«Детектор медіа» часто звертається до теми українського кіновиробництва, його розвитку та перспектив, публікуючи огляди від компанії Media Resources Management та публіцистичні матеріали в рубриці «Телекіно». Дискусія на тему «чи є українське кіно, чи буде воно і чи потрібне Україні» триває в мистецьких та професійних колах багато років. На жаль, часто учасники дискусії зводять це питання до суто ідеологічних або теоретичних аспектів, тож публічні заходи, присвячені темі кіновиробництва, не ставлять конкретних питань і не вирішують насущних проблем. Наш постійний автор, відомий письменник, публіцист і кіносценарист Андрій Кокотюха, відвідав круглий стіл «Автор-Продюсер-Глядач», що пройшов у рамках Другого Київського міжнародного медіа-форуму 11 жовтня. У своєму матеріалі Андрій звертається саме до практичних проблем українського кіновиробництва. «ТК» запрошує всіх, хто має інший погляд на ці проблеми, до дискусії.

Сакраментальне питання останніх років «так є українське кіно чи немає?» можна переформулювати: то роблять кіно в Україні чи ні? Якщо воно звучатиме в такому вигляді, тоді все гаразд. В Україні кіно роблять.

«Українська Медійна Група» та канал «1+1», чесно кажучи, трошки набридли доречним і недоречним нагадуванням про висунення на «Оскар» «9 роти» Федора Бондарчука. В цьому є і наша заслуга – знамениті батальні сцени знімалися в Криму,  Роднянський виступив  співпродюсером. Варто згадати історію з «Водієм для Віри» - на премію американської кіноакадемії цю стрічку так і не довисунули. Бо американці попросили визначитися, чий це фільм: український чи російській. Про серіали я навіть не кажу: левова частина телепродукції, яку останніми роками крутять канали «Інтер» та згаданий уже «1+1» кожен у своєму ефірі, знімається на території України. Таким чином, кіно в нас роблять – але не своє.

Тут відразу ступаємо на слизьку доріжку. На ній не складно втратити рівновагу. Що, власне, і зробили учасники круглого столу «Автор-Продюсер-Глядач», який відбувся 11 жовтня в рамках Другого Київського Міжнародного Медіа Форуму. Причому,  цей захід стояв у переліку головних і таки привернув увагу журналістів та потенційних сценаристів. Принаймні, так позиціонувала себе частина його учасників. Проте неоднозначність ситуації полягає в невизначеності понять.

Що таке «українське кіно»? Зняте в Україні українськими кінематографістами за українські гроші і тоноване українською мовою, яке покаталося в український кінотеатрах і окупило (або не окупило) себе? Кіно, зроблене на українському матеріалі, але з залученням іноземного (читай – російського) капіталу з перспективою виходу на російській ринок? Чи копродукція на кшталт «9 роти»? Якщо ми схиляємося до останнього визначення, тоді давайте з дорогою душею назвемо побутову техніку від відомих іноземних фірм-виробників, частина збирання якої відбувається на українських підприємствах, продукцією українського національного виробника.

Круглий стіл, як слід було чекати, ситуації не прояснив. Хоча його організатори та активні учасники, серед яких був відомий кінорежисер Михайло Іллєнко, якщо не випромінювали оптимізм, то принаймні не перебували в чорному песимізмі. За словами Сергія Галетія, виконавчого продюсера компанії «Фільм Плюс продакшн» (який, до речі, нещодавно виступив на сторінках «ТК» з фундаментальною статтею про стан та перспективи розвитку вітчизняного кіновиробництва: перша і друга частини – «ТК»), останній раз поговорити з цього приводу сценаристи, режисери та продюсери збиралися п’ять років тому. Тоді ситуація з кіно в Україні була ще гіршою, ніж тепер. Виявляється, нині не все аж так погано.

Як розповів Михайло Іллєнко, студентські кінороботи з колекції фестивалю «Відкрита ніч» неабияк цікавлять глядачів, особливо – в регіонах. Український глядач уже хоче свого, українського кіно, зробленого на знайомих йому реаліях. На думку Іллєнка, саме студентські роботи виявляють потенціал як сценаристів, так і режисерів. Серед них є повноцінні заявки як на жанрове, так і на авторське кіно. «Один студент мені сказав: «Я – Ніколь Кідман!», - наводить він приклад. – Сам від родом із Кіровоградщини, там же знімав свій студентський фільм. І коли його в рамках фестивалю показали в ефірі Першого Національного, хлопець у буквальному розумінні цього слова став знаменитим на своїй малій батьківщині. Отже, кіно в нас люблять і від нас його чекають».

Однак все сказане очевидне навіть тим, хто має про кіно поверхове уявлення. Так, без ідеї не буде сценарію. А без сценарію не буде фільму. Але ж його так само не буде, якщо робота над фільмом припиниться на стадії створення сценарію – в Україні сьогодні переважно так і відбувається. Кожен, хто пише прозу, вже апріорі вважає свою творчість вартою екранізації та придатною для неї. Тому сценарист та режисер  Аркадій Микульський («Вишневі ночі»), сам того не усвідомлюючи, підвів риску під всією спробою зібрати разом всіх представників кіноіндустрії в Україні і душевно поговорити. «Ніхто не знає, як і коли замисел перетвориться на товар! А проблема, заявлена тут, надто широка для того, аби могла бути вирішеною!», - кинув він репліку і цим змусив мене ще раз пробігтися очима по темам для обговорення.

Жодної конкретної серед них справді не знайшлося. Наприклад, що означає поняття «успішне кіно» і чи може воно співпадати з визначеннями «хороше», «касове» та «авторське». Пережовувати цю тему як кіномитці, так і виробники кіно приречені доти, доки не з’ясується одне наріжне питання: що вважати первинним – курку чи яйце. Хоча під час розмови і була помічена спроба поговорити більш конкретно.

Скажімо, Сергій Галетій поділився такою інформацією. Фільм «Штольня», до якого і в професіоналів, і в рядових глядачів є маса претензій, не нахапав зірок із неба. Проте, завдяки грамотній та професійній дистрибуції, здійсненій компанію «Артхаус трафік», ця стрічка себе, принаймні, окупила. І точно не лишилася непоміченою. До речі, інформації про прокатну долю «Помаранчевого неба» і «Прорвемось!» пан Галетій не має. Що свідчить лише про одне: «Штольня», попри всі претензії, привернула увагу демонстративною, іноді навіть патологічною,  спробою орієнтуватися на широкий глядацький загал і явити йому зразок жанрового кіно в чистому вигляді.

Ось вам мимовільна  й, власне, банальна відповідь на чергове запитання круглого столу «Автори-Продюсер-Глядач»: про те, які ж змісти майбутні сценаристи повинні закладати в свої майбутні твори. Якщо прагнеш широкого глядацького визнання – на це орієнтуйся і грай за правилами, котрі існують у кіноіндустрії з виробництва масових стрічок. Хочеш творити щось зарозуміле та надто інтелектуальне – будь готовий до того, що в тебе буде лише кілька десятків вдячних глядачів.

Однак через те, що в Україні поки що не запрацював конвеєр з виробництва бойовиків, мелодрам, комедій та страшилок, так само як немає достойного «пакету» сучасного мистецького кіно, ніхто з авторів, до яких апелювали модератори круглого столу, чітко не уявляє собі, чого хоче він і, відповідно, чого ж хочуть від нього. Відбувається чергова підміна понять: той, хто заявляє себе як потенційний «масовик-затійник», ображається, коли його продукт називають «галімой попсой», а той, хто хоче вважатися інтелектуалом, так само незадоволений, коли широка публіка не поспішає своїми гривнями визнавати успішність його творіння.

Ніхто з присутніх нічого подібного не сформулював. Причина лежить на поверхні: конкретної теми для розмови, конкретних прикладів не було. І що найцікавіше: ніхто з присутніх у цьому не винен. Зазначалося, що є окремі ланки. Наприклад – сценарна. Але сценарист не може утворити ланцюжок із режисером та продюсером, а якщо він є, то між готовим фільмом і кінотеатром так само велика прірва. В Україні ще не працює на повну потужність структура, яка б дозволяла успішно проводити закритий цикл кіновиробництва: продюсер – автор ідеї – сценарна група – знімальна група – предпродакшн – прокат – постподакшн – продюсер.

Єдине, з чим погоджувалися всі – наявність державної підтримки в будь-якому обсязі тільки шкодить кіновиробництву. Навіть мінімальна участь бюджетних коштів передбачає десятки перевірок, а це не сприяє нормальній роботі, яка й без того не сприяє зміцненню нервової системи. Так само співрозмовники дійшли до спільного знаменника в тому, що старі професіонали, котрі знають весь процес виробництва фільмів із середини, вже давно не працюють за спеціальністю і, відповідно, не знайомі з новими технологіями та новими вимогами передусім до глядацького кіно. Натомість молодим кіноіндустрія поки що не так цікава, як участь у виробництві кліпів.

Це, зокрема, підтверджується на конкретних прикладах роботи «Української Медійної Групи» з потенційними сценаристами. Запрошення до співпраці розміщене в профільних виданнях – серед інших, його можна знайти на сайті  http://kinokolo.ua. Тобто, в теорії немає жодних упереджень проти українських авторів. Практика свідчить: просто українські автори не готові включитися в кіновиробництво і працювати за його правилами. Правили -  досить жорсткі і, за великим рахунком, ущемляють права авторів на самовираження. Бо на початковому етапі затверджується одна ідея і один сценарій, в процесі все десятки разів змінюється, і кінцевий продукт змінює первинну авторську задумку відсотків на сімдесят (в кращому випадку).

Натомість, як вдалося  дізнатися від представників самої «УМГ», серед вітчизняних літераторів поки що немає таких, хто здатен донести до продюсера свою думку на рівні синопсиса. Більшість і слова такого не знає, замість того пропонує надруковану книжку. Читати яку виробникам кіно ніколи. А самим авторам, у свою чергу, більше до вподоби продати ідею або те, що вони вважають ідеєю, отримати за це готівку і забути. Потім, правда, ображатися, коли на екрані – зовсім не те, що вони писали. До цієї глобальної проблеми додається ще одна – українські кіновиробники поки що справді не готові купувати права на екранізацію книги, яка має перспективи успішного втілення на екрані. Практики, коли художній твір перекладає мовою кіносценарію спеціально підготована людина, а ще краще – райтерська група, в Україні поки що немає.

Нарешті, ще одна проблема, яку зібрання пропустило повз увагу – мовна. Відомо, що мовне питання в Україні давно стало політичним. Однак, піднімаючи його, автор цих рядків має на увазі чисто практичні моменти. А саме: якою мовою повинен бути написаний синопсис і, відповідно, сценарій сучасного українського фільму? З особистого досвіду знаю: написане українською просять переробити російською, бо так більше варіантів рентабельності проекту. І навпаки: є структури, для яких українська мова сценарію є принциповим моментом, проте в наших реаліях цей сценарій можуть, скажімо, нагородити грошовою премією на конкурсі «Коронація слова». Після чого він зависне, або його доведеться переписувати російською. Отже, в нашому кіно існує навіть мовна неузгодженість.

 І подібна практика існує і буде існувати ще дуже довго. Якщо тільки викладена українською ідея подобається, в переважній більшості випадків автор мусить заново викласти її російською. Хоча українські версії «Тачок» та «Піратів Карибського моря – 2» зібрали непогану суму в прокаті. Таким чином, мова фільму – насправді не основна ознака комерційного успіху. Висновок банальний, проте іншого немає: важлива не мова, а те, що ти хочеш сказати.

Що хотіли сказати ті, хто організував після п’ятирічної перерви круглий стіл, присвячений тенденціям українського кіно, особисто я не зовсім зрозумів. Говорили, як завжди, багато і на диво конструктивно. Проте – без жодної конкретики. Їй нема звідки взятися – кіно немає навіть у половині тих обсягів, яких нам би хотілося. Хоча справді не все так погано: обслуговуючи іноземних замовників та вробляючи серіали, ми вчимося. Набуваємо того досвіду, якого у росіян так само не було років десять тому. А з досвідом набуде обрисів конкретних проектів бажання робити кіно. І бажання заробляти на цьому як мільйони в прокаті, так і добре ім`я серед естетів та кіногурманів.

На фото – Андрій Кокотюха.