Прес-конференція, присвячена прем’єрі фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я»
18 жовтня у Жовтневому палаці відбулась прем’єра документального фільму відомого українського режисера Сергія Буковського «Назви своє ім’я» («Spell your name», «Назови свое имя по буквам»). Стрічку побудовано на спогадах людей, що пережили Голокост. Співпродюсерами фільму виступили відомий голлівудський режисер Стівен Спілберґ та український бізнесмен та меценат Віктор Пінчук. Вони взяли участь у прес-конференції, що відбулась перед прем’єрою фільму. Подаємо її розшифрування з деякими скороченнями.
- Вопрос к Стивену Спилбергу. Почему возникла идея снять этот фильм? В чем его роль и в чем главная цель фильмов, который снимает Фонд Шоа?
Стівен Спілберг:
- Я не думаю, что фильмы, которые я снимаю и продюсирую, способны изменить мир. Но я верю в то, что когда мы слушаем истории людей по всему миру, которые пережили трагедию Холокоста и выжили, способны изменить мир. Они уже меняют мир.
- Расскажите, что вас связывает с Украиной?
- Я всю жизнь мечтал приехать в СССР. Мои бабушки и дедушки по материнской и отцовской линии – выходцы из Украины. Я вырос в доме, где звучала русская речь. Мои бабушки и дедушки разговаривали со мной по-русски. И для меня приезд в Украину, на родину своих предков - огромное событие в жизни. Первое, что я воскликнул, сойдя с трапа самолета: «Наконец-то я дома!».
- Как родилась идея фильма «Назови свое имя» и кто был ее инициатором?
- Мы встретились с Виктором Пинчуком два года назад, когда я работал над фильмом «Война миров» с Томом Крузом в главной роли. Виктор поделился со мной своим замыслом снять фильм о трагедии Бабьего Яра и Холокосте в Украине, он сказал: «Пришло время рассказать об этом».
- Бі-Бі-Сі, Марта Шокало. В мене питання до пана Спілберга і до пана Пінчука. Чи не збираєтеся ви і чи не хочете ви зняти фільм про голодомор в Україні, якраз за два роки буде 75 річниця цієї трагедії, дякую.
- Віктор Пінчук:
- Я думал, о том, что возможно, должна быть трилогия про три, может быть главные трагедии в истории Украины. Это Голодомор, Холокост и Чернобыль. Я не уверен, что, я должен заниматься реализацией всей этой трилогией, но я считаю, что такой фильм или такие фильмы должны быть сделаны. Я, во всяком случае, некоторым нашим общественным организациям предложил начать собирать воспоминания свидетелей, переживших, скажем, трагедию Голодомора, ну и чернобыльцев, именно точно по той технологии, уникальной технологии, которую реализовал Стивен Спилберг и Фонд Шоа. Я считаю, что это очень важно, я считаю, то что они сделали – это абсолютно уникально, они собрали более 52 тысяч свидетельств людей, которые выжили в результате Холокоста и тех людей, которые помогали им выжить. И, вот, я считаю, что то же самое должно быть сделано у нас на Украине с теми людьми, кто пережил Голодомор, причем это люди еще более старше, и их меньше, ну и с чернобыльцами. Я, во всяком случае, в этом готов участвовать. Спасибо.
- Дмитрий Десятерик, газета «День». Господин Спилберг, вот мы говорим о Холокосте, о Бабьем Яре, а ведь это было всего 65, 70 лет назад, это на протяжении одной человеческой жизни. Середина 20-го века, цивилизованное, просвещенное время, и вдруг, такое. Скажите, как по вашему мнению, почему это стало возможным? Спасибо.
Стівен Спілберг:
- Это стало возможным, потому что позволили сами люди. Они не боялись быть наказанными. Но история повторяется. Свидетельство тому события в Армении, Руанде, Сараево. Сегодня стремительное развитие технологий помогло нам стать ближе, но вместе с тем мы не чувствуем себя друзьями. Я часто задумываюсь о том, что мы так и не извлекли уроков из Холокоста. И хотя многие свидетели этой трагедии ушли в мир иной, но их воспоминания, память о безвинно погибших, мы должны донести до молодых людей, наших детей. И потому цель Фонда «Шоа» рассказывать эти печальные истории именно им. Мы проводим образовательные программы в школах, университетах, чтобы молодые люди знали об ужасах Холокоста. И я думаю, что толерантность можно воспитать посредством таких фильмов как «Назови свое имя».
- Ле Трибьюн Франсе. Господин Пинчук, расскажите как Ваша семья пережила Вторую мировую войну, пожалуйста.
Віктор Пінчук:
- Вот как раз я сейчас увидел, мои родители вошли в зал, они сейчас в зале. Так вот, мои дедушка и бабушка по одной линии и по линии моей мамы и по линии моего отца, они, в общем-то, жили в Киеве. Ну так, в общем то, Всевышний распорядился, но они не были тогда знакомы, но обе семьи были эвакуированы из Киева, примерно в августе 41-го. Ну, мой дедушка, папин папа, он был экономистом на одном оборонном предприятии, предприятие было просто эвакуировано, ну и они выехали из Киева. Дедушка второй, он был кадровым офицером. 22 июня он начал войну, началось его участие в войне и он, все-таки, тоже смог эвакуировать семью, маму, бабушку и так далее. Поэтому, моя семья так вот избежала Бабьего Яра, но я знаю, родителей знакомые, друзья, соседи… многие из них попали в Бабий Яр.
- Вопрос к Стивену Спилбергу. Последние годы в кинодокументалистике наблюдается расцвет. Майкл Мур получил «Пальмовую ветвь» в Каннах, количество документальных картин на экранах Америки и Европы - беспрецедентно. Как вы можете прокомментировать такой интерес к документалистике, и свидетельствует ли это о том, что зритель стал умнее?
Стівен Спілберг:
- Не то что зритель поумнел в последнее время. Но благодаря Интернету люди обнаружили целый мир вокруг себя. В последнее время зрители проявляют интерес к реалити-шоу. И мне кажется, что такое стремительное развитие технологии подстегнуло интерес зрителей к документальному кино.
- Издание Лит Клаб, Александра Березовская. Первый вопрос к Сергею Буковскому. Было ли желание и если не было желания, то почему провести точно такое же интервью со стороной, которая уничтожала, то есть с немецкими какими то представителями, находили ли вы кого то вообще? И второй вопрос к Сергею Буковскому и к господину Спилбергу. Какую грань может позволить себе режиссер, передавая подобные эмоции, касаясь такой темы в документальном кино?
Сергій Буковський:
- По поводу второй стороны, о которой вы спрашиваете, – я просто не вижу Вас, подымите руку, кто задавал мне вопрос сейчас, о да, спасибо, – все дело в том, что в архиве Лос-Анджелеса, сейчас это Институт Южной Калифорнии там хранятся свидетельства только выживших и тех, кто предоставлял помощь, там не было второй стороны, карателей и полицаев. С ними интервью не записывались, вот почему мы их не использовали. Даг Гринберг, который сидит рядом со мной, он является директором, президентом этого фонда, сказал мне, когда мы приехали в Лос-Анджелес, мне и Виктории, которая работает над этим проектом вместе со мной, что у нас есть два условия. Первое, фильм должен быть основан на этих свидетельствах, это основа, базис фильма, их может быть одно, два, десять, двадцать интервью, и второе условие, правило – вы делаете свое кино таким, каким вы его хотите видеть абсолютно. И до конца проекта это условие было сдержано. Мы сделали этот фильм именно таким, каким мы его хотели сделать, каким мы его увидели. И я очень ценю это, что наши продюсеры и Виктор Пинчук и Стивен Спилберг, а также Даг Гринберг сдержали свое слово и нам предоставили полную свободу действий, именно в таком сложном и непростом материале.
По поводу грани. Это вечный и сложный, самый сложный вопрос в документальном кино. Потому, что когда ты начинаешь решать задачи какого то эстетического свойства, эстетического характера, в тот же момент, в ту же секунду возникает вопрос этики: позволено это или не позволено, во благо это человека или не во благо? Скажу честно. Что у нас очень сложно. Очень непросто рождался и возникал эпизод с Бабьим Яром. У нас был один очень серьезный и очень сильный кандидат, который должен был войти в фильм, он человек довольно известный, он уже ушел из жизни, Захар Трубаков. Он был узником Сырецкого концлагеря и в 43-м году он был одним из тех, кто ликвидировал нацистские следы, он сжинал трупы в Бабьем Яру. В какой то момент мы очень хотели его поставить, но, наверное, именно поэтому мы отказались от этого интервью, потому, что нам не то, что бы страшно, но человеческая психика такого воспринимать уже не может. Спасибо.
- Очень удачно в фильме соединяется история и современность. Но почему Вы умолчали о современных фактах неонацизма в Украине? Вы знаете, что распространяется соответствующая литература довольно широко, происходят антиеверейские акции, акции вандализма, в том числе, в Бабьем Яру. Пожалуйста, по какой причине, Вы умолчали об этом процессе?
Сергій Буковський:
- Это скорее вопрос ко мне, к режиссеру. Вы знаете, мы не то, чтобы умолчали. В самом начале картины, за кадром, звучит голос одного человека, который говорит, что сегодня очень сложно умным людям объяснить и доказать, что это было. Такой был посыл в самом начале фильма. Но у нас немножко другое кино, мы… фильм же имеет какие то правила, законы, по которым он существует, может это материал для следующего фильма, или для другого материала. Мы не убоялись, мы не делали этого намеренно.
- Вопрос к Стивену Спилбергу. Как известно, сейчас Президент Украины добивается признания геноцида Голодомора 1932-1933 годов геноцидом украинского народа, также как Холокост – геноцид еврейского народа. Не считаете ли вы, что популяризация Холокоста и Голодомора имеет и негативный аспект. Поскольку у врагов этих двух наций - украинской и еврейской - может сложиться мнение, что эти нации - слабые и их можно практически безнаказанно уничтожать?
Стівен Спілберг:
- Я не согласен с тем, что в связи с популяризацией трагедии Холокоста и Голодомора, люди будут воспринимать эти нации как слабые. Напротив, действуя в таком направлении, мы привлечем внимание как можно большее количество людей во всем мире к нашим проблемам.
- Светлана Белоус, «Новый канал» Господин Спилберг, скажите, пожалуйста, есть ли у Вас планы, связанные с Украиной, возможно художественный фильм об Украине, возможно сотрудничество с украинским режиссером или Фондом Пинчука далее. Это первый вопрос. Второй вопрос, правда ли, что Вы уже побывали в Бабьем Яру, во время визита, и что вы там почувствовали и вопрос, что вы чувствовали впервые в Бабьем Яру? Это вопрос и к господину Пинчуку.
Стівен Спілберг:
Да, сразу после прилета, я поехал в Бабий Яр. Находясь там, я испытал смешанные чувства. Я пытался представить, что здесь происходило 60 лет назад… Но сегодня даже чисто визуально тяжело воспринимать то, что на месте, где происходили убийства, теперь находится станция метро.
Віктор Пінчук:
- Мне задали вопрос, что я чувствовал впервые, ну мне больше всего запомнилось, я старался, мне было важно почувствовать, что чувствовали люди, которых туда привели. Вот они стоят, 60 лет, скажем, назад, и они знают, что может через несколько минут дойдет их очередь. Вот я просто пытался представить как себя человек ведет, что он думает, ну, то есть, постарайтесь задуматься, вот, придите туда и задумайтесь… А второе… Я тоже думал, ну хорошо, вот мне так повезло, дедушки, бабушки они выехали, а если бы не выехали, были б здесь, меня б не было… Ну, вот, такие мысли… Честно говоря, не о чем-то глобальном, а о себе думал как-то вот такие мысли какие-то. Все.
- Пане Стівене, чи був у вас досвід документальних фільмів про Холокост?
- Перший документальний фільм, який мені взагалі довелося побачити у Феніксі, Арізона, здається, на 16-мм плівці, — «Скрючений хрест» — якраз і був фільмом про Холокост... Це перший фільм, в якому з’явилися образи Холокосту з Аушвіца, з Дахау. І я думаю, що в цьому відношенні я був дуже зацікавлений у документалістиці як у формі інформування, і, звісно, шокувати, приголомшити людей також дуже важливо, як би сумно це не звучало. Багато які фільми намагаються вас приголомшити і таким чином достукатися до вас і привернути увагу. Це важливо для кіно.
Віктор Пінчук, уважно слухаючий Спілберга, додав, що, на його думку, в українській історії є принаймні три сторінки, достойні екранізації: це Холокост, Голодомор та Чорнобильська трагедія. Він також зазначив, що готовий брати участь у подібних проектах, навіть якщо вони виконуватимуться іншою творчою групою.
Тим часом до мікрофону підійшла інша запитувачка: "Запитання до Стівена Спілберга. Скажіть, будь ласка, які ваші враження від фільму Сергія Буковського?"
- Я думаю, що фільм Сергія Буковського — один з найблискучіших фільмів про Холокост, які мені доводилося бачити. Це незвичайний фільм. Він не направлений на те, щоб приголомшити когось. Він використовує спеціальну акварель, щоб таким чином показати через цю призму історію тих, хто вижив у таких пом’якшених тонах... Показати, як люди дивляться на вулицю з вікна, на перехожих, і створити візуальну атмосферу, візуальну поезію, і розповісти через ці образи історію. Це унікальний підхід до документалістики з боку Сергія, гідний найбільшої поваги і захоплення.
- Стівен, ми всі не маємо сумніву, що ви є дуже авторитетним кіноглядачем. Скажіть, будь ласка, який фрагмент із "Назви своє ім'я" вам особливо близький?
- Дуже багато таких фрагментів. Безумовно, найважливіше — це свідчення і відвертість тих, хто вижив. Ще раз пережити те, що ми навіть уявити собі не можемо, й розкрити свій досвід пережитого всім нам, і зробити це чесно й відкрито... І як режисер, кінематографіст, я в захопленні від того, як Сергію вдалося звернутися до своєї аудиторії, передаючи час, передаючи терпіння, яке присутнє в цьому фільмі; яким чином йому вдається з’єднати в дуже повільному плині часу наше минуле й сьогодення таким чином, що здається, неначе минуле відбулося от буквально щойно. Є мінімалістські документальні фільми і є фільми, що несуть у собі дуже багато чого... Цей фільм мінімалістський. Такі фільми залучають нашу увагу. Вони не викидають інформацію на глядача, вони, навпаки, запрошують глядача до співпереживання і до співтворчості. Мінімалістські фільми не дають вам видовища – вони дають вам простір для інтерпретації.
Запитання з зали: "Пане Стівене, що вас зв’язує з Україною?"
- Мої бабусі та дідусі й по батьківській, і по материнській лінії родом звідси. Від них я отримав деяке уявлення про Україну. Це відчувалося в нашому будинку... Звісно, можливість приїхати сюди — величезна подія для мене. Так що, коли я сьогодні вийшов з літака, то відразу сказав: «Я вдома!». Це дійсно дуже знайома культура для мене.
- Пане Стівен, у вашому фільмі «Війна світів» вторгнення інопланетян починається саме з України. Чому?
- (Сміється) Тоді ми вже почали працювати з Віктором (Пінчуком) і я вирішив, що має згадати Україну у своєму фільмі. І я згадав її в дружньому плані.
- Кажуть, що ви усвідомили своє єврейство вже в дорослому віці. Що вас привело до цього?
- Коли я був дуже молодою людиною, у мене в домі завжди був дуже глибокий єврейський контекст, тому що мої дідусь і бабуся жили з нами. Але поза нашим домом ми жили в місцевості, де було дуже мало євреїв. І ви розумієте, що дуже складно… Коли ти молода людина, хочеться бути частиною чогось, хочеться асимілюватися. І маю сказати, що довгі роки я якось відмовлявся від своєї єврейської спадщини. Тобто, коли люди питали, чи я єврей, я, звичайно ж, відповідав «так», але ніколи не говорив цього першим. І так тривало досить довго, поки я не знайшов такого товариства, де було дуже багато євреїв, і, смішно сказати, це був Голівуд. Але, думаю, поворотним пунктом у моєму житті став час, коли народилася моя перша дитина. Тоді я повинен був вирішити, як її виховувати, в яких традиціях, чи буде це єврейська традиція, і саме тоді я зрозумів, хто я є насправді.
- Ми говоримо про Холокост як про історичну подію, а тим часом вона відбувалася у середині ХХ століття, в епоху, яка вважається цивілізованою і поінформованою. І раптом — таке... Як ви думаєте, чому це стало можливим?
- Це стало можливим, тому що люди дозволили це. Вони дозволили не ставити достатню кількість запитань. Вони боялися висловлюватися, боялися покарання за щирість, за чесність. Це відбувалося раніше — геноцид вірмен на початку сторіччя, пізніше — в Руанді, де це повторилося, в Сараєво. Це повторюється в історії. Ця трагедія… Коли я думаю, що технологія дала можливість зробити світ тісним, що у нас є кошти для зв’язку, інтернет, ми зближені технічним прогресом, — мені взагалі не зрозуміло, чому ми не стали близькими друзями… І, відповідно, задаюся іншим питанням: мене дивує, чому ми не вчимося у історії. Я й заснував Фонд Шоа для того, щоб голоси тих, хто вижив, було почуто. Ці історії повинні почути діти, вони мають дізнатися про наслідки того, що ми не зробили спробу зблизитися, зрозуміти один одного краще; тепер треба діяти на випередження, щоб відмінності, пов’язані з різними культурами, не стали яблуком розбрату. Моєю метою, метою фонду є розповідь цієї дуже сумної історії всім, хто готовий вислухати, по всьому світу, щоб студенти, наші діти могли отримати відповідь на запитання — чому ми не зблизилися з нашими сусідами.
- А чи може «Назви своє ім’я по літерах» стати комерційно успішним?
- Цей фільм буде успішним, якщо його покажуть у всіх класах усіх шкіл світу. Підкреслюю: для того, щоб створити усвідомлення того, що таке Холокост, ці 52000 свідчень, які ми маємо, потрібно показати всім студентам у всьому світі. Не просто для того, щоб дати можливість тим, хто вижив, розповісти про те, що з ними трапилося. Ми це зробили для того, щоб молодь побачила найстрашніший злочин не просто ХХ століття, але й узагалі всієї історії. І я сподіваюся, що це створить... Толерантність виховується, все фактично виховується. Ми можемо вчитися чомусь позитивному, чомусь негативному. Це залежить від наших учителів. Нас можуть навчити ненавидіти. Ми можемо народитися в такій культурі, яка надихається ненавистю, й кожна дитина буде вважати, що це її обов’язок — боротися проти ворогів. Діти можуть народитися вже з такими думками. А є люди, які народжуються в такій ментальності, що вони мають любити своїх сусідів — це, напевно, вам також знайомe. Але все починається на рівні навчання молоді. Може, ми не показуватимемо ці свідчення другому-третьому класу, але обов’язково починатимемо з середньої школи, з шостих-восьмих класів, почнемо вчити толерантності через такі свідчення, які тепер розповсюджуються по всьому світу. У школах Баварії викладають толерантність, вони виховують, використовуючи ці матеріали, які ми розповсюджуємо на дисках. І у фільмі є такий момент, також свідчення свого роду, коли одна з учасниць, молода дівчинка-блондинка, дивиться як той, хто вижив, розказує про свою історію. Ми бачимо, як її щось вражає, i це викликає співчуття й навіть осяяння для неї. Ви бачите цей момент реакції молоденької дівчинки, її емоційний відгук на щойно сказане... Коли ми створювали каталог, то бачили також реакції тих людей, які працювали над каталогом, зводили матеріал воєдино; а коли подивилися фільм, то подумали: «Так, це працює». І ми хочемо, щоб ось так само відчували студенти, які дивитимуться ці свідчення.
Віктор Пінчук уже оголосив про закінчення часу для запитань, але Стівен попросив дати йому кілька хвилин для того, аби сказати своє заключне слово.
- Я не думаю, що коли я роблю свої фільми, то зміню цим світ. Але я дійсно вірю, що історії свідків Катастрофи, які ми слухаємо, здатні щось змінити. Цей фільм повинен привернути величезну увагу до Холокосту в Києві, а також до сотень міст по всій Україні, де євреї таким чином збирали й знищували. На мою думку, це надзвичайно важливо. Адже Холокост відбувався не лише десь у Польщі чи Німеччині. Він також відбувався й у Росії, i в Україні... Я хотів би просто завершити кількома фразами. Ми все ще живемо в дуже молодому світі. І хоча ми дуже високо оцінюємо себе інтелектуально, практично всі нації світу перебувають на наївній стадії. Ми маємо навчити наше підростаюче покоління так, щоб кожне наступне покоління ставилося з більшою відвертістю й теплотою до всіх, хто поруч з ними. І я хочу подякувати тим, хто вижив у Катастрофі, а також тим, хто вижив і знаходиться в цьому залі, за те, що вони були нашими вчителями й навчили нас, як можна вижити й принести щастя іншим. І те, що ми дізналися про ваш біль, я впевнений — це ваша величезна надія на наше щасливе майбутнє.
Фоторепортаж з презентації.
Кадри з фільму «Назви своє ім’я».
