Такого іще не було! Журналісти та телеведучі тепер щільно обсіли парламент, місцеві органи представницької влади, прес-служби відомих людей, хтось щось робить у якомусь  бізнесі, а дехто навіть ним, якимось бізнесом, займається. Тобто вони ніби й журналісти, а ніби й ні. Якійсь наче зверхні, «прикладні», практичні журналісти, граничні прагматики та конкретні політичні навколомедіатехнологи, а не «чисті» журналісти – «акули пера» та «крокодили мікрофонів».

Важко сказати добре це чи погано, проте якихось яскравих прикладів того, що вчорашній український журналіст зробив карколомну кар’єру політика, знайшов себе там, і там само знайшли його інші, навести важко. Принаймні, наразі. Хоча зворотних прикладів, коли колишні або діючі політики, бізнесмени тощо стали блискучими журналістами, чимало. Та й не дуже блискучими також. Це зовсім не означає, що журналістом може бути будь-хто. Це є свідченням того, що для хорошого журналіста важливо мати певний досвід – життєвий, політичний, літературний врешті-решт. А от досвіду тільки журналіста вочевидь замало, аби стати успішним політиком.

Але такого не було! Ведучий та журналіст телеканалу «Інтер» Олексій Дівєєв-Церковний подав документи на реєстрацію кандидатом на посаду Чернігівського міського голови на позачергових виборах, повідомили УНІАН та тамтешня міська територіальна виборча комісія.

В самому цьому факті нічого осудного немає. Кожна людина має право обирати та бути обраною – це відомо нам іще зі школи. Це лише потім, пізніше ми взнали про те, що демократія у нас в країні починається з виборів й закінчується з ними ж…

Можливо, мужній вчинок Олексія – частина якогось технологічного ходу, бо кандидатів на цю божевільну посаду – понад 60. Та й навряд чи це – початок якогось нечуваного журналістського проекту телеканалу «Інтер». Хоча вийшов би хіт – і «Майдан», і «Свобода слова», й «Я так думаю», й «Епіцентр» із КВК одночасно! Світ здригнувся б від такого комунального шоу!

Що ж це?

Гадаю, що, можливо, це милий юнацький наїв, щось на кшталт пошуку пригод кіношними «гардемаринами».  Сліпа віра у власну спроможність власноруч здобути справедливості. Хоча навіть такий досвідчений політик, як Микола Рудьковський, приблизно через місяць після обрання втік з тієї клятої посади, «надавши перевагу» спокійнішим київським кріслам. Наприклад, кріслу міністра.

Можливо, це почуття власної невикористаності, бажання бути більш значущим, ніж пересічний ведучий, який розповідає про погоду. Можливо, це молодеча жадоба до постійної зміни місць, пошуку себе чи чогось великого в собі, грайлива втомленість від світських «тусовок» із невеличким екзотичними песиком на плечах…

Не знаю. Проте гадаю, що знайти себе неможливо. Себе треба тільки створити.

І взагалі – поганий той солдат, який мріє стати адміралом…

То навіщо ставати м’якенькою іграшкою демократії? Просто припини називати себе журналістом, та й годі.