На початку жовтня авторська програма Єгора Соболєва «Чи на п’ять?» (5 канал) відзначила річницю першого виходу в ефір. Протягом року проект «дозрівав» до перетворення на не лише соціально значущий, але й по-справжньому цікавий масовому глядачеві. З початком сезону-2006 був анонсований новий формат, що передбачав появу в кожному випуску посадовця найвищого рангу та його розмову із героєм програми.

Міністр як конкурентна перевага

У новому сезоні публіцистичних програм, документальних серіалів та спецпроектів в ефірі 5 каналу побільшало До трьох проектів продюсерського центру «Закрита зона» - «Перший відділ», «Відкрита зона» і «Закрита зона» - додалися авторські програми «Велика політика» (Христина Бондаренко і В’ячеслав Трохимчук), «Особливо небезпечно» (Катерина Філіппенко), цикл «Українська незалежність» (Святослав Цеголко). Ці проекти істотно різняться за тематикою, почасти за концепцією та форматом і, зрештою, за якістю; але, на думку автора цих рядків, в них усе ж таки більше спільного, ніж відмінного – є певний фірмовий стиль, яким позначені проекти «Закритої зони» та 5 каналу. Щовечора глядачам пропонують чергове публіцистичне осмислення або журналістське розслідування більш чи менш важливих питань і проблем політичного, економічного та соціального характеру. Відтак, можна говорити про наявність неформальної, але очевидної внутрішньої конкуренції.

До зміни формату авторська програма Єгора Соболєва «Чи на п’ять?» була органічною частиною цього неоднорідного «серіалу». Покликана оцінити ефективність, чесність та старанність органів влади у виконанні їхніх обов’язків, вона являла собою, принаймні, один із дуже небагатьох на нашому телебаченні соціальний телепроект, який, ставлячи актуальні для нашого суспільства проблеми, гостро і предметно критикував владу і намагався безпосередньо виконувати одну з функцій медіа – контролю за її діяльністю. Завдання доволі претензійне, і для одного журналіста зі знімальною групою та кількома асистентами просто непідйомне. Особливо це давалося взнаки тоді, коли обрана автором тема виявлялась занадто масштабною. У перших випусках програми було багато суб’єктивних оцінок та «перегинів», які «ТК» критикувала. Та з часом недоліки форми та авторського підходу були виправлені, програма стала ґрунтовнішою і мала у відповідних сферах відчутний резонанс; на неї почали посилатись публіцисти і політики.

У сезоні-2006 монополія «Чи на п’ять?» на «соціалку» в ефірі 5-го скінчилась. Проект Катерини Філіппенко «Особливо небезпечно», хоч і має дещо інші завдання та специфіку, також належить до розряду соціальних, і якщо за глибиною та ґрунтовністю розкриття тем поки що трохи поступається «Чи на п’ять?», то за їх гостротою та актуальністю – аж ніяк.

Отже, оновлення формату програми було на часі. За новими умовами,  у кожному випуску «Чи на п’ять?» мав з’явитись міністр чи інший посадовець найвищого рангу, що відповідає за ту галузь, у якій постраждав герой – пересічний українець. Єгор виступає модератором у їхній бесіді, підготувавши перед цим необхідний бекґраунд; спілкування, отже, відбувається неофіційно, приватно і, - в ідеалі, - щиро. Мрія багатьох громадян, якщо не кожного – поспілкуватись із владою особисто, поглянути їй в очі, поділитися своїми кривдами. Для самого Соболєва це не просто «фішка», що може забезпечити популярність програми. «Зустріч головного героя з політиком, який відповідає за вирішення його проблеми, для мене не лише питання драматургії  і рейтингу. Це – розмова у першу чергу про суспільні проблеми, а не про політичні бійки, від яких усіх наче нудить, але які усі далі експлуатують. Це - наближення політиків до відповідальності перед виборцями, бо до питань журналістів політики вже якось пристосувалися, та й ми почасти дуже далекі від потреб людей. Це – призвичаювання цих виборців до думки, що вони можуть і мають притягати політиків до відповідей «а що ти зробив для нас?». По великому рахунку, цей формат плюс розкриття проблеми на прикладі життя героя – це і є місія журналістики, як я її бачу», - розповів  Єгор «Детектор медіа». Його словам легко повірить той, хто чув, як завзято Єгор пропагує соціальну місію журналіста на лекціях «Краще не брехати». І все ж, безперечно, особиста присутність міністра та його бесіда віч-на-віч із знедоленим героєм має додати програмі рейтингу.

Але для того, щоб зробити програму за участю міністра, не досить самого бажання. Природно, що можновладцям такий «піар» не потрібен. Їм нечасто доводиться стикатись із простими громадянами і вислуховувати претензії «наживо», а коли таке трапляється, зазвичай усе відбувається за відпрацьованим сценарієм: міністр наказує помічникам записати у блокнот координати прохача, зв’язатись і розібратись. Часом таки зв’язуються – тоді щасливчик отримує те, чого йому бракувало: кваліфіковану медичну допомогу, опалення, перерахунок пенсії абощо. І залишається задоволеним, хоча жодного наближення до вирішення глобальної проблеми, від якої страждають тисячі й мільйони, не відбувається. Щось подібне можна нині майже щонеділі бачити у «Подробицях тижня» каналу «Інтер»: журналісти вивозять міністрів інкогніто на ознайомлення з навколишньою дійсністю. Так, у програмі 24 вересня  якість роботи молодшого міліцейського складу безпосередньо на місці їхньої роботи оцінював голова МВД Юрій Луценко. 8 жовтня «інтерівці» відкривали очі на громадський та залізничний транспорт Миколі Рудьковському, а 15 жовтня «здаватись» у пологовий будинок ходив Міністр охорони здоров’я Юрій Поляченко (саме він, до речі,  був героєм першого випуску «Чи на п’ять?» в оновленому форматі 10 жовтня). В «інтерівському» сюжеті Поляченко вергав громи й блискавки на підлеглих, які, між іншим, трималися досить упевнено, пояснюючи міністрові причини незаконного збирання «благодійних внесків». Машина швидкої допомоги, до великого здивування журналістів, приїхала на виклик Поляченка за лічені хвилини, а лікар запевнив, що й копійки зайвої не взяв з пацієнтів: знайдіть мені, мовляв, того, кому я щось продав! Запастися доказами зловживань журналісти, м’яко кажучи,  «не здогадались».  У підсумку «хорошими» виявились і лікарі, які, попри на катастрофічне недофінансування, роблять усе від них залежне для виконання свого обов’язку, навіть коли це суперечить законодавству, і міністр, який рішуче виступає проти корупції в медичних установах, «але ж ви самі розумієте». Отож сюжети в «Подробицях тижня» - цікавий і повчальний «лайф», який водночас є м’яким і ненав’язливим піаром головних героїв – ну дуже  хочеться сподіватися, не відверто замовним.  І, очевидно, у «Подробиць»,  проблем із залученням міністрів не виникає.

А от смливий намір Єгора Соболєва, на жаль, був від початку приречений на серйозні труднощі з дотриманням головної умови. Якщо на таких, як нашоукраїнець Юрій Поляченко, що балансує на краєчку свого крісла (на момент написання цього тексту вже, власне, добалансувався) і залюбки вивертає порожні кишені свого бідного, як церковна миша, міністерства, розраховувати можна, то що робити з міністрами з команди Януковича? Загальновідомо, що одним із головних корпоративних принципів «донецьких» є в жодному разі не виносити сміття з хати. «Поки можеш мовчати – мовчи, якщо приперли до стінки – виправдовуйся» - десь так.  Поки що їм чудово вдається відмовчуватись, і перспектива бути припертими до стінки навряд чи викличе в них ентузіазм. Так і сталось. Уже на другій програмі новий формат, за власним означенням Єгора, «накрився».

Програма була присвячена закриттю нерентабельних шахт, і передбачала розмову шахтаря Олександра Авраменка з Міністром вугільної промисловості Сергієм Тулубом. «Пан Тулуб підтвердив своє рішення, але потім скасував його. Гірше того, через кілька днів на зв'язок з нами перестав виходити і шахтар. Ми так і не змогли з’ясувати, чому», - пояснив Єгор, і запросив прокоментувати проблему закриття шахт Михайла Волинця, лідера Незалежної профспілки гірняків, нардепа від БЮТ. Що вже, в принципі, не лише не вписувалося у формат, а й суперечило йому – опозиція повинна критикувати владу, але не має відповідати за її дії.  І не виключно зі слів опозиції глядач має вирішувати, «чи на п’ять» влада працює, не маючи можливості почути точку зору самої влади та громадян. Сам факт відмови Тулуба та таємничого зникнення шахтаря був надзвичайно промовистим, і можна сказати, що міністр «узяв участь» у програмі, продемонструвавши своїм учинком справжню готовність «донецьких» відкрито говорити про проблеми галузі та відповідати за свої дії. Свій екзамен пан Тулуб успішно провалив, і всім стало ясно: ой, не на п’ять. Та неготовність команди Януковича до діалогу зі ЗМІ не є новиною, а питання необхідності забезпечення участі міністрів у програмі залишилося  для її творців відкритим.

Проблема, очевидно, полягає в а)зв’язках, у т.ч. політичних; б)організаційних і технічних ресурсах; в)запасі часу. Якщо з першим у менеджменту 5 каналу ситуація доволі специфічна, то друге і/або третє Єгорові можуть забезпечити менеджери каналу, посиливши команду програми  або зменшивши періодичність виходу її в ефір. Якщо менеджери  не вирішать, як це часто буває не лише на телебаченні, але й в інших сферах, заощадити на «соціалці».

Людині властиво помилятись

Тема для першої програми  Соболєва у новому форматі була обрана дуже вдало: лікарська помилка, її наслідки та відповідальність за неї. Якщо хтось із читачів вважає, що ця тема його не стосується, то це тимчасово. Звісно, дай Бог усім здоров’я, але досвід показує, що рано чи пізно практично кожному доводиться стикнутись із невіглаством або злочинною недбалістю лікарів, і добре, якщо наслідком буде лише втрата часу та грошей. Декілька прикрих випадків трапилось свого часу і з рідними та близькими автора цих рядків. Проблему в усіх її вимірах – правовому, соціальному, морально-етичному, професійному  - повністю вирішити навряд чи можливо, хоча прагнути цього треба. Йдеться тут не лише про бідну-нещасну недофінансовану державну медицину; приватні клініки та лікарі, незважаючи на захмарні розцінки, також  помиляються, ризикуючи при цьому хіба що своєю репутацією. Поза тим, як у приватних, так і в державних медичних установах часто-густо трапляються шарлатани та здирники в білих халатах, які ставлять фальшиві діагнози, лікують вигадані хвороби, приторговують «гербалайфом» та контрафактними ліками. А ще є медична освіта, перетворена за останні півтора десятиліття на бізнес, у якому клятва Гіппократа має значно меншу вагу, ніж закони ринкової економіки. Коротше кажучи, тема велика, важлива й насущна.

Щоправда, буквально за тиждень до виходу в ефір «Чи на п’ять?» цю саму тему підняв канал СТБ у своєму проекті «Правила життя», про який писала «Детектор медіа». Третій документальний фільм проекту, що вийшов в ефір 3 жовтня, мав назву «Лікарські помилки». Напередодні прем’єри був організований круглий стіл «Хто має відповідати за лікарські помилки?». Зазначимо,  що на відміну від міністра оборони Гриценка, міністр охорони здоров’я запрошення на цей захід не прийняв. Але круглий стіл і сам фільм було досить широко анонсовано, пройшов певний резонанс... Накладочка, так би мовити, вийшла. Хоча, з погляду суспільства, що більше зніматиметься фільмів і програм, проводитиметься зустрічей і круглих столів на цю тему, то краще. А з погляду конкуренції, звісно, непорядок.  

Героєм програми 5 каналу стала Олена Форостяна, яка ще в юності опинилась в інвалідному візку через невдалу операцію на хребті, якої, як з’ясувалося згодом, вона не потребувала. Її доля вражає й викликає співчуття: старі немічні батьки, по смерті яких вона стане геть безпорадною, жахлива скрута, безвихідь. У своїй біді жінка не відмовилась від мрії стати публіцистом і письменником, пише вірші, навіть десь друкується. А ще – судиться з лікарем Ігорем Курільцем, чия помилка спричинилась до її каліцтва.

Цей лікар став ще однією дійовою особою програми, і саме з ним, либонь, пов’язана найбільша її неоднозначність. Єгор Соболєв із знімальною групою завітав до першої в Україні недержавної клініки нейрохірургії, очолюваної цим відомим і шанованим хірургом. І виявив те, про що, власне, можна було здогадатись: той, хто поламав Оленину долю, працює, щодня робить операції, рятуючи життя іншим людям. Камера зафіксувала їхні щасливі вдячні усмішки та очі, сповнені надії на одужання. Адже він справді висококласний фахівець (хоча й не без скандального флеру). Просто одного разу кільканадцять років тому він зробив кілька недоречних рухів скальпелем. А потім – тисячі й тисячі доречних, яких, можливо, не зробив би інший, менш досвідчений хірург. Є певний відсоток невдалих операцій, є й відсоток лікарських помилок – errare humanum est, людині властиво помилятись.

Курілець, змальований самою постраждалою на початку програми в найгіршому світлі, перестає бути негативним героєм і виявляється жертвою випадку. Лікар, на відміну від сапера, може помилитись не один, а багато разів. Чи варто карати його за першу ж помилку, разом із тим позбавляючи допомоги і, можливо, порятунку багатьох пацієнтів? А якщо не карати, то як компенсувати жертвам лікарських помилок втрату здоров’я? Ця дилема залишилась на розсуд глядачів. 

Міністр... Ось він, напевно, був найслабкішою ланкою програми. В українському уряді важко знайти міністра, від якого б так мало насправді залежало, як від міністра охорони здоров’я. Сам Юрій Поляченко, з його вельми нетиповим, як на політика найвищого рангу, згорьованим обличчям порядної людини, не справляв враження призвідці людських страждань. В одній із перших своїх відповідей героїні програми він промовив головну свою фразу: «Не знаю, чи довго я ще залишатимусь міністром, але зроблю все, що зможу». На цьому місці розмову можна було припиняти: міністр засидівся у приймах у Януковича і пакує валізи, він уже не зовсім міністр, що з нього візьмеш, крім заяви про відставку?

Але розмова тривала, й Поляченко, як міг, намагався засвідчити жінці своє співчуття й готовність допомогти. Пропонував оздоровлення в Криму, яке, як виявилось, Олені протипоказане. Тим часом, їй потрібна не лише й не стільки допомога, хоча вона на неї сподівається і, можливо, таки отримає завдяки цій програмі; вже багато років скалічена жінка намагається притягти свого кривдника до відповідальності. А разом із ним  - усю систему охорони здоров’я, якій поки що дозволено помилятись безкарно. Як уособлення цієї системи, Юрій Поляченко покаявся перед конкретною людиною, що від неї постраждала, і… ще раз підтвердив свою  (і держави) неспроможність хоч якось запобігти майбутнім трагедіям.

Найсильнішим місцем програми – справжньою знахідкою Єгора – були його звернені до глядачів слова: «З 2000 року фінансування медичної галузі зросло  у 4,5 рази. Ви це помітили?».  Можливо, саме тут -  ключ до виправлення деяких помилок, що їх автор припустився в першій програмі: героя, який цілком природно зосереджується в розмові на своїх особистих кривдах, варто дещо обмежувати, переводячи розмову у площину відповідальності міністра за дії чи бездіяльність його підлеглих,  у площину певних  явищ і тенденцій, а не лише у «розбірки» щодо  одиничного випадку. Аби формат спрацював, історія героя не повинна бути винятком.

Наші партизани та ненаші партократи

Прихильникам ідеї примирення радянських ветеранів і українських повстанців, якщо такі ще є, варто було подивитись випуск програми «Чи на п’ять?» за 24 жовтня. Демо-версія «порозуміння», про яке так багато говорили «помаранчеві», відбулась – щоправда, не між двома ветеранами, а між 82-річним комбатантом УПА Іваном Никифоровичем Приступою та 57-річним комуністом Петром Степановичем Цибенком, головою Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Досвід показує, що саме політична сила, яку представляє Цибенко, найчастіше бере на себе відповідальність промовляти від імені радянських ветеранів. Нагадаю, минулого року у відповідь на заклики Ющенка до примирення «ленінці», підтримані в цьому митрополитом УПЦ МП Володимиром, виставили свою умову: «Бандеровцы должны покаяться». Однак Петро Цибенко брав участь у програмі не як представник Компартії, а як офіційна особа, народний обранець, зобов’язаний дбати про всіх старих і немічних - таких, як Іван Никифорович у тому числі.

Інтрига була значно більшою, ніж у першій і (якби вона вдалася) другій програмах. Адже досі зустрічі «червоно-чорних» із «червоними» в телеефірі завжди носили характер ідеологічного двобою, який не може бути результативним за визначенням. А тут Цибенко був поставлений у дуже дискомфортні умови, бо не міг звинувачувати, а мусив лише виправдовуватись. Людина, яку привів до нього Єгор Соболєв, належить до всіх трьох категорій, якими Петро Степанович має опікуватись як голова Комітету: пенсіонер, інвалід і учасник війни. Темою розмови була  ініціатива Президента щодо визнання УПА, що з’явилась 14 жовтня цього року: законопроект, про підготовку якого йдеться в Указі «Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення», має пройти саме через Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, який комуністи віддавна вважають своєю вотчиною.

Як і героїня першої програми, Іван Приступа являє собою не зовсім типовий випадок: на відміну від мільйонів пенсіонерів, він не бідує. Отримує, за українськими мірками, досить немалу пенсію за роботу на Півночі, де перебував на засланні після звільнення з радянського табору. Народжений у волинському селі, Іван Никифорович з 1941 року був членом ОУН, а в 1944 році вступив до УПА, щоб боротись проти «совітів». Потрапивши пораненим у полон, він зазнав тортур і відсидів у ГУЛАГу 8 років. Його розповідь зворушує своєю простотою і наївністю: вони прийшли на нашу землю, заганяли нас у колгоспи, грабували наші оселі. Ми взяли до рук зброю і стали захищати своє. Невже ви, Петре Степановичу, зробили б інакше?

Отже, герой програми сподівається від влади не матеріальної, а лише моральної компенсації – офіційного визнання того факту, що він і його товариші по зброї  боролись за Україну. Вислухавши Івана Приступу, Петро Степанович показав своє, м’яко кажучи, радянське обличчя: удався до казуїстики, пояснивши, що за чинним законодавством український повстанець має право отримати формальний статус учасника війни, довівши свою непричетність до воєнних злочинів і реабілітувавшись у законному порядку. Хтозна, чи міг літній комбатант осягнути весь цинізм слів свого співрозмовника, який не лише переступив через презумпцію невинуватості, але й у м’якій і обтічній формі повторив те ж саме «бандеровцы должны покаяться» (як інакше розуміти цю «реабілітацію в законному порядку»?). Намагаючись не розчарувати глядачів і водночас не відступити від проголошуваних комуністами принципів, комуніст вивертався, як вуж на сковорідці. Він, виявляється, особисто не голосував проти визнання УПА, - що нібито знімає з нього особисту відповідальність, - але однопартійців своїх, які проголосували, все одно підтримує. Він не називав українських партизанів «бандитами», а лишень «людьми, що мають певну точку зору, тоді як більшість у той час мала іншу»... «Ветераном війни може бути той, хто воював із зовнішнім ворогом. А внутрішній... Більшість населення підтримувала ту владу, не подобалась вона меншості... Але це не причина, аби брати зброю і йти стріляти... ». Крім затертих ідеологічних штампів, мав Петро Степанович і «козиря» - запитання: «А скажіть-но, Іване Никифоровичу, невже вам за поляків краще жилося?».  Цього разу Єгор Соболєв жорсткіше, ніж у першій програмі, модерував розмову. Звісно, він трохи допомагав героєві, якому не вистачало сил опонувати велеречивому Цибенку. Хоча і ведучий, і герой могли мовчати – голова Комітету сам себе «заривав», виправдовуючись і ховаючи очі від старого партизана.

Авжеж, програма не дала відповідей на важливі питання історико-політичного характеру, пов’язані з Українською Повстанською Армією. Спробу історичного екскурсу, зроблену автором у першій частині програми, навряд чи можна назвати вдалою – адже виділеного на неї часу могло вистачити або на перелік основних дат і віх історії ОУН-УПА, або на асоціативний нарис без претензії на вичерпність. Єгор зупинився на другому варіанті, використавши кадри із фільму Олеся Янчука «Нескорений» і зробивши таким чином емоційний і настроєвий, а не інформативний вступ.  Утім, «артпідготовка» до програми пройшла у медіа в рамках щорічної дискусії до свята Покрови, тож глядачі, що предметно цікавляться темою УПА, мали нагоду отримати інформацію з інших джерел. Головне ж своє завдання програма виконала: поведінка Петра Цибенка блискуче проілюструвала реальну позицію виконавчої влади – тобто «антикризової коаліції» - щодо визнання ветеранів УПА. Ця позиція демагогічна, цинічна і боягузлива. Коаліція, - «ТК» вже цитувала вислів «регіонала» Михайла Чечетова, - чекатиме, поки проблема відпаде сама собою (читай - поки остання тисяча українських повстанців повмирає). Вона ніколи не наважиться поглянути проблемі в очі й повторити ті гасла, що лунають на мітингах - про «зрадників, що стріляли в спину визволителям» і тому подібне. Слова Івана Приступи, якими Єгор Соболєв завершив програму – «Я знаю, що вони нічого не ухвалять» - є вироком не лише для цієї, але й для всіх наступних спроб порозуміння між апологетами радянського режиму і вояками УПА. 

Тема визнання УПА, як одна з найпопулярніших тем суспільних дискусій, має певний набір шаблонних аргументів, що мусуються вже півтора десятиліття. Та соціальний аспект проблеми, як правило, обмежується загальними фразами про те, що літні люди потребують від держави уваги та визнання. Держава у відповідь переводить стрілки на абстрактну «громадськість», чиє неоднозначне ставлення до вояків УПА нібито не дозволяє ухвалити остаточне рішення, а  «громадськість», у свою чергу, зводить дискусію до протистояння ідеологій. Єгор Соболєв у своїй програмі змоделював зовсім іншу ситуацію, в якій обидві сторони діалогу, хоч і не  досягли жодного консенсусу, чітко артикулювали свої позиції, побажання і наміри.

У новому форматі програма «Чи на п’ять?» має потенціал для того, щоб стати не просто популярною, а однією з тих, що їх глядач боїться пропустити. Для цього, крім вирішення проблеми з міністерським та іншими ресурсами, авторові слід остерігатись банальних, передбачуваних і наперед визначених ситуацій. Без постійного творчого пошуку та маневрування в межах формату «Чи на п’ять?» ризикує перетворитись на нудний конвеєр, у якому нескінченні вчительки, бібліотекарки, металурги, водії та сантехніки виливатимуть душу незмінно турботливим на словах і байдужим на ділі посадовцям. Якщо програма залишиться динамічною, у доборі тем і героїв буде витриманий баланс між проблемами окремої людини та соціуму або соціальної групи, «Детектор медіа» не здивується, коли вже в наступному сезоні Єгор Соболєв «викликатиме до дошки» міністрів у прямому ефірі, а не у запису.