9 листопада на ТК вийшла стаття Михайла Бриниха «Ірена Карпа та бій курантів у головах співвітчизників». Автор категорично розбомбив увесь проект «Наші в Раші» на Новому каналі взагалі та його ведучу Ірену Карпу зокрема. На противагу думці лауреата й дипломанта кількох літературних премій, ще один постійний автор ТК вважає за потрібне сказати кілька слів на захист тієї самої Ірени Карпи, ім'я котрої винесено в заголовок допису шанованого письменника.

Якби мене хтось запитав, як почувається українець у Росії, я би відповіла - дуже некомфортно. Ну, по-перше, для особини з високим рівнем національної ідентичності слова «Ой, какая хахлушка приехала!» сприймаються як пряма образа, за яку хочеться, незважаючи на виховання, дати в пику. Що якось замалим не сталося, коли в Петропавловську-Камчатському, в нібито дружньому колі, зайшлося про самоназву українців і її московську варіацію. Пам'ятаю, тамтешня приятелька на повному серйозі переконувала авторку цих рядків, що в слові «хохли» немає нічого образливого. І навіть, зайшовши в своїй великодушності до небаченої толерантності, дозволила називати себе «кацапкою». Отоді саме я й збагнула, що моя українська душа може спокійно прожити без сала з часником, але без самоповаги - ніяк. Та невинна, з погляду моєї співрозмовниці, суперечка призвела до глобальних наслідків: ми з чоловіком поміняли його камчатську квартиру на київську, де й мешкаємо вже 20 років.

Про героїв нової програми «Наші в Раші», яка виходить на Новому каналі з 6 жовтня, зроду не скажеш, що їх замучила ностальгія, подібна до тієї, що мучила мене на березі Тихого океану. Можливо, тому, що для зірок російського шоу-бізнесу не проблема сісти в потяг чи літак і опинитися в рідних краях. А можливо, відсутність видимих ознак ностальгії на обличчях українських героїв російських світських хронік спричинено тим, що за свою тяжку працю на ниві корпоративів їм у Росії платять у кілька разів більше, ніж удома.

Ірена Карпа, яка веде новий проект, - це, звісно, феномен, унікальний для українського інформаційного, літературного та музичного простору. Головна ознака цієї унікальності - Карпу не сприймають як свою в жодній із цих «Корпорацій ідіотів» (назва роману Лариси Денисенко). Літератори не вважають її письменницею, музиканти - професійною виконавицею, а телевізійники - справжньою колегою. Але ще одна риса Ірени Карпи, до того ж, визначальна: їй глибоко на...чхати на чиїсь там думки. Відтак це субтильне створіння має неймовірну силу робити завжди тільки те, що йому хочеться тут і тепер. Чомусь, і цей феномен потребує набагато глибшого дослідження, саме завдяки рисам, які аж ніяк не сприяють успішній соціалізації в тій чи тій суспільній страті, їй удається бути успішною. Не відмовившись ні від української мови на догоду міфічним вимогам музичних продюсерів, ні від уміння бути собою в будь-яких ситуаціях.

У проекті «Наші в Раші» Карпа розважає нарід тим, що кожної суботи показує українських «гастарбайтерів» російського шоу-бізу. І якщо хтось очікував від «...Раші» зіркових сліз замилування подарунками з батьківщини або ж обмотування власними шмарклями на тему «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу», то він дуже розчарувався вже після першого випуску проекту. Сльози й шмарклі - це не в стилі Ірени Карпи. Її манера вести інтерв'ю з московськими «звьоздамі» українського походження - іронічна, але не хамська, такий собі світський щебет на тему, як сама письменниця сформулювала в анонсі до «Наших...», розібратися, «чим їм у тій Москві намазано?».

Ну, й майже одразу з'ясовується - намазано дуже щедрими гонорарами. Що вже в прем'єрному випуску досить відверто озвучила Ганна Сєдокова. Якщо за корпоратив у якомусь сибірському Ханти-Мансійську, столиці нафтовиків, платять 60 тисяч доларів, то вдома за аналогічну вечірку можна отримати хіба що 20 тисяч.

Кожний із героїв проекту в розмові з ведучою постає людиною з безліччю комплексів, що їх треба було подолати, аби добитися успіху в Москві. Коли дивишся «Наших в Раші», в голові повсякчас крутиться чеховське «В Москву, в Москву!». Воно й не дивно, бо й сама ведуча проекту цю фразу з «Трьох сестер» теж цитує, йдучи з мікрофоном коридором потяга «Київ-Москва». 

Взагалі Карпа в ролі ведучої саме цього проекту від початку постає мініатюрною карикатурою на Поштаря Пєчкіна з Простоквашина. Вона везе своїм героям у досить габаритному фанерному ящику (а не в картонному, як нині заведено на пошті!) всілякі смаколики, іграшки чи напої, котрі теоретично могли би пробудити ту саму ностальгію, про яку йшлося на початку статті. Як бонус кожному героєві пропонується «модний у Києві тренд» - дизайнерська вишиванка. Реакція на подарунки зазвичай у московських зірок досить стримана. Принаймні гарячих сліз удячності досі на їхніх обличчях помічено не було. Ганна Сєдокова (чи радше - Анна?) натягає дорогий виріб українських майстрів просто на чорну футболку, а Ярослав Малий, соліст гурту «Токіо», одразу ж закочує рукави сорочки.

Натомість Евеліна Бльоданс надягає ту вишиванку так, як належить. І хвалиться своїм городом та курятником. А ще - з гордістю розповідає, що в неї в жовтні на тому городі достигає полуниця. Гордість стосується того, що артистка правильно вимовляє це слово. На що Ірена Карпа реагує: «О, новий тест на українськість - замість «паляниці» можна просити вимовити «полуниця».

Якихось сенсацій «Наші в Раші» не відкривають, адже мотиви заробітчанства саме в Москві давно й добре всім відомі. Проте формат програми дозволяє все-таки розкрити суто людський бік «звєздєй», не залазячи до їхніх ліжок. Ну, буває, спитає Карпа в Ярослава Малого, чи був у нього роман з Анастасією Калмановою, та й по всьому. Хто ж у такому зізнається? Калманова ще й прибити може за позитивну відповідь. «Де шопишся?» - може запитати Карпа в свого співрозмовника, а на відповідь, що переважно за кордоном, підхоплює: «О, я теж у Нью-Йорку шоплюся, бо там за триста доларів можна накупити купу шмаття!» Логічне запитання глядача до авторки, скільки коштує дорога туди й назад, повисає в повітрі. А вона зізнається, що хоче запустити власну лінію одягу для дітей, бо ненавидить усіляких котиків-собачок на дитячих речах.

Складається враження, що війти в контакт із цими «замученими» тяжкими буднями шоу-бізнесу ведучій нічого не варто, настільки невимушено вона почувається в суворому середовищі крижаних і нелюдських умов Першопрестольної. Уявити собі в такій ролі якусь гламурну діву українського шоу-бізу просто неможливо. По-перше, поруч із таким персонажіем герої програми почувалися би дещо дискримінованими в своєму зоряному статусі, який ніхто не може піддати сумнівам. По-друге, від Карпи, з її зростом «метр з кепкою й на ковзанах», ніхто не чекає підступних і провокаційних запитань. І це дозволяє приспати пильність зірок, вискочивши з несподіваним запитанням, коли від тебе чекають суцільного позитиву й дивляться не інакше, як згори вниз.

Карпа в ролі телеведучої ніколи не боїться бути смішною чи безтактною. Ось вона дихає в пуп майже двометровому Ярославу Малому, а тоді залазить на драбину, щоб бути вищою, й вигукує: «От бачиш, мамо, а ти казала, що з мене ніколи не вийде моделі!» Або втирається в довіру до Евеліни Бльоданс тим, що розповідає про своїх дітей, і та показує їй свого сина Семена з синдромом Дауна. Та ще й каже при цьому, що єдине, чого вона хоче добитися, то це, аби на президентському рівні в Росії заборонили страшну фразу: «Вы хотите отказаться от ребенка?»

Так само Карпа не дозволяє своїй героїні називати Україну Хахляндією, а себе - хохлушкою. У Москві, де українці, які мріють зробити тут кар'єру, з перших днів покірно змиряються зі своїм «хахляцтвом», такі уточнення, мовляв, «Не з Хахляндії, а з України!» загрожують певним остракізмом. Ну, щонайменше - цілковитим нерозумінням. Бо що ж такого образливого в загальновживаних визначеннях? «Это же ласкательно!»

Натомість колективний портрет українських вихідців російського шоу-бізу, який уже чітко вимальовується з перших п'яти випусків «Наші в Раші», вийде далеко не «ласкатєльним». Монстрів-запроданців із своїх персонажів Карпа не ліпить, але й однозначними патріотами їх назвати не можна. Окрім героя останньої за ліком програми Ярослава Малого, для якого найбільша мрія - жити й творити в Києві, ніхто з них додому повертатися не поспішає. Тим паче, свіжі продукти з українських базарів нині можна купити на спеціальному ринку в Москві біля Київського вокзалу. Там і сало тобі з часником, і кров'янка, й «Київських тортів» повно!

А за мовою вони навряд чи сумують. Підозрюю, якби бодай хтось із персонажів проекту володів англійською, французькою, німецькою (список можна подовжити), а не лише імперським койне під кодовою назвою «російська мова», він не «В Москву, в Москву!» прагнув, а кудись подалі від цієї Мекки російськомовної попси... Хоча дехто вже й записує альбоми в Стокгольмі, Лос-Анджелесі чи Лондоні. Проте це ще не стало масовою тенденцією. Відтак є шанс, що колись вихідці з України потішать своїх прихильників екзотичними піснями рідною мовою. А Карпа перекладе то всьо англійською й виступить із ними в дуетах чи квінтетах десь у Гімалаях. Але це вже - повний джаз і сюр!

Фото - http://vk.com/qarpa_the_best