У перший день роботи Верховної Ради VII скликання ВО «Свобода» спиляла паркан, що огороджував будівлю на Грушевського. Надалі свободівці брали активну участь у декількох парламентських бійках, саме вони чи не активніше за всіх виштовхували з зали батька й сина Табалових. А ще фракція ВО «Свобода» постійно порушує мовну тему - аж до того, що фракція Партії регіонів пообіцяла виступати лише російською.

До чого тут «Детектор медіа» та її тематика? А от до чого: складається дедалі сильніше враження, що акції свободівців розраховані саме на телекамери. Що інформаційна складова цих акцій становить усі 100%, бо саме вона є їхньою єдиною метою. Що все це - створення інформаційних приводів заради створення інформаційних приводів і нічого більше. Що «Свобода», прийшовши до парламенту, не збагнула: вибори завершено, й треба виявляти на ділі свою рішучість, принциповість і безкомпромісність, а не лише демонструвати їх. Адже численні виборці, що проголосували за «Свободу», сподівалися від них аж ніяк не шоу в режимі нон-стоп.

І справді: чи мовна проблема є сьогодні найважливішою в Україні? Скажете: виступаючи російською, депутати від влади порушують Конституцію? Якби це було єдине або хоча б основоположне порушення Конституції в нашій суцільно антиконституційній державі, наскільки легше було б у ній жити! Навряд чи в антиконституційній державі взагалі можна домогтися беззастережного дотримання Конституції в одній окремо взятій мовній сфері.

Та й навіть якби було можна. Будучи президентом, Леонід Кучма публічно виступав лише українською мовою. Що аж ніяк не заважало йому залишатися Леонідом Кучмою. Лише українською мовою здійснює публічне спілкування Ганна Герман. То чи вона після цього «своя»? Те саме стосується Олександра Лавриновича, Володимира Олійника й узагалі чималої кількості регіоналів. Можуть вони, коли треба, перед камерами й вишиванку вдягнути, й пісню народну проспівати. Тож от вони - герої-патріоти?

Впадає в око: коли «Свобода» пообіцяла заглушувати всі виступи російською мовою, а ПР - виступати лише російською, обидві сторони повелися немовби за заздалегідь розписаним сценарієм. Нічого неочікуваного, ніякого сюрпризу, ніякого прагнення бути розумнішим за опонента. Представники Партії регіонів тепер муситимуть виступати під суцільний вий та свист? Не зможуть донести свої аргументи до аудиторії? Та чи воно їм треба? Хіба не їм саме на руку перетворити Верховну Раду на механізм для тупого голосування, де виступи з трибуни є не більш ніж обов'язковим, але беззмістовним ритуалом?

Тож навпаки: ПР тепер може почуватися переможницею, бо зможе взагалі уникати публічних дискусій. Посилатися на те, що її спікери намагалися висловити свої аргументи з парламентської трибуни, але свободівці їм не дали. Регіонали тепер цілком виправдано зможуть узагалі не опускатися до пояснень своїх дій.

Кому стане важче, то це опозиції: вона не зможе ловити регіоналів на аргументаційних хибах. Адже за нинішніх умов їй і саме їй конче потрібно щоразу й щомиті доводити, що правда - на її боці. Тепер вона буде змушена вести діалоги з порожнечею...

Паркан навколо Верховної Ради? Так, це символ прірви між владою та суспільством. Ганебний символ. Але, з іншого боку, лише символ, усього лише символ. Чи можна сподіватися, що зі зруйнуванням паркану прірва між владою та суспільством зникне, а політики кинуться обійматися й цілуватися зі своїми виборцями? Паркан той - у душах...

Руйнування паркану навколо будівлі Верховної Ради - що це було, як не війна з вітряками в найбуквальнішому розумінні?

Що ж до влади, то вона відновить той паркан, тільки-но дійдуть руки. І що тоді? Свободівці знову його знесуть, влада знову відбудує, й так без кінця? Влада дуже хотіла би знайти найрадикальнішій опозиційній силі заняття до душі, яке надійно відволікало б ту силу від реальної політики. Питання лише в тому, чи погодиться на це ВО «Свобода». Поки видається, що так: підміна реальних дій показушно-демонстраційними акціями надійно відвертає увагу суспільства від справді важливих речей; за створюваною свободівцями шумовою й димовою завісою влада зможе коїти, що їй заманеться.

Зрештою, поки свободівці тягали за волосся Табалових і блокували трибуну через мовне питання, Микола Азаров у бліцкриговому режимі став прем'єр-міністром...

...Отут ми й підходимо до проблеми. Я дуже далекий від того, щоби вважати ВО «Свобода» за трупу шоуменів, а тим паче маріонеток Банкової. Усе набагато глибше - й від того набагато гірше. Уся біда в тім, що свободівці й справді ВІРЯТЬ, щиро вірять у те, що роблять корисну справу. Справді вірять: варто-но заговорити всім українською мовою - й олігархи перестануть красти, чиновники брати хабарі, а бюрократи підмінювати справи пустопорожньою формалістикою.

Років із п'ятнадцять тому я якось розмовляв із активістом середньої ланки тоді ще єдиного Руху. Він завзято доводив: треба відбудувати Десятинну церкву на старокиївських пагорбах; відбудуємо - й заживемо щасливо, перетворимося на сильну й розумну націю. Чому? Бо Десятинна церква - це духовний символ України, допоки ж символ лежить у руїнах, Україна не постане.

Жодні аргументи на мого візаві не подіяли: він їх, чесно кажучи, й не слухав. Я ж, тоді ще молодий, не усвідомлював: сперечатися з подібними людьми - то лише марнувати час та зусилля; люди ці живуть у власній реальності й не спускаються до реальності справжньої. Не спускаються принципово: на їхню думку, спускатися на грішну землю - то заражатися вірусом меркантильності, зраджувати свої високі ідеали.

Чимало разів доводилося брати участь у різних націонал-демократичних і патріотичних заходах. Об'єднувала їх завжди одна й та сама деталь. Завершувалася офіційна частина, розпочиналося неформальне спілкування а-ля фуршет. Як ви гадаєте, що відбувалося в той момент? Присутні ділилися своїми ідеями, як облаштувати Україну? Висловлювали наболіле? Сперечалися? Ні! Вони співали народних пісень! Щоразу одних і тих самих, і щоразу якось... самозречено, ледь не жертовно! «И как один умрём в борьбе за это», - от що було написано на більшості облич! Жертовна готовність піти за свої ідеали в тюрму, на каторгу, на Колиму, на ешафот - цього в присутніх було не відняти. Бракувало їм єдиного - готовності втілити свої ідеали в життя. Не померти за Україну, а воскресити Україну.

І це - загальна риса того сегменту політикуму й суспільства, який заведено звати патріотичним. Приклади можна наводити й наводити. Пам'ятні ющенківські сходження на Говерлу - що це було, як не суто символічні акти, сповнені глибокого сенсу - так само суто символічного сенсу?

Гасло «Батьківщини», з яким вона дуже довго збиралася йти на вибори: «Юлі волю!». Що це було, як не те саме поклоніння символам: мовляв, от вийде Тимошенко з в'язниці - й одразу зійде на всіх нас щастя? Невже було незрозуміло, що ув'язнення Юлії Тимошенко - це лише явище, а не сутність того, що відбувається нині в Україні? Лише символ - промовистий, ганебний, але всього лише символ?

Виборча програма тієї самої «Батьківщини» вже в іпостасі об'єднаної опозиції; це положення представники опозиції повторювали в численних ток-шоу та інтерв'ю, цей меседж вони несли виборцям як головний: ми здобудемо більшість, ми влаштуємо президентові імпічмент! Ніхто ніколи не заводив мови про єдине: що робитиме «Батьківщина», коли все ж не здобуде більшості й провести імпічменту не зможе? Що робитиме об'єднана опозиція, якщо залишиться опозицією? Як відстоюватиме права й свободи громадян раз за разом, крок за кроком, закон за законом? Виходило ж так, ніби або імпічмент - або гори воно все. Ніби одне-єдине, що не влаштовує багатьох українців, - це ім'я та прізвище нинішнього президента, його анкетні дані, а так усе гаразд.

Віктор Пинзеник в ефірі «Портретів» на 5-му каналі відкидав звинувачення УДАРу в недостатній опозиційності - мовляв, відмовився УДАР підписати з об'єднаною опозицією угоду, й не одну. Пинзеник доводив: від самого лише факту підписання папірця під назвою «Угода» користі мало, домовлятися треба про конкретні речі, про спільні позиції й спільні погляди. Не врахував пан Пинзеник єдиного: для об'єднаної опозиції (та й для значної частини суспільства) укладання договорів - бажано публічне, перед телекамерами, укладання - це магічний ритуал, де факт і процес незрівнянно важливіші за зміст і навіть результат, де форма - все, а зміст - ніщо.

Євроінтеграція. Яким мав би бути шлях до вступу до Євросоюзу? Домогтися європейських стандартів життя в Україні - хай не економічних стандартів, але політичних та соціальних, - а вже потім вступати до ЄС. За фактом відповідності власних реалій. У нас же все навпаки: ми віримо, що правдами й неправдами, за будь-яку ціну вступимо до ЄС - і вже внаслідок того в ніч із неділі на понеділок у якийсь чарівний спосіб перетворимося на справжніх європейців, мов Попелюшка на принцесу.

Наші патріоти живуть у світі символів. Вони підмінюють символами реальність, причому здебільшого самі вірять у магічну силу символів. Саме ці символи транслюють вони суспільству в процесі комунікації з ним. Символи як самостійні й самодостатні сутності. Відмінність ВО «Свобода» полягає лише в тому, що в них ця підміна є незрівнянно радикальнішою, ніж в усіх інших.

Фото - Reuters