Горизонтальна мелодрама «Дорога в пустоту» спільного виробництва Film.ua та пітерської компанії «Інтра фільм» підхоплює теми знаменитої «Бригади» і культового серіалу «Бандитський Петербург». В усіх трьох виграшною складовою є ностальгійні для старшого покоління кримінальні 1990-ті. Візуалізуючи їх, режисер Анна Гресь створила цілком комерційну історію провінціалки, яка здобула в колонії гуманітарну освіту. А ще - цілу галерею сучасників нещасної і щасливої дівчини: в «Дорозі в пустоту» несамовита кількість героїв і подій, якій міг би позаздрити і сам Джойс зі своїм одноденним «Уліссом». За відгуком режисера, зйомки були настільки насиченими, що за два дні вона встигала забувати сюжетну лінію попереднього епізоду :)

Прем'єра серіалу відбулася на телеканалі «Інтер», і глядачі оцінили «Дорогу в пустоту» як найкраще кіно вересня. У планах продюсерів представити ліричну історію про 1990-ті на російському «Первом канале». А тим часом «Детектор медіа» поспілкувалася з Анною Гресь і за власними враженнями спробувала з'ясувати, що цього разу заклала у свою «бомбу» режисер ударної «Доярки з Хацапетівки».

Сценарій: із Ленінграда до Петербурга

За словами Анни Гресь, сценарій відомого російського автора Ігоря Агєєва їй сподобався відразу. Режисер, яка зростала на Борщагівці, непогано пам'ятає 1990-ті, тож у вчинках героїв одразу ж побачила чимало знайомих сцен. За близьку тему й обрала «Дорогу в пустоту» з-поміж кількох запропонованих варіантів.

Синопсис серіалу - з розряду загальновідомих історій з варіаціями. Для початку дівчину з російської провінції рідний батько з відчаю «продає» в місто на заробітки. Подорож Марини Бурцевої в доросле життя починається зі сцени домагання в купе. І далі життя всіляко б'є й теліпає провінціалку в кожній із 12 серій, що стають для неї просто чортовою дюжиною. То вона зв'язується з ленінградською кримінальною компанією, де після запрошень у ресторани їй виставляють рахунок, то закохується в перевдягненого в міліцейську форму негідника Гліба... Аби розплатитися за борги, дівчина намагається знайти швидкі гроші і зрештою потрапляє до колонії. А перед цим ще вагітніє, знайомиться з тещею свого коханого, під час спілкування з якою в результаті нещасного випадку втрачає дитину...

Аби втримати глядача у напрузі, сценарист вдається до елементів сюрреалізму. Наприклад, вийшовши з колонії громадянка Бурцева не лише вільно «чеше по фені», а й із задоволенням цитує Пушкіна та Лермонтова. Бо місцевий «начальник» «за побачення» запроторив її працювати до бібліотеки - подалі від домагань авторитетної зечки. А керівником Марини саме виявилася порядна пані з вищою гуманітарною освітою, чоловік і друзі якої на той час саме повмирали.

Робочі будні ув`язненої громадянки Бурцевої 

Фантасмагоричною є також історія кар'єри і шлюбу героїні, що сплелася в єдине ціле.

Після «випуску» з колонії доля знову приводить героїню до міста: тепер уже не до Ленінграда - до Петербурга, бо ж поки Бурцева студіювала томи класиків, у світі багато що змінилося. Для початку Марина за знайомством влаштовується посудомийницею в ресторан. А далі події розвиваються шалено: у вчорашню ув'язнену з першого погляду закохується власник ресторану, а в цілому олігарх. На першій зустрічі з ним Марина звертається до творчості російського класика («Я послал тебе черную розу в бокале золотого, как небо, аи») та розповідає, де пройшла свої університети. У відповідь на це олігарх зачаровано усміхається. Він довго намагається завоювати серце Марини, доки вона не погоджується вийти заміж на умовах дружби. У цьому статусі героїня вже впевнено заявляє, що має хист і бажання займатися ресторанним бізнесом.

У фіналі Марина переосмислює своє життя - очікуючи чоловіка з в'язниці і розмірковуючи про те, чи варто було мститися колишньому коханому Глібу.

Завершується «Дорога в пустоту», за доброю російською традицією, шикарним Новим роком в садибі олігарха. Стоячи біля вікна з келихом шампанського, Марина зауважує, скільки довкола позитивних змін, і навіть «бабу построили». Ця фраза про сніговика й вершить філософію серіалу, що, за задумом авторів, учить не піддаватися обставинам і вміти прощати.

Жанр «Дороги...» визначено як мелодраму. Однак за бажання в серіалі можна віднайти елементи кримінальної драми, пригодницького телефільму, комедії, трагедії, кітчу і ностальгії. Таке кіно легко зацікавить глядачів різних поколінь. Особливо тих, хто не переглядає на ніч Годара чи версію російської провінції Сергія Лозниці в картині «Щастя моє».

Кримінальна складова серіалу відтворена з акцентом на екшн, бандитські сутички і будні жіночої колонії. Уламки радянської епохи зображено у крупних корупційних діяннях та дрібних по суті «срібних ложечок» у кишенях пересічних ленінградців та петербуржців. Лінія кохання Марини Бурцевої, як на стабільну аудиторію серіалів, - непередбачувана, захоплива і драматична.

Ролі: покарання любов'ю

Серіал відзначає гідний акторський склад. Типаж головної героїні втілила Світлана Смирнова-Марцинкевич, яка зіграла провідну роль у складному фільмі «В суботу» Олександра Міндадзе. Як зазначила Анна Гресь, порівнянь із картиною-катастрофою вона не боялася, позаяк «фільму Міндадзе особливо ніхто не бачив».

Марина Бурцева - типаж збірний, такий собі Франкенштейн із жіночих образів на зламі десятиліть. Однак, на щастя, Смирнова-Марцинкевич опановує роль без жертв. У своїх змінах провінціалка Бурцева надривом не грішить - хоча, за драматичною роллю, має на це повне право. Власне, її проблема в математичній складовій сценарію: у дівчину з цікавою, однак нічим не фатальною зовнішністю щосерії закохуються один-два герої. Вочевидь, вона вражає всіх на світі світлою вдачею: оточення в Бурцевої таке, що, як у мюзиклі «Чикаго», вбивства і зради тут вважаються одним зі способів розважитися.

  Кирило Жандаров у іпостасі підлої сволоти Гліба

Схожий фатум і в її коханого Гліба (Кирило Жандаров), лише з точністю до навпаки. Він втілює ознаки бабія, альфонса й гультіпаки - такого собі квартирного нувориша, який полює на доньок успішних політиків. Лише чи змінюється з новими інтер'єрами внутрішній світ Гліба? В одній зі сцен, де новоспечений багатій вивалює вміст покупок на стіл під час родинної трапези, режисер підкреслює хамовиті манери пітерського донжуана. Вибору для альтернативних сцен в актора було небагато. За задумом, його типаж зліплено з категорично негативних рис - такі вже критерії серіального жанру.

Олеся Жураківська у ролі першої звабниці жіночої колонії

Цікаві типажі, якими сповнена «Дорога в пустоту», - багато в чому портрети роботи Анни Гресь. Наприклад, у колоритній невгамовній зечці не відразу впізнаєш улюбленицю режисера Олесю Жураківську. Безнадійна чуттєва вамп із залізними зубами додає серіалу фрікового флеру.

Та найшедевральніше місце в галереї «Дороги...», безумовно, посідає кабельник (Максим Максимюк). Обережний товстун із пачкою купюр в одній руці та морозива - в іншій чимось нагадує Весельчака У із «Гості з майбутнього». Різниця в тому, що м'якотілому кабельнику не так уже й весело - особливо в момент, коли бандити гатять його головою об клавіші фортепіано.

Михайло Жебровський а-ля меланхолія Пітера

Роль олігарха з кримінальними дивідендами дісталася польському актору Михайлу Жебровському («Вогнем і мечем»). За сценарієм, його герой не лише віддавав накази прибрати конкурентів, а й в юнацькі роки був поетом. Може, ця особливість виправдовує середньовічне лицарство натури героя Жебровського, а може, просто крупні бандити в Пітері направду не такі вже й нехороші. Спостерігаючи сцени, де він покірно приймає зверхній тон Марини, старші глядачі, либонь, тихцем плакали: «Який мужчина!». Достоту, як у часи, коли селами гримів серіал «Просто Марія».

 «Петя-Петя...»

Не обійшлося в «Дорозі в пустоту» і без дещо карикатурних персонажів. Так, щоку охоронця олігарха Петі, достоту як у коміксах, демонстративно прикрашає вертикальний шрам. Тихі перемовини з Мариною Бурцевою він веде зазвичай біля туалету. Петя взагалі суворо дотримується конфіденційності, не помічаючи лише, як за два метри за його таємною зустріччю спостерігає сам керівник охорони з вікна авто.

І хай діалоги героїв часом подібні на анекдот про тупого і ще тупішого, актори в «Дорозі...» не халтурять, а оператор Максим Степанов, цілком можливо, більше дослухається до їхніх сердець.:)

Важлива складова серіалу - самі 1990-ті. Як розповіла Гресь, знімати ті реалії було надзвичайно тяжко: часи змінилися, будівлі також. При цьому творці фільму на спецефекти не сподівалися, намагаючись максимально втілити антураж подій на знімальному майданчику. Задля нічних зйомок залучили недешеве освітлення - спеціальну гелієву кулю.

Провінцію знімали в Новгороді-Сіверському, де всі декорації будували з нуля. Частина локацій була розташована в Києві. Потрібні будинки знайшли в центрі Петербурга, де пластикові вікна заборонено взагалі.

Стилістику тих часів відтворили в дискотеках, шкіряних куртках бандитів, зачісках і аксесуарах. Вийшло й сумно, й весело - разом із Анною Гресь глядачі могли погортати грубий фотоальбом, згадавши свої дитячі та студентські роки.

Нового звучання стрічці надало тонування картини в стилістиці радянського кіно на базі Film.ua. Задля цього акторам довелося заново проговорювали свої тексти, а глядачам - часом прозрівати: завдяки особливостям монтажу у фільм вкралися технічні невідповідності.

Відбитки пальців та епохи

Зважаючи на оптимістичну концепцію серіалу, справедливішою для нього була б, напевне, назва «Дорога змін». Від початку й до кінця - це ще й своєрідне реаліті-шоу, де ставку зроблено на випробуваний на глядачеві ефект перетворень. Вони стосуються і неоднорідних та різнопланових реалій 1990-х, і, в першу чергу, самої Марини Бурцевої. Лише замість, скажімо, шоу «Від пацанки до панянки» нам пропонують реаліті «Від провінціалки до рестораторки». У випадку з серіалом Анни Гресь ці зміни беруть не так переконливістю, як ефектними виявами.

 Марина Бурцева «до»...

 ...і «після»

Еволюція громадянки Бурцевої надихає на висновки, і навіть оптимістичні. Так, глядачі несподівано з'ясовують, що з колонії можна вийти цілком просвітленою людиною, та ще й стати успішним ресторатором, хоч і за знайомством та не відразу - після стажування. Надихаючи простих людей навчатися, реалії серіалу, з іншого боку, не спонукають надто замислюватися над цими «дипломами». Бо алгоритм здобуття кар'єри тут простий: зовнішність - симпатія - покровительство, не рахуючи «пощастило». Іншого - або ж простору для самостійних висновків - у напханих валізах «Дороги...» не дано. Промінь світла в цій темній історії - сама Марина Бурцева, яка зі свого провінційного періоду лишає в собі доброту і вміння прощати.

Аби телекіно не здавалося надто сентиментальним, мотивацію та інтереси його персонажів зведено до вельми простого набору. Тяжко жити - одружися з донькою політика; нема часу на дитину - здай її в інтернат; дістала теща - шукай знайомого психіатра; впіймав коханця дружини - поламай йому руки; дістають - убий. Ці прийоми добиралися авторами фільму за вельми спрощеною схемою, де жерсть і вбогість відтіняють лімузини та зали дорогих ресторанів. І цей знайомий за практикою НТВ контраст глядачі «Інтера» сприйняли на ура.

За відгуками Анни Гресь, у рамках проекту ідеально збіглося її бачення серіалу та амбіції продюсерів. «Я робила все, що вважала за потрібне», - каже режисер щодо творчої складової.

А глядачам дали можливість згадувати й співпереживати. І ще: вони мають Богу дякувати, що продюсери дозволили їм слухати в «Дорозі...» Лермонтова, а не втопили в російському шансоні.

Фото - http://film.ua