Цьогорічний телевізійний День Незалежності, не виключено, позначив істотний зсув в офіційній державній ідеології.  В офіційному тлумаченні української історії, та й самого поняття «незалежність».

І цікавим у даному разі був не традиційний «стрижень програми» – урочистості в палаці «Україна», а ранок на Першому національному. Розпочався він документальним фільмом «7300 днів». Фільм цей - минулорічний, бо 7300 - це якраз 365, помножені на 20. Високосними днями автори фільму, звісно ж, знехтували: любов до круглих цифр із нулями на кінці, навіть на шкоду точності,  – це в нас у крові.

У фільмі здійснено спробу викласти «короткий курс» історії України часів незалежності, нагадати про найважливіші події кожного з років, починаючи від 1991-го. Задум видався винахідливим, виконання – таким собі: час від часу закадровий текст надто вже нагадував шкільні підручники. Причому підручники з історії чужих країн: надто вже конспективно виходило. Надто відсторонено, холодно, по-препараторськи. Не було відчуття, що автори розповідають про свою історію, яку вони самі пережили, яка їм болить або боліла.

Утім, загалом фільм був би цілком добротним  – не відкриттям, не одкровенням, але досить ретельно проведеною систематизацією, якби не декілька «але».

Надто вже нерівномірною була розповідь про різні роки. Надто вже штучною видалася завелика присутність на екрані Леоніда Кравчука, Івана Плюща та Олександра Мороза, які коментували події. Іван Драч та Віктор Ющенко з'являлися епіздично, а більше нікого майже й не було.

Надто багато уваги було приділено спортивним подіям; торік іще не так упадало в око перетворення спорту на «наше все», на основу основ життя в Україні.

Але й це можна було б подарувати, якби не деякі неточності, а то й очевидні викривлення. Фільм повторив популярну російську пропагандистську тезу: буцімто «внаслідок розпаду СРСР» Україну спіткала тяжка економічна криза. Насправді зв'язок між цими явищами є далеко не таким безпосереднім, а багато в чому абсолютно зворотнім.

Твердження про розпад СРСР як причину економічної кризи, якщо називати речі їхніми іменами, є відверто брехливим. Пригадаймо митні пости, що з'явилися між російськими областями ще 1989–1990 років. Пригадаймо карткову систему, що тих самих років поширилася скрізь: якщо до того картковий розподіл м'яса, масла та інших харчових продуктів існував у російській провінції (здебільшого на Уралі та в Сибіру) й у Казахстані, а в решті республік просто відчувався потужний дефіцит цих продуктів, то на межі 1980-х – 1990-х років картковий розподіл став реальністю й у столицях (навіть у Москві), й в Україні, й у Прибалтиці. Це економічна криза, що на очах набирала обертів, прискорила розпад СРСР, але аж ніяк не навпаки.

Зрозуміло, з яких причин і з якою метою Росія експлуатує міф про розпад СРСР як причину економічного занепаду. Але навіщо це робить українське телебачення, та ще й державний канал? Просто через некритичне сприйняття стереотипів?

Ще один запозичений із Росії стереотип: 1998 року стався дефолт. У Росії – так, його було оголошено. А в Україні, де економічне падіння того року було незрівнянно меншим, ніж у Росії? Узагалі ж, наші ЗМІ дуже полюбляють порозмовляти про дефолт та його ймовірність, а то й неуникність. Не дуже розуміючи, що воно таке. Адже дефолт не може «статися». Так само, як не може «статися» надзвичайний стан, не може «статися» карантин, не може «статися» штормове попередження. Усе це – речі, які можна оголосити. Так, унаслідок об'єктивного стану речей, але самі по собі об'єктивними явищами вони не є. Усі вони - політичні кроки, політичні рішення, й дефолт так само.

«Цікаво» було висвітлено й Помаранчеву революцію. Ні, її не лаяли, не тлумачили як наслідок роботи іноземних спецслужб. Про неї розповідали як про позитивну подію, от тільки... «Було нібито (виділення моє. – Б.Б.) виявлено фальсифікації... Штаб Ющенка не погодився з результатом виборів, на яких переміг (виділення моє. – Б.Б.) Віктор Янукович».

Отже, Віктор Ющенко прийшов до влади незаконно? Ні, прямо про це не було сказано жодним словом, але ж висновок напрошувався, чи не правда? Про помаранчеві роки було сказано скоромовкою й майже винятково про спортивні події – нічого іншого важливого цього часу, виходить, не відбувалося. Ще Ющенко у фільмі давав синхрон. Стосувався він запровадження гривні в 1996 році. Чому саме Ющенко давав цей синхрон, який він мав до того стосунок – того було не зрозуміти.

Натомість фільм нагадав, як швидко українці почали розчаровуватися в помаранчевій команді. Датовано це розчарування було... 2004 роком! Нагадаю: Віктора Ющенка було обрано президентом, а Юлію Тимошенко призначено прем'єр-міністром 2005 року.

Леонід Кучма постав у фільмі в негативному контексті - окрім однієї фрази про те, що побоювання в його проросійській налаштованості не справдилися. (І тут  глядачі мали провести паралель із Віктором Януковичем – хіба не так?) Про прем'єр-міністрів узагалі не було згадано, ім'я Юлії Тимошенко пролунало одного разу, коротко  – коли йшлося про те, що вона та Ющенко не могли поділити повноваження. Про Ющенка-прем'єра не було згадано зовсім.

Найвизначнішою подією 2002 року було... правильно, призначення Віктора Януковича прем'єр-міністром. За фільмом, він, мов чарівник, подолав кризові явища й реформував паливно-енергетичну систему.

Найвизначнішою подією 2007 року стало те, що «Віктор Янукович удруге став прем'єр-міністром». Він гідно проводив економічну політику, «закладається фундамент сьогоднішніх реформ».

І от апофеоз, кульмінація: 2010 року на президентських виборах переміг Віктор Янукович. Це, поза сумнівом, була найяскравіша подія всіх 21 року незалежності. Тональність фільму змінилася, закадровий голос почав розсипатися в компліментах, викладення стало детальним. На екрані з'явився сам Янукович, що приймає присягу.

От він, розквіт незалежності, от вона, її кульмінація! Невипадково єдиним президентом до Януковича, якого фільм змалював позитивно, був Леонід Кравчук. Глядачі мали усвідомити: перший президент, завдяки якому Україна й здобула незалежність, передав естафету безпосередньо Януковичу. А років Кучми й Ющенка можна не згадувати: президентство першого запам'яталося лише вбивством Гонгадзе й масовими протестами, президентство другого  – лише призначенням Януковича прем'єром удруге й більше нічим.

Спадкоємство Януковича безпосередньо від Кравчука – це  перша віха нової ідеології.

***

Кадри присяги Януковича у фільмі на Першому національному  було перервано. Розпочалася трансляція урочистого заходу «В єдності силу подай». Президент з'явився біля підніжжя пам'ятника князеві Володимиру в оточенні церковнослужителів. Це було дуже непересічно як для суто світського заходу в демократичній державі в центрі Європи.

Президент виступив із промовою, в якій «звернувся до прадавніх джерел нашого народу». «Християнство, яке приніс рівноапостольний князь Володимир, – вів президент, – стало тим дороговказом, за яким і досі живуть слов'янські народи», – й далі висловлював щось дуже піднесене про віру.

«Чи нічого президент не переплутав? Чи не підмінили йому випадково папірців, із яких він читає?» – така думка не відпускала весь цей час. Адже те, що виголошував Янукович, за великим рахунком, має належати до категорії «Ляпи». Поляки, серби, чехи - чи їм теж приніс християнство князь Володимир? Босняки взагалі здебільшого мусульмани, хоча це теж слов'янський народ.

А слово «рівноапостольний»  – чи з тієї воно опери? Чи пасує воно до Дня Незалежності, державного свята світської держави? І взагалі: чи не анекдотично виглядав Янукович, претендуючи на роль релігійного проповідника? Не було куди подітися від враження, що спічрайтери вирішили не перевантажувати себе й здерли промову Януковича з нещодавньої проповіді патріарха Кирила в Лаврі.

Та й узагалі: клерикальний присмак промови президента світської й багатоконфесійної держави – «у Європах» це вважається щонайменше за поганий тон. За неможливе, неприпустиме, ганебне. За те, чого не може зробити професійний політик, свідомий своєї посади. Адже Віктор Янукович фактично прямим текстом сказав десяткам тисяч татар свого рідного Донбасу: ви тут – ніхто, Україна – держава для християн.

Менш ніж місяць тому патріарх Кирил на цьому самому місці славив князя Володимира. Телебачення не показало тодішньої церемонії – от цікаво, чи не виглядав би Віктор Янукович наслідувальником, «подражателем» Кирила? Але однаково залишається враження, ніби в Адміністрації президента вирішили не ламати голови над тим, як відсвяткувати День Незалежності, а побачили Кирила й збагнули: а це ж ідея!

...Аж тут президент ніби перескочив. Зненацька він почав казати про те, що «це не лише політичні гасла та полеміка, це політична праця кожного».

Ну, а далі пішло наїждженою колією – про успіх Євро-2012: «Змогли модернізувати інфраструктуру, побудувати дороги, стадіони, готелі». Оці «дороги, стадіони, готелі» вже нав'язли в зубах: це вже ніби усталена ідіома, шукати сенс якої у значенні її окремих слів марно. Ніби заклинання, якесь магічне «шамбра-мамбра-бамбра». Тільки-но заходить мова про Євро-2012, як лише й чути: «Дороги-стадіони-готелі, дороги-стадіони-готелі». Хоч би раз хтось назвав бодай одну конкретну нову дорогу! Бодай три-чотири нових, побудованих спеціально під Євро-2012, готелі!

«Змогли об'єднатися», – продовжив Янукович. Перед тим він вів мову про об'єднання політичне. Це вже було царство симулякрів. І справді: що означає слово «об'єднатися» стосовно футбольного чемпіонату? Як це? А що було б, якби не «об'єдналися»? З'їли б одне одного, а іноземними гостями закусили? Люди виявляли найкращі якості своєї душі, виконували свою роботу. Люди жили – без жодної думки про «рідну партію» та «уряд професіоналів».

«Консолідація, збереження порозуміння, єднання», – начитував собі мантри президент. Несподівано пролунала фраза «дух нації». У Ющенка вона була органічною, у виконанні Януковича видалася звичайним списуванням. Навіть не плагіатом, ні –школярським списуванням трієчника в хорошиста, коли той трієчник не дуже переймається, куди те списане втулити – аби було.

«...Для людей, для духовного очищення суспільства... Ми маємо стверджувати дух патріотизму», – завершив Віктор Янукович.

Цікавим в усьому цьому є от що. Проведення урочистих заходів біля пам'ятника князеві Володимиру, клерикальна риторика президента мали навіяти українцям ідею про владу, послану Богом. Про Януковича-президента як волю Божу. Це була втовкмачувана на рівні підсвідомості ще одна ідеологічна віха.

І, нарешті, головна віха. Невипадковим було місце проведення урочистостей. Невипадковою була наявність священослужителів. Невипадково не було жодного разу згадано ані про СРСР, ані про тоталітаризм, ані про століття перебування в різних імперіях. Не було згадано про борців за незалежність, про класиків, які формували той самий «дух нації». Не було нічого з того, з чим зазвичай зустрічають День Незалежності. Не було взагалі нічого з того, що асоціюється з прикметником «український», а не «давньоруський».

Аляксандр Лукашенко звелів святкувати день незалежності Білорусі в річницю визволення Мінська від нацистської окупації. В Україні, як тепер очевидно, відбувається той самий процес: підміна історичної події. Замість однієї славетної, але незручної для влади, ми святкуємо іншу - теж славетну, але історично нейтральну й віддаленішу.

Віктор Янукович показав, що більше не хоче вдавати з себе шанувальника дисидентів, борців за незалежність. Українську незалежність він тягне від князя Володимира й ніяк інакше. Від давньоруського (регіональною мовою: древнерусского) князя. Віктор Янукович почав будувати в Україні «русскій міръ».

Фото - http://www.president.gov.ua