«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - міркує канал «1+1». Звісно, ревуть. На те вони й воли, а не карасі. А чи знають сьогоднішні українці, які вони, ці воли? Де живуть, що їдять, як поводяться з іншою худобою? Чим відрізняються, приміром, від биків?

Про волів я згадав завдяки перегляду нового реаліті на «1+1» під назвою «Багаті теж плачуть», адже ідея цього шоу не менш екзотична на сучасному телебаченні, ніж використання волів у сьогоднішньому сільському господарстві.

Ви скажете: що ж тут такого нового і небаченого? Програм про «красиве й козирне життя» - легіон, на кожному каналі знайдеться декілька шоколадних проектів, де золото і діаманти, «Сваровскі» та «Буґатті», червоні доріжки і Катя Осадча. Формула жиру від цього не змінюється, скрізь одне й те ж. А про те, що «багаті теж плачуть», звиняйте, громадянам повідомили ще тоді, коли єдиним «майбахом» була «Волга», а від зовнішнього вигляду відеомагнітофона люди втрачали самоконтроль.

Надмір гламуру, від якого тхне кров'ю та навозом, народна алергія на чиєсь помітно покращене вже сьогодні життя, безпрецедентна увага до вартості годинників на руках держслужбовців та церковних ієрархів - на такому мінному полі роздратування телевізійні менеджери мали би поводитися обережніше, дражнити гусей перед виборами не рекомендує ані народна мудрість, ані політтехнологи. Аж ні, замашний серп свистить в ефірі, й глядацьке серце покидає небезпечну зону, підскакує до горла, і ще вище, у шосту чакру, розпухлу від усвідомлення несправедливості буття.

Вже з анонсів було зрозуміло, що на глядача чекає надмірність і недосяжність, а також епічна постказковість (це коли Попелюшка, через кілька років по завершенні знаної всіма історії, запрошує до себе в палац журналістів і розповідає їм, як вона починала з нуля, довго і тяжко йшла до успіху, і що всього у житті досягла сама, своїми руками, талантом, наполегливістю).

«Вони снідають устрицями та колекціонують сукні за ціною автомобіля!» - репетує закадровий голос, і так відразу важко зорієнтуватися, чи це він повідомляє про злочин, чи палахкотить од захвату, чи закликає до повстання пролетаріату.

Та й справді, які емоції може викликати це реаліті, крім класової ненависті, чорної заздрості та ще якогось малодостойного скреготіння в душі, оспіваного Владіміром Маяковським?

Після першого випуску в мене виникла підозра, що «Багаті теж плачуть» - це якийсь архаїчний панк-рок, прямолінійний виклик деморалізованому і деградованому суспільству, мовляв, усе ваше життя - десь на підошвах цих людей, тому позатикайте роти і не забудьте поставити будильник на сьому ранку. Музика - «Секс Пістолз», слова - Дурнєва; танцюйте, покидьки, у своїх гробах.

Звісно, це був міраж. Попри те, що елементи панк-року час од часу давали про себе знати в наступних випусках (так, наприклад, одна з героїнь подарувала своєму чоловікові, вірнопідданому британському бізнесмену, яскравий зразок сучасного українського мистецтва від Іллі Чичкана: двадцятифунтову банкноту з портретом королеви-мавпи).

Наступна версія, що могла би пояснити сенс цього шоу, спирається на міфологічну свідомість і дрімучий політеїзм. Сучасний українець живе у світі, де поруч зі справжніми богами - надзвичайна кількість несправжніх, самопроголошених, наче якісь пацанки, перебрані в панянок. Щоби зрозуміти, хто з них хто, якраз і потрібне таке шоу, в якому Юпітер рано чи пізно почне бикувати й цим викриє себе. Як і в давніх культурах, страх перед богами і потреба регулярно задобрювати їх жертвопринесеннями часто поступається банальній цікавості: пощо Сатурн зжер своїх дітей? І що там за інтрижка була у Німфи і Зевса? Люди чудово знають, що в побуті та особистому житті боги нічим не відрізняються від смертних: так само свинячать, зраджують, брешуть, мстяться і мають схильність до кровозмішання. Останній пункт найважливіший, бо це єдина дірка в генетичному захисті Олімпу від захланних попелюшок, яким теж хочеться бухать спросоння Dom Perignon, а не шмурдяк «три топора».

А втім, ця версія теж кульгає. Боги вкрай обережно ставляться до стилосів і телекамер; взагалі-то, кожен Аполлон не проти, щоби ЗМІ висвітлювали його музичне змагання з Марсієм, але коли справа дійде до здирання шкіри з цього мерзенного сатира, навряд чи Аполлон, цей славний оракул і покровитель мистецтв, залишить хоч одного журналіста у своїх катівнях. Тож і нема чого дивуватися, що вся інформація про божественні діяння - безпросвітна джинса. І якщо в цієї публіки було достатньо впливу, щоб виготовити пречудові замовні матеріали руками Рубенса, Пуссена, Делакруа й Родена, то що вже казати про якесь там реаліті-шоу на каналі «1+1».

Ні, все набагато простіше, - схаменулася моя інтуїція. «Багаті теж плачуть» - звичайне торжество підглядування, й не більше. Спершу підглядували за пасажирами, які ніби щось будували, потім - за естрадно-медійними зірками на безлюдному острові, тепер от камери встановлено в апартаментах багатіїв.

По-перше, павуки в банці - це завжди цікаво. По-друге, поширений у народі образ багатія, треба визнати, безнадійно застарів, - це такий собі патріархальний глитай, якому бракує фактури: за машинами, віллами, діамантами не видно того, що народу найбільше хочеться побачити: об'ємного 3D-зображення вивареної в золоті душі, що в ній кривава графиня Баторі з перемінним успіхом тягає за коси Маріанну Вільяреаль. По-третє, пообіцяли сльози, а де сльози - там горе і безвихідь. Прекрасно.

Але й у цих нехитрих координатах глядач потрапляє на територію обману. Сліз ледве вистачило на перший випуск, у якому героїні-багатійки поділилися своїми життєвими драмами. Дві з них - це історії хвороб, ще дві - варіації на тему розбитих сердець. У подальших трьох випусках до теми сліз уже й не поверталися - багаті вже не плакали, тільки платили. Хоча, хто знає, яка вона й чого насправді варта: скупа сльоза мільйонера? Шкода, Достоєвський помер.

Із самим форматом реаліті - теж чималі проблеми. Глядач звик, що головна умова кожного такого шоу - це веселі конкурси, знищення слабшого й приз для переможця. У «Багатих...» немає навіть натяку на змагання, й це зрозуміло. Навряд чи канал міг би мотивувати учасниць халявною туристичною путівкою в Туреччину. Тож від початку незрозуміло, як будуватиметься взаємодія між багатійками і що на обрії, крім шоколадних фонтанів. Ну, познайомили їх між собою. «Чи знайдеться щось спільне у цих дам, окрім грошей?» - марно інтригував закадровий голос. Не знайшлося. Тепер вони ходять одна до одного в гості, влаштовують родинні торжества, насолоджуються нехитрими олімпійськими розвагами, відпочивають, стримано діляться враженнями. Ефект реаліті без м'яса й перцю остаточно щезає, хоч він і так був незначний: тут немає прихованих камер, все знімається відкрито; протягом чотирьох ефірів лише в одному дріб'язковому епізоді на оператора гаркнули, щоб він не тойво. Жодного розтрощеного телефона, жодної сцени з побитим посудом, - немає життя.

На підступах до останньої версії, що допомогла мені збагнути і сенс, і мету цього шоу, мушу попередити, що це художня дедукція, а не наклеп.

Для початку нагадаю вже озвучену вище тезу, що публічний образ небожителів залежить від майстерності редактора і мистецтва монтажу. Шоу дає нам можливість простежити, як вимальовується медійний портрет особистості - від першого ескізу, олівцем на серветці, до полотна, олії, золотої рами.

Три учасниці реаліті - Камалія, Ольга Громова та Юлія Вороніна, - вийшли заміж за багатих чоловіків, яким у програмі присвячується не менше уваги, ніж самим героїням. Усі вони викликають у глядача радше симпатію, ніж клошарське обурення. Іноді, коли образ тієї чи іншої учасниці стає аж занадто привабливий, - його вправно «гасять» за допомогою легких подряпин. Так, наприклад, аристократична Громова, попри бездоганне вміння «тримати марку», знання світського етикету та виважену поведінку, не збирається залишатися в Україні, й час од часу редактори нагадують нам, що їй тут багато чого не подобається.

Що важливо: демонстративна розкіш як стиль життя Камалії та Громової подається «як є» - глядачеві ніхто не морочить голову історією успіху їхніх чоловіків. Подружжя Вороніних, хоч і відверто не дотягує за масштабом прибутків і марнотратства, потрібне як зразок очевидності - цю історію успіху і не треба пояснювати, бо всі знають, хто такий футболіст Воронін і звідки в нього гроші. Вороніни - це проста вказівка на досяжність усього, чим володіють інші учасники проекту.

Філософія цієї моделі спонукає до конспірологічного висновку, що продюсером шоу є Адміністрація Президента України. Мовляв, скільки можна ляси точити про Межигір'я? Ви подивіться, як люди живуть! Таж у порівнянні з маєтком Моххамада Захура апартаменти Януковича з цими нещасними дешевими люстрами і крихітними золотими лебедями - це печерна келія, картонна коробка під мостом. Чи натуральний замок Саймона вартістю п'ять мільйонів доларів, - ви тільки погляньте на це все, і хай вас мучитиме совість, що дорікаєте самому Президенту якоюсь банальною «Хонкою».

Моральна реабілітація розкоші, надмірності та багатства, яке існує дискретно від походження, - ось те завдання, з яким проект «Багаті теж плачуть» справляється на відмінно.

Враження про те, що шоу безпосередньо пов'язане з передвиборним промиванням черепів, ще більше посилює єдиний виразно негативний образ «Багатих...», виготовлений із великою майстерністю й сумлінням.

Четверта героїня шоу - Наталя Ветвицька - частіше іменується в проекті «кумою Юлії Тимошенко», і глядач інтуїтивно пов'язує її заможність саме з цією обставиною, а не з персоною її колишнього чоловіка, нардепа Дмитра Ветвицького, який найбільше запам'ятався українцям своїм наміром трохи підредагувати гімн України.

Саме «кума Тимошенко», на відміну від інших учасниць, не просто витрачає великі суми, а в буквальному сенсі смітить грошима. Її «правила життя» - в тому вигляді, як це подається у шоу, - позначені зверхнім ставленням як до «простих людей», так і до сестер своїх у перламутрі. Вона - єдине джерело локальних скандалів, це архетип «самопроголошеної богині», яка вороже ставиться до всього, що суперечить її заниженим етичним нормативам. Додайте до цього яскраві фрази на кшталт: «Інтерв'ю брала такая сука, такіє козні говоріла мнє» (про Катю Осадчу. - Авт.), «Єслі ти хочеш бить каралєвой, самой красівой, тогда нужно іті в марку "Валєнтіно"» - і портрет готовий.