4 жовтня у  програмі «Перший відділ»,  що на 5 каналі, було показано фільм Федора Сидорука «Проблеми з орієнтацією». Присвячено його було зовнішній політиці України протягом 15 років незалежності. Знятий гостро, з болем, з жалем за втраченими можливостями та змарнованими роками, фільм не міг не зачіпати за живе. Більшість глядачів, напевне, знайшли в ньому саме те, над чим неодноразово замислювалися, тихо заздрячи не лише Польщі чи Угорщині, а й колишнім сусідам по радянському таборові – Естонії, Латвії, Литві, а тепер уже, можливо, й Грузії. Країнам, що знайшли своє місце в об’єднаній Європі й більше не мають доводити свою європейськість та свою нерадянськість. Причому, якщо взяти Україну, то не дуже зрозуміло, кому всі 15 років різні влади доводили європейськість України – Європі чи передусім своїм власним громадянам?

Фільм складений значною мірою з синхронів. Тут і міністри закордонних справ України – Анатолій Зленко, Костянтин Грищенко, Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк. На початку автор виніс вирок: усі глави зовнішньополітичного відомства охоче розповідають про те, що й як Україна мусить робити, але губляться, якщо спитати їх, що вони реально зробили. Підтвердженням того стали синхрони: Зленко розповідав про українських миротворців у різних куточках світу, Грищенко – про європейську мету та стратегічне партнерство; Удовенко – про те, що Україна є членом ООН. Чудова знахідка: після цих синхронів на екрані з’являється карта України, з якої в усі боки ведуть десятки стріл з написом: «Стратегічний партнер».

Були численні синхрони західних політиків, які в один голос твердили: Україна непослідовна, Україна непередбачувана, Україна сама не знає, чого хоче, європейське та євроатлантичне майбутнє України залежить тільки від самої України. Протягом усього фільму на екрані з’являлася мапа Європи, де з одного боку – прапори Європейського Союзу, з іншого – великий прапор Росії, а посередині – чорного кольору Білорусь та сірого кольору Україна. Промовисто, чи не правда?

«Куди ведуть нас наші правителі?» – запитав Сидорук наприкінці першої частини. І відповів: «На словах – у рай земний, на практиці – в нікуди». Був під кінець першої частини й сумнівний момент: серед інших риторичних запитань пролунало таке: «Чи пишаються громадяни України українським паспортом?» І  – категорична відповідь: «Ні!» Чи так уже впевнений пан Сидорук у тому, що, попри все, українці не пишаються своїм громадянством? Що Україна для них – то порожній звук?

Автор сформулював два міфи зовнішньої політики України. Міф 1: Україна може бути всюди й з усіма. Дотепним видався стендап із трьома стільцями, на яких намагався вмоститися Сидорук, демонструючи «прикладну багатовекторність». Так само дотепним був дорожній вказівник з напрямками на Вашингтон, Москву та Донецьк: автор порадив глядачам спробувати піти одразу за всіма трьома. Геннадій Удовенко – й це стало, напевне, відкриттям для багатьох глядачів – розповів, що за часів Кучми був період, коли забороняли вести мову про євроатлантичну інтеграцію, тільки про європейську. Цікавим видався один момент: посол Польщі в Україні Яцек Ключковський вів мову про непослідовність української політики лише в минулому часі.

Міф 2: Україна – потужна і впливова держава з великим потенціалом. Тут Борис Тарасюк вів мову про нову силу, за яку почали вважати Україну після Помаранчевої революції. А потім, у супроводі відеоряду з непривабливими сторінками українського буття, автор промовляв за кадром: Україна – відстала, Україна – країна третього світу, Україна залежить від Росії економічно, культурно, тощо й тощо, Україна нагадує африканські держави, що давно здобули незалежність, але так і залишилися де-факто колоніями. Прикро, можливо, занадто різко, але багато в чому правильно. От тільки здивував висновок: ми нічого не варті самі по собі, ми лише потрібні іншим для досягнення їхніх власних цілей, але ми можемо цих інших  теж  використовувати. То що це – виправдання (чи навіть обгрунтування?) тієї самої багатовекторності?

Федір Сидорук  працював на самій межі толерантності, у тому стані, коли от-от урветься терпець чекати, аж поки зовнішня політика України набуде бодай якоїсь визначеності. Тому глядачі, напевне, пробачать панові Сидоруку й непарламентські формулювання на кшталт того, що «місце України буде на смітнику історії» (якщо її зовнішня політика не зазнає радикальних змін), чи то «насправді ми унікальні недолугістю та непослідовністю», й завелику різкість та категоричність деяких висновків. Тема справді болюча, світле європейське майбутнє України справді в тумані, євразійське болото справді засмоктує, накладаючи свій відбиток не лише на зовнішню політику, а й передусім на те, що відбувається в державі та суспільстві.

Не страшним було, коли автор подеколи зривався на менторський тон і казав, що Україна має робити («Україна мусить… Україна повинна…» - ледь не «Україна зобов’язана») – власне, здебільшого абсолютно слушні речі. Пробачили, певне, глядачі й деякі неоковирності. Наприклад, за словами Сидорука, у Румунії для окреслення геополітичного шляху країни зібралися, зокрема, «інтелектуали та авторитети». Авторитети (не «авторитетні люди», а саме «авторитети») – це, даруйте, хто такі? Або: «Немає впевненості, що воля глави держави не залежить від кількості випитого коньяку».  Це  що означає? При цьому, до речі, автор не уточнив, якого саме главу держави він має на увазі, а сьогодні глава держави – Віктор Ющенко! Або ще: «Українські дипломати своїм хропінням лякали американських бізнесменів». Де й за яких обставин могло це відбуватися – хіба вони всі мешкали в гуртожитку? Можливо, йшлося про якийсь круглий стіл чи конференцію? Але ж про це не було сказано жодного слова! «Наша еліта нічого населенню не пояснювала», - ці слова чомусь супроводжувалися кадрами розстрілу парламенту в Москві 1993 року. Нарешті: «Зовнішня політика не має залежати від волі президентів або міністрів закордонних справ». Чи реально це на сьогодні – коли б зовнішня політика України була «саморепродукованою»? Чи реально це взагалі?

Що пробачити важче – то це значні перехльости. Почати з того, що значну увагу глядачів фільму було прикуто до постаті Удовенка. Цілком слушною є згадка про те, як, з’їздивши на Захід, пан міністр поїхав до Москви, де йому сказали: у вас тепер новий стратегічний партнер, США – от хай вони й дають вам газ, як і нагадування: Удовенко не йшов наперекір Москві. Цікавими були особисті спогади про нього: коли він, ще будучи представником УРСР при ООН, закликав українців дати відсіч підступам діаспори чи оголосив догану матері автора, яка працювала з ним, за те, що вона розмовляла українською мовою. Цікаві й маловідомі штрихи до портрету колишнього лідера НРУ. Але все добре в міру. Коли ж таких от особистих спогадів про Удовенка стає занадто багато, тим більше спогадів про суто особистісні речі, не таких уже політично суттєвих, до того ж, таких, які глядачі не можуть перевірити, тоді здається, що, по-перше, фільм усе ж таки не про особу екс-міністра, а по-друге, що автор має своє суб’єктивне ставлення до екс-міністра, а отже, покладатися на його об’єктивність і неупередженість у даному разі не варто. Коли ж Федір Сидорук, не приховуючи іронії, закидає Удовенкові те, що той починав свою трудову діяльність у колгоспі, довіра до викладеного руйнується. Бо виходить звичайнісінький снобізм. І, цілком може подумати глядач, автор неприхильно ставиться до Удовенка не через реальні дії того, не через реальні його дипломатичні здібності та вади, а лише через його низьке походження.  

Куди як серйозніше інше: у першій третині фільму оповідь велася  в теперішньому часі, у другій час оповіді раптом змінився  на минулий, а наприкінці він знову став теперішнім. Тож і незрозуміло: чи то автор має на увазі лише попередню зовнішню політику України та попередніх міністрів закордонних справ, чи то вважає, що сьогодні нічого не змінилося. Нинішній міністр закордонних справ Борис Тарасюк, з одного боку, фігурує в синхронах, так само як Анатолій Зленко, Костянтин Грищенко та Геннадій Удовенко. З іншого боку, він фігурує незрівнянно менше за його попередників, безпосередньо на його адресу не лунає критика чи навіть іронія, як на адресу його колег, а наведені в синхронах його висловлювання здаються оцінкою роботи його попередників. Наприклад: «Не було політичної еліти, не було досвіду державницької роботи». Ніби підсумок спостерігача. Але чітке ставлення автора до Тарасюка у фільмі не артикульоване, як немає жодної згадки чи навіть натяку на те, що зовнішня політика України бодай якось змінилася. Тож і залишається незрозумілим, як автор ставиться до сьогоднішнього стану справ.

Не було у фільмі жодної згадки про те, що 2005 – 2006 років уперше за роки незалежності Україна мала реальну можливість реально наблизитися до євроатлантичноінтеграційної мети, що вона таки зрушила була з місця й зрушила помітно – і лише внутрішня ситуація (а фактично зміна влади) загальмувала цей процес. А без цієї згадки вся провина за черговий відступ лягає виключно на президента та міністра закордонних справ – так, принаймні, виглядає. Звісно, Федір Сидорук навряд чи прагнув цього, але дуже вже така от тональність перегукується з виступом Тараса Чорновола на пленарному засіданні Верховної Ради 6 жовтня: депутат заявив, що то саме Віктор Ющенко винен у тому, що громадяни України відвернулися від НАТО, то саме президент перешкоджав євроатлантичній інтеграції України, - так, ніби то не Партія регіонів, яку репрезентує Чорновіл, проводила галасливі антизахідні кампанії, ніби вона тут зовсім ні до чого.

Завершився фільм констатацією того прикрого факту, що як була в Україні багатовекторність, так і залишилася. Серед різних політичних сил існує три вектори – прозахідний, проросійський, нейтральний; усі ці сили стверджують, що всі ці вектори – проукраїнські – даруйте за не зовсім дослівну цитату. І далі йшов  синхрон західного експерта, який стверджував, що зовнішня політика України мусить бути передусім проукраїнською. Отут і полягає кардинальна відмінність сьогоднішньої ситуації: так, є різні політичні сили з різними геополітичними уподобаннями. Є відверто проросійська Партія регіонів (її євроінтеграційна риторика, що лунає подеколи, навіть на вектор не тягне), є відверто прозахідна «Наша Україна», є Блок Юлії Тимошенко, який воліє не акцентувати увагу на своїх зовнішньополітичних концепціях і залишається таким чином багато в чому невідомою величиною. Багатовекторність? Загалом, у середньому, нібито, так. Але чи така сама, якою вона була за Кучми чи Кравчука? Напевне, все ж таки ні: тоді вся принада полягала в тому, що багатовекторність була, що називається, в одній голові. Що один і той самий Кучма маневрував між Заходом та Сходом, присягаючись у вічній дружбі всім, хто під руку трапиться. Так, і за Кучми, й тепер Україна непередбачувана й непрогнозована. От тільки раніше непрогнозованим був глава держави, для якого миттєві інтереси переважали, а довготривалих планів та програм не існувало у принципі. Тепер непрогнозованим є баланс між різними політичними силами, неусталеною є власне післяреформена конструкція державного устрою, тоді як кожна з політичних сил цілком прогнозована. (Карколомний кульбіт СПУ, хочеться сподіватися, залишиться першим і останнім уроком.) Цілком прогнозованими – принаймні, у їхніх зовнішньополітичних уподобаннях – є й президент, і міністр закордонних справ. Не помітити цієї різниці між минулим станом зовнішньої політики України та сучасним її станом означає знехтувати фактами виняткової важливості, а отже, подати глядачам викривлений аналіз, викривлене відображення справжнього стану справ.

Такою вже є реальна ситуація в Україні: найпотужніші політичні сили мають діаметрально протилежні уявлення про місце нашої країни у світі. Нема куди від тієї ситуації подітися. Точніше, один вихід усе ж існує: заборонити всі політичні сили, окрім однієї, й хай вона силою тягне Україну туди, куди вважає за потрібне, хочуть того громадяни чи ні; хай буде один-єдиний вектор, і розговорчики в строю! Тільки от лихо: якщо Росія ТАКУ Україну з радістю прийняла б в обійми, то Європа і, ширше, євроатлантична спільнота прагнули б мати з нею якомога менше спільного. Тож не годиться такий метод усунення багатовекторності, нереальний він.

На завершення фільму автор каже (знову даруйте за недослівність цитати): якщо після отримання незалежності Україну розглядали як одну з потенційно найсильніших держав Східної Європи, то тепер ведуть мову про те, коли вона розколеться надвоє. А на екрані тим часом демонстрована впродовж усього фільму мапа України, оточеної Євросоюзом з одного боку та Росією з іншого, розламалася, й дві половинки почали швидко віддалятися одна від одної. Але ж у тому-то й справа, що, якщо Україна й розколеться, це буде наслідком не зовнішніх злокапосних дій, а внутрішнього розколу. Наслідком ситуації, коли геополітичні устремління двох частин суспільства є протилежними й несумісними.

Так, помаранчева влада у питанні стосунків із НАТО діяла занадто прямолінійно. Так, вступ до НАТО перетворився на ледь не самоціль, на чи не найактуальнішу тему політичного життя, затуливши собою багато внутрішньоукраїнських проблем (хоча, водночас, а що для цього було зроблено у напрямку зміни негативної суспільної думки?!). Безсумнівно, помаранчева влада не змогла (не схотіла? не звернула уваги?) переконати громадян у корисності якнайтісніших взаємин із Організацією Північноатлантичного Договору, вона не надто переймалася перетягуванням отієї «іншої» частини суспільства на свій бік. Власне кажучи, владі забракло того самого, чого їй бракувало повсякчас і скрізь – вивіреної (чи, бодай, хоч якоїсь) інформаційної політики. Політики комунікації з суспільством – не на рівні піарівських жестів і не на рівні гіпнотизування громадян, а саме на рівні роз’яснення власної політики, власних рішень  та конкретних власних кроків. Але брак інформаційної політики – це, все ж таки, зовсім не те, чим відзначалася українська зовнішня політика (чи, радше, те, що вважали за зовнішню політику та називали зовнішньою політикою) протягом усіх попередніх років. Ситуація таки змінилася, й змінилася кардинально. Шкода, що аналізу сьогоднішньої непростої ситуації та пошуків шляхів виходу з неї у безумовно цікавому та професійному   фільмі Федора Сидорука не було.