Зазвичай реаліті-шоу не дають тобі шансів схаменутися. Ще сьогодні, до прем'єри, ти хотів бацилою кашляти на черговий анонс, а вже через місяць-два стаєш придатком улюбленої заставки. Кажуть, так іноді почуваються люди під час клінічної смерті, коли вже й гравітація дозволяє звалити подалі, й на тіло своє дивишся, наче Віталій Кличко на Олеся Довгого, але ж ні, телевізор буття не закінчив трансляцію чергового епізоду, й ти залишаєшся, бо мусиш, мусиш додивитися до кінця, до останньої Церемонії Вигнання, наче від цього залежить ще щось, крім твої приватної, бездарно змарнованої, клінічної смерті.

Десятки разів я намагався пояснити своєму внутрішньому Лесику Довгому, що неможливо двічі вскочити в одну гречку, це вже по-іншому називається; але існують дискусії, в яких усі аргументи використані, а шоу триває, і лише духовне рукоприкладство могло би припинити ці гріховні взаємини з утраченим, віднайденим і знову втраченим часом.

Нові реаліті - це як нові вибори: хочеш чи ні, а все одно спершу ставиш галочку, потім починаєш плюватися, трепетно чекаєш на завершення цього балагану, а в підсумку отримуєш черговий початок - у вигляді порції попкорну, звісно. Мораль така: або ти ще в системі, або ти знову в системі. Тобто, в обох випадках твоя клінічна смерть нічим толковим не завершиться, інакше як би ти зміг про це розповісти?

Можливо, ця думка звучатиме зрозуміліше в іншому формулюванні: критика реаліті-шоу - річ неможлива і непотрібна. Реаліті належать до того особливого різновиду програм, які змушують вживати словосполучення «магія телебачення» не в переносному, а в прямому, як падіння економіки, значенні.

Незгода з такою тезою або ж силовий сценарій, застосований до внутрішнього Лесика Довгого, веде до помноження конфузних дискурсів, у яких критик - іноді несподівано для себе - перетворюється на позаштатного консультанта поліції моралі. Це найпростіший шлях: оцінювати будь-яку систему за допомогою інших систем, між якими існують очевидні, усталені зв'язки, що їх ми вважаємо умовною «нормою».

«Побачити когось по телевізору без штанів - головний стимул для глядачів», - пише Андрій Кокотюха в недавньому матеріалі про нове ТЕТівське реаліті «Рай, гудбай». Спостереження видається цілком слушним для всіх, хто перебуває поза системою, але всередині цієї системи - по обидва боки екрана - воно абсурдне. Норма цієї системи якраз і полягає в тому, щоб ходити без штанів і наводнювати ефір матюками, й на критику могла би заслуговувати хіба що відсутність цих обов'язкових елементів стилю. «То, што ктото будєт поддрачівать на мої фотографії - ето только пріятно», - каже героїня реаліті «Рай, гудбай». Чи справді вона плекає великі надії, що інші учасники шоу й багатотисячна глядацька авдиторія відзначать перегляд її еротичної фотосесії системним рукоблудством? Відповідь на це запитання залежить не від уповань героїні, а від самої системи, наскільки для неї це може чи не може бути нормою. І ця внутрішня норма, пакт про взаєморозуміння між виробниками реаліті та публікою перед екранами, найменше потребує зовнішніх оцінок, влучних пострілів із далеких окопів.

Ні, я не думаю, що все діло в голих сідницях, навіть якщо вони - високої споживацької якості. Для глядача це всього лише одна з умов - бажана, але не обов'язкова; просто так заведено в цій системі. Для порнофільмів, наприклад, діалоги - річ необов'язкова, хоча й бажана для багатьох глядачів. Так само для якісного горору - анатомічно точне зображення процесу розчленування плоті. Це все різновиди норми, які не варто розглядати в координатах інших систем.

Отже, не тілами єдиними. Має бути щось іще. Щось герметичне і древнє, недоступне для розуму, але розчахнуте для чуттєвого пізнання. Адже пружність залучених до будь-якого нового реаліті сідниць - величина більш-менш стабільна й для серйозного дослідження великої цінності не становить.

Тому я пропоную поговорити про магію.

По-перше, прихильність українського глядача до окультних практик, містичних історій і протистоянь сучасних відьмаків - загальновідома. Єгипетський крокодил божественно клацає щелепами, а смерть і воскресіння Осіріса дотепер інтригує сучасників глиняним фалосом, а якщо все це допомагає передбачати долю і знімати вроки - то й поготів.

Люди ж не дивляться телевізор просто так. Для більшості населення нашої згорьованої батьківщини телевізор - це єдине джерело знань. Тому справа Шустера й надалі житиме і перемагатиме: звідки ще народ довідається, чи вже бігти скуповувати крупи і сіль, чи ще можна почекать? Якби програми Шустера й справді були одним лише переливанням із пустого в порожнє, ніхто б їх не дивився. Але насправді це різновид народного ворожіння. Й завдяки всім цим нібито беззмістовним дискусіям люди орієнтуються у майбутньому не гірше, ніж ото колись за формою і кольором нутрощів тварин. Слова політиків приловчилися тлумачити, як священне белькотіння правдивих оракулів, - і всім по-своєму добре. Політикам - бо не треба відповідати за свої слова, людям - бо й так усе ясно.

Але яку, здавалося б, практичну цінність може отримати глядач від реаліті-шоу?

Ось, наприклад, стартував на каналі «1+1» проект «Джентльменський набір». Гендерно переорієнтований аналог реаліті «Від пацанки до панянки». Та ж таки школа, Наталя Адаменко у ролі педагогічного робота, ті ж таки інтонації, від яких каміння вкривається холодним потом. Але якщо поглянути уважніше, то вже на рівні кастингу нас чекає грюкіт магічної скриньки, з якої вивалюються таємні знаки й пророцтва.

Є тут академічний тандем Гопніка і Рогуля. Число цієї карти - 6, і зветься вона Закохані (або ж Брати). Карта ця, як і герої програми, пов'язана з Близнюками. Це потрібно для балансу, бо теза немислима без антитези. Між ними непростий зв'язок, у термінах Алістера Кроулі - це «герметичне весілля».

Є тут свій Відлюдник. Як і персонаж із «Книги Тота», він тримає у руці лампу, й зізнається, що раніше його іменували задротом.

Є клон Бориса Апрєля - впізнавана андрогенна фігура, що зображена на карті Мистецтва.

Є типовий «козел, що хтиво заплигує на земні вершини». Безпринципний і безтурботний, як і личить Дияволу.

Є також Фокусник - хлопець із фантастичною історією, гідною колонки у «Газеті по-українськи», який два роки учився в семінарії ради дівчини: вона дуже хотіла бути попадею, але потім передумала.

Як писав згадуваний вище таролог-сатаніст Кроулі, «кожна карта - це, в якомусь сенсі, жива істота, а її взаємини зі своїми сусідами можна назвати дипломатичними». Усіх їх чекають непрості випробування і дорога, за влучним висловом одного з учасників, «по наклонной впєрьод». Але це - тільки один аспект функціонування системи. Системи, в якій, можливо, більше йдеться про сіль і крупи, про кінець світу й ціни на бензин, про кризу, форму якої передбачили халдеї, а намалював Ейнштейн.

Зрештою, якщо українці дивляться програми Шустера, то їм і не таке Таро до снаги. Та й майбутнє наше, правду кажучи, читати можна навіть по сідницях.

Фото - 3s.tv, прес-служба «1+1»