Критикувати те, як на вітчизняному телебаченні показують футбол і як його обговорюють, можна довго, смачно, дотепно і красномовно. Не збираюся поповнювати лави критиків. І не тому що мені самому подобається те, як у нас показують футбол, а тому що за нинішніх умов робити це на якісно іншому рівні неможливо. Чому? Ось про це, я гадаю, якраз і слід говорити.

За логікою варто було б розпочати з футбольних коментаторів, яким у нас дістається найбільше. І дарма. Бо причина не в них самих. Тож перш ніж оцінювати коментаторів, розпочнемо з головного.

Навіщо взагалі існують футбольні телепередачі? Для того щоб іще раз показати фрагменти футбольних матчів? Щоб разом із глядачами обрати найкращий забитий м'яч? Це теж потрібно, але головне - поговорити про футбол. Кожен, хто любить цю гру, знає, як хочеться після футболу обговорити з кимось побачене, поділитися емоціями, перевірити свої враження. Саме для цього виникли та існують футбольні ЗМІ. Виникли вони не в нас, ми лише по-своєму пішли вже давно прокладеним шляхом. І заблукали.

Відкрийте будь-яку іноземну спортивну чи футбольну газету. Подивіться футбольну програму по іноземному телебаченню. І ви побачите, що всі вони мають дві основні складові. Перша - це яскрава картинка у вигляді фотознімків у газеті та відео на телебаченні. Цієї складової не обговорюватиму, бо не є фахівцем, а лише користувачем. Друга складова закордонних футбольних преси та ТБ - експертні оцінки. Вони там усюди. До експертів дослухаються, з ними сперечаються, навколо них практично зав'язане все футбольне життя. Цими експертами за кордоном є або авторитетні журналісти, або авторитетні футболісти та тренери. Ось і вся премудрість.

Чому цього немає в нас? Розпочнімо з журналістів. Уперше закордонну футбольну програму я побачив у 1978-му на Угорському телебаченні, сигнал якого чудово приймався в казармі військової частини в Закарпатті, де я проходив службу. Обговорювали майбутній фінал Аргентина - Нідерланди. Серед експертів у студії в Аргентині був радянський коментатор Володимир Маслаченко. Він і кілька його тодішніх колег на радянському телебаченні справді були футбольними експертами. Я не можу собі уявити Маслаченка, який би казав щось запопадливе в чийсь бік чи, навпаки, відверто очорнював би когось. До його думки, нехай і суперечливої, завжди дослухалися.

Так само як дослухаються сьогодні до думки експертів на італійському, іспанському, німецькому, англійському ТБ. За сімнадцять років, що минули відтоді, коли я вперше побачив футбольний огляд на італійському телебаченні, коло експертів там практично не змінилось. А навіщо їх міняти? Кожен із експертів має ім'я, зароблене роками праці у футбольній журналістиці. Те ж саме у всіх інших. А що в нас? Чи є в нас хоча б один справді авторитетний футбольний оглядач, до якого дослухалися б усі?

Немає. І не тому що в нашому футболі немає розумних журналістів, футболістів чи тренерів. А тому що створено такі умови, за яких вони не можуть стати тими самими авторитетними експертами, до яких би дослухалися, думку яких би враховували.

Мене глибоко вразила прес-конференція після останнього матчу збірної України у Львові. Тренеру нашої національної команди було поставлено лише одне (!) несуттєве запитання. І все. І не тому, що в журналістів цих запитань не було. А тому що журналісти не хотіли наразитися на гнів усемогутнього Олега Блохіна, відомого своїм хамським ставленням до журналістів. Скажете, до чого тут наша тема? Ну такий уже характер у нашого прославленого тренера, нічого не вдієш. І будуть неправі.

Завдяки тій самій супутниковій тарілці, яку я встановив на своєму балконі ще у 1995 році, я свого часу бачив не одну прес-конференцію Блохіна тих часів, коли він працював тренером у Греції. Жодного хамства з його боку відносно журналістів я тоді не побачив. При цьому свій непростий характер наш тренер показував і там, особливо коли, розізлившись, переходив із грецької на російську. Але це було цілком у нормальних рамках і лише підкреслювало харизматичність такої видатної, без усякого сумніву, людини, як Олег Блохін.

Як це вдавалося грекам і чому це не вдається нам? Бо в Греції існують давно і назавжди окреслені рамки. Ті самі рамки, в яких кожен займає своє місце і за ці рамки не виходить. Футболісти і тренери відповідають на запитання. А експерти дають свою незалежну оцінку. У нас такої оцінки не існує в принципі.

За кордоном побутує таке поняття, як точка зору певної газети чи певного телеканалу. Або преси взагалі. Ці точки зору можуть бути різні, залежно від політичної, регіональної, естетичної чи ще якої спрямованості того чи іншого ЗМІ. Там можна сказати, що, на думку такого-то телеканалу, футболіст такий-то показав себе героєм, а на думку такої-то газети, такий-то тренер провалив гру. І це буде справді оцінка телеканалу, а не оцінка тих, хто на даний момент цей канал контролює. В таких умовах виростають і стають авторитетами найбільш компетентні журналісти та експерти з числа колишніх футболістів і тренерів. Інколи, як у випадку зі згаданим вище Володимиром Маслаченком, колишній видатний футболіст стає згодом видатним футбольним експертом.

А що в нас? Чи є в нас такі експерти? Чи можуть вони в нас вирости? Не можуть. Тому що кожну людина, яка щось тямить у футболі, або свого часу грала за якусь команду, або працювала в якомусь ЗМІ, оцінюють у нас насамперед не за тим, що вона каже чи пише, а за тим, із якого вона «табору». Можу навести свій власний приклад. Оскільки я працюю у футбольному клубі «Динамо», все, що я кажу чи пишу, в тому числі й цю замітку, буде багато ким оцінено як точку зору керівництва клубу. І спробуй доведи, що це не так. Хоч читачам і глядачам, хоч керівникам клубу, до яких після моїх публікацій звертаються з претензіями.

І так у нас усе. Усі знають, кому належать ті чи інші телеканали та газети-журнали, тож сприймають їхні оцінки як оцінки власників. Що в таких умовах може журналіст? Якщо казатиме те, що думає, його буде відсторонено від ефіру, його не публікуватимуть, його взагалі можуть звільнити з роботи. То чи варто в таких випадках збиткуватися з людей, які працюють у таких умовах? На цьому тлі є два персонажі з числа колишніх футболістів, які чи то через своє російське походження, чи то через свою тимчасову непов'язаність із футбольними структурами, можуть відверто сказати все, що думають. І нехай вони здебільшого кажуть безграмотні дурниці, але ж незалежні дурниці! І тому до них стоїть черга із журналістів, які таким чином можуть хоча би щось живе проштовхнути в ефір чи газети. Це ж не я сказав, а він! Один із цих персонажів нині став «експертом» на одному з телеканалів. Але оскільки в телеканалу є власник, який має стосунок до футболу, говорити цей «експерт» почав щораз обережніше. Почав, як кажуть, «фільтрувати базар» і тим самим став набагато менш цікавим для тих, хто сприймає всерйоз його «одкровення». І згодом стане таким, як усі. Тобто прісним, боятиметься сказати зайве слово.

Отут ми дійшли до коментаторів. За останні двадцять років у нас уже склалася вітчизняна коментаторська школа з виключно українською манерою подачі футболу. Ця манера склалася поступово, і вийшла з головного постулату українського футбольного ефіру - ти можеш молоти що завгодно, перекручувати мову, говорити штампами, бути некомпетентним, нав'язливим, заважати дивитися футбол... Головне - не висловлюй своєї власної думки. Інакше вилетиш із ефіру, як вилетіло з нього чимало розумних людей. А що? Власник каналу має бути спокійним і не очікувати щосекунди незручної думки від якогось коментатора. Тож і маємо якихось коментаторів і не маємо експертів. І перетворення футбольних програм на ток-шоу не допоможе. Експерти все одно будуть. Але не у пресі й на телебаченні, а поза ними. Якщо людям вдавалося відверто говорити про футбол за часів Сталіна та Брежнєва, то тепер і поготів, бо є тепер інтернет!

Що цікаво, власники телеканалів, на яких «миша не проскочить», самі дуже люблять читати про свої футбольні команди і про себе особисто в інтернеті. Допустити, щоб те ж саме, лише в більш коректній та грамотній формі, звучало з уст експертів на їхніх телеканалах та у їхніх газетах, вони не готові. А дарма. Тому що без відкритої дискусії авторитетів наше футбольне телебачення втрачає, як сказав би незабутній Микола Озеров, «едва ли не половину своей зрелищной привлекательности».

Микола Несенюк, директор депертаменту зі зв'язків зі ЗМІ та громадськістю футбольного клубу «Динамо», для «Детектор медіа»

Фото прес-служби каналу «Футбол»