25 вересня минуло вісімдесят років від дня народження Анатолія Солов'яненка. Людини зі світовим визнанням, чиє ім'я несло й досі несе славу Україні. Як же відзначили провідні телеканали ювілей славетного співака?

Перегляньмо анонси телепрограм на минулий тиждень. 25 вересня. Перший національний - нічого. «1+1» - нічого. «Інтер» - нічого. «Україна» - нічого. Коротенькі повідомлення у випусках новин - ото й усе.

Але гаразд, то був вівторок. Може, у вихідні телеекранами пройшли спеціальні програми, присвячені Солов'яненкові? Субота, 29 вересня. Перший національний - нічого. «1+1» - нічого. «Інтер» - нічого. «Україна» -нічого. Неділя, 30 вересня. Перший національний - нічого. «1+1» - нічого. «Інтер» - нічого. «Україна» - нічого.

Ну, от не цікавить нікого в Україні творча спадщина Анатолія Солов'яненка. Світове ім'я, світова слава? То хай світ і відзначає ювілей, нам до нього діла немає. Зрештою, не треба було спеціальних програм, не треба було надзусиль - лише показати запис вечора пам'яті Солов'яненка в київській Опері. Ні.

Усе це є дуже дивним ще й от із якого погляду. Останніми роками Анатолія Солов'яненка було перетворено на один із символів Донбасу - ледь не такий самий, як «пальма Мерцалова». Донбас нині при владі, Донбас нині в офіційному фаворі. І нинішня влада це підкреслює, як тільки може. Донецька область - єдина, чиє вісімдесятиріччя удостоїлося виходу спеціальної художньої (ну, малохудожньої, але вже отак) поштової марки. А більшість телеканалів якщо й не прямо підпорядковані владі, то, як за часів СРСР, ледь не шостим почуттям намагається вловлювати найменші коливання «лінії партії». Здавалося б, ювілей Солов'яненка був чудовим приводом нагадати всім в Україні сущим про непересічний внесок Донбасу до світової культури. Але - ні. Як же так?

Хотів би помилитися, однак... Жахливий позолочений пам'ятник Солов'яненку біля оперного театру в Донецьку - це насправді пам'ятник, який тоді ще локальна донецька влада поставила зовсім не співакові. Вона поставила його самій собі й своїм статкам. Це засвідчення статусу й багатства, де славетний співак став лише приводом, образом, що трапився під руку. Солов'яненка, до речі, в тому пам'ятнику й не впізнати.

«Почесний титул» Шахтарського Герцога, що його було ледь не офіційно приклеєно до Солов'яненка і який пішов гуляти газетними шпальтами й телеефіром? «Титул» цей - неправдивий і принизливий. Принизливий - бо Анатолій Солов'яненко аж ніяк не був «зіркою однієї ролі», в його репертуарі було чимало оперних партій. А ще він уславився неперевершеним виконанням українських народних пісень.

Неправдивий - бо Анатолій Солов'яненко жодного дня не працював шахтарем. Так, він народився в родині шахтаря на донецькій околиці - тільки й усього. Одразу по закінченні середньої школи майбутній співак вступив до Донецького індустріального інституту, а по його завершенні залишився на кафедрі, закінчив аспірантуру й викладав нарисну геометрію. За спогадами, студентам дуже подобалося викладання Солов'яненка.

Стереотипізація образу - от що було пророблено з Солов'яненком: мовляв, шахтарському краю потрібен шахтарський герцог; біографічна правда значення не має. Стереотипізація як перший крок до того, що можна назвати примусовою міфологізацією (або маніпулятивною міфологізацією). Більшість ЗМІ, звикнувши оперувати штампами, цю стереотипізацію проковтнула...

До речі, справжня біографія Солов'яненка, не підмінена «титулом» Шахтарського Герцога, сприяла б диференціації масових уявлень про Донбас, руйнувала би стереотипи, робила б усталений образ Донбасу об'ємнішим: мовляв, відмінник, інститутський викладач, що став видатним оперним співаком, - і «шахтарський край» його цінує не лише за шахтарське походження. Але ні: схоже, нинішню донбаську за своїм корінням владу цілком влаштовує образ Донбасу як винятково шахтарського, індустріального, задимленого трубами регіону. Принаймні, пропагандистських зусиль із подолання стереотипу не видно - навпаки, у публічних виступах владоможці так або інакше щосили підкреслюють цей стереотип. Бо він дає змогу наполягати на «народності», «передовому характері», «особливості» регіону?

Ще за спогадами: отримавши дипломи, група випускників ДІІ йшла центральною вулицею Артема й обмінювалася жартівливими планами на майбутнє. Назустріч ішов Солов'яненко, який теж щойно отримав диплом. «Я буду петь в Большом театре, вы меня ещё услышите», - сказав він однокурсникам. Тоді, 1954 року, Донецьк так само був орієнтований на Москву більше, ніж на Київ... Протягом усього свого творчого життя Солов'яненко залишався вірним київській Опері. Його голосом, здавалося, співала сама Україна, її душа.

І це, виходить, тепер теж нікому не потрібно - даруйте за радянсько-бюрократичний вислів, «ідейно-виховне значення» біографії співака.

Шахтарський Герцог... Якщо вдуматися, цей «почесний титул» - з тієї самої «опери», що й позолочений пам'ятник. Бо нині Україною й справді керують «шахтарські барони», «шахтарські графи», «шахтарські князі», «шахтарські королі» й «шахтарські падишахи». І не біда, що до тяжкої шахтарської праці всі вони мають такий самий стосунок, що й до оперної сцени. Вони з «шахтарського краю» - й цього досить. Зрештою, графи та барони й не мусять працювати в шахті власноруч, на те є простолюд. Сьогодні Україна ніби повторює ту сторінку історії, яку Європа пройшла понад тисячу років тому, - етап становлення аристократії. За раннього Середньовіччя засновники майбутніх знатних родів теж одержували титули здебільшого зовсім не праведною працею й тим паче не християнським благочестям.

Легітимувати цей процес становлення неоаристократії й було покликано образ Шахтарського Герцога.

То, може, й немає нічого дивного у відсутності ювілею Анатолія Солов'яненка на телебаченні? Нинішній владі потрібен Солов'яненко-міф, а зовсім не Солов'яненко-артист і тим паче не Солов'яненко - реальна людина. Усе, як і завжди: єдине, чого потребує поширення й навіювання міфу, - це відсутності в інформаційному потоці реального його прототипу, реальної людини.

Це був один бік справи. Інший полягає в тому, що в більшості українських ЗМІ остаточно втрачено те, що можна назвати «культурою культури». Неодноразово доводилося чути редакційні діалоги на кшталт: «Ну, славетна вона акторка, то й що? Може, вона міняла коханців щодва дні? - Ні, не міняла. - То, може, страждала на хронічну діарею? - Не страждала. - А може, плела інтриги проти колег? - Ні, не плела. - Ну, тоді й навіщо про неї писати? Що в ній цікавого?» Пригадуєте шустерівських «Великих українців», де мало не кульмінацією документального фільму про Лесю Українку були подробиці її поїздки на Кавказ: вона хворіла на цистит, а в поїздах тоді не було туалетів? От же воно в чому полягав героїзм Лесі Українки!

Ми, журналісти, привчили українців бачити в мистецтві саму лише світську хроніку. Це ми, журналісти, привчили чути в музиці Чайковського не музику, а сексуальну орієнтацію. Декілька років тому один відомий типу письменник - руйнівник авторитетів - і про Лесю Українку написав: вона буцімто була бісексуалкою. Який же ґвалт тоді здійнявся! І ніхто - ніхто! - не сказав: «Та чи всі ви з глузду з'їхали?! Україна шанує Лесю Українку не за її 90 - 60 - 90!». Провокація вдалася на славу: і прихильники, й опоненти отого «типу письменника» завзято обсмоктували Лесю Українку, мов чи то світську левицю, чи то куртизанку; і перші, й другі копирсалися в білизні великої поетеси не гірше за самого «типу письменника». Про її поезію, про її громадянську позицію ніхто вже й не згадував.

Що ж до ювілею Анатолія Солов'яненка, то «лінія партії» й «журналістський мейнстрим» виявилися солідарними. «Партії» був потрібен не Солов'яненко, а міф про Солов'яненка; «четверта влада» не змогла додати до цього міфу нічого пікантненького, тож і вирішила: не вартий той ювілей уваги.

Фото - www.umka.com.ua