далі, то швидше. За такої ситуації чимало зірок удаються до кроків зі штучного нагнітання цікавості навколо своїх персон. Хтось одружується з тим, хто годиться йому в онуки, хтось скоює правопорушення й навіть потрапляє до в'язниці - ненадовго, звісно ж. Аби лише за будь-яку ціну не дати про себе забути. Аби лише за будь-яку ціну повернутися на перші шпальти й у прайм-новини.

А що Владимир Путін? А точнісінько те саме. На відміну від Депард'є, перебування на сцені йому гарантоване ще надовго. От тільки колишньої популярності вже немає. Дами вже не кидають у повітря капелюшки. Старішає Путін, так само старішає, й так само намагається повернути назад плин часу, повернути його у свої зоряні роки.

Тож усе, що сталося, стосується передусім особисто Депард'є й Путіна. Безпосередньо стосується Франції та Росії. Дуже схоже на піар-акцію, адресовану передусім навіть не світовій, а внутрішньоросійській аудиторії. А от чи так уже все це стосується України?

Чи підвищить демарш Депард'є акції Росії на міжнародній арені? Чи змінить ставлення західних політиків до нашої північно-східної сусідки? Чи додасть Росії сил та куражу у підносинах із Україною? Аж ніяк. Репутацію Путіна у світових політичних колах формували й формують аж ніяк не кінозірки й тим паче не таблоїди. У відносинах двох країн не зміниться геть нічого - й так само геть нічого не зміниться у відносинах Росії з Заходом. Можна, принаймні, не сумніватися: Франція не запровадить безвізового в'їзду для російських громадян лише заради того, щоб Депард'є, тільки-но він надумає відвідати Францію, не стояв у черзі в посольстві.

А чи, може, демарш Депард'є змінить ставлення до Росії західних інтелектуалів? Боюся, що теж ні: французький актор був і є ким завгодно, тільки не володарем думок. Та й часи Кіма Філбі та Бруно Понтекорво минули безповоротно: немає вже таємничої країни за залізною завісою, що нібито втілює в життя найгуманніші ідеали. Немає таємниці - немає й спокуси. Ну, от не спокусити західних інтелектуалів роллю всеєвропейського нафтогазосховища, ніяк не спокусити.

І це була велика піар-помилка російської влади: вона просто забула, що СРСР більше немає, й суто радянські піар-акції навіть теоретично не можуть стати інформаційною бомбою. Так, мильною булькою - барвистою, але не більше.

Але нас цікавить Україна й, зокрема, її медіасфера. Отут і доводиться констатувати дуже неприємний факт. Іде двадцять другий рік незалежності. Але фактично внутрішньоросійська подія стає в Україні Подією-з-Великої-Літери. Так, у Росії імміграція Депард'є перетворилася на подію державного значення, про яку висловився навіть глава російського «Сбербанку» Герман Греф: «Фінансово-економічна і політична стабільність є часто найважливішим фактором при виборі країни не тільки для інвесторів, але і для діячів мистецтва і культури». І тим самим подія перетворилася на епохальну й для українських ЗМІ - причому не якихось проросійських та прорадянських, а патріотичних та демократичних. Росія - це й дотепер «наше все». Ми ніяк не можемо збагнути: Росія - це інша країна. Це давно вже не наша батьківщина.

От тому й вийшла суто російська подія в наших ЗМІ дуже й дуже перебільшеною.

Фото - svit24.net