18 серпня у ранковій програмі «Дивись» телеканалу «ТЕТ» було представлено доволі симпатичного чолов’ягу на ім’я чи прізвисько «Таракан». Саме так було означено в титрах. Доволі емоційна, для когось, мабуть, і цікава розповідь, жваві рухи, веселе обличчя.

Розповідав пан Таракан, серед іншого, і про своє захоплення – мотоцикли. Все більшає аматорів у наш час… Але мене це не дуже цікавить. Рука потягнулась до пульту. І раптом…

Пан Таракан каже, що останнім часом його улюблена гра – «шахи». Але які саме! Він любить від Святошина до площі Перемоги проїхатись на швидкості близько 200 кілометрів на годину, обходячи у шаховому порядку автомобілі, які обганяє.

Рука моя  зависла над пультом, а щелепа звисла, мабуть, нижче нього. Шкірою – мороз. Пан Таракан веде далі: нікого за це не агітую, бо це їзда, за якої зіткнення – мить, блим! – і тебе немає. Ризикувати життям – справа добровільна, кожен ризикує своїм життям на власний розсуд.

Щодо «блим!» - то так. Але щодо «кожен на свій розсуд»?! Мотоцикл із людиною загальною масою близько 250 кілограмів на швидкості близько 200 км/год має таку ж енергію, як і автомобіль габариту «Жигулі» на швидкості близько 80 км/год. Але ж часу на реагування водій має набагато менше, засобів пасивної безпеки – теж. Досить невеличкого камінця, що потрапив під колесо, аби злетіти…

Та й серед учасників дорожнього руху можуть бути (і, без сумніву, є!) новачки, або навпаки – люди похилого віку, які й меншого дива, ніж болід, що несеться на швидкості 200 км/год, можуть шуганутись. Можливо, на сусіда по смузі. Й формально будуть винні. А той болід – он де він уже…

Щодо можливого зіткнення, після якого стається «блим!»… Якби ж то з бетонною опорою шляхопроводу. Але ймовірність того, що мотоцикл зіткнеться з якимось із ні в чому не винних автомобілів, набагато більша. А хто питав у водіїв, що законослухняно простують порівняно безпечним міським шляхом, питав згоди на ризик, з яким пов’язана розвага таких от «безбашенних тараканів»? У водіїв та пішоходів, що мають інші забавки, аніж «мотоциклетні шахи»? У дітей, яких везуть на задніх сидіннях автомобілів до садочків і шкіл?

Подумавши про це, я чекав, що телевізійник запитає пана Таракана: відомо, що у будь-який бік на одну клітину шахівниці рухається король, та, мабуть, ви й почуваєтесь відповідно на швидкості 200 км/год. А ті, що довкола – пішаки? Ними можна жертвувати, не питаючи їх згоди?

Ні, він не спитав. Невже не жахнувся?

Телефоную на канал. Розмовляю з керівником проекту. Каже – теж зачепилась за це місце, бо сама за кермом.

Чому ж, питаю, промовчали?

Відповідь: бо такий формат нашої програми. Ми показуємо, а глядач хай оцінює, вибирає.

А якби герой програми захоплювався феєрверками? І самотужки виготовляв для цього вибухівку. І розповів би, як її зробити в домашніх умовах. Ви теж, питаю, виставили б це на розсуд глядачів?

Ну, відповідає керівник проекту, це ж не те!

Складно говорити й писати про такі речі. Дуже вони суб’єктивні, не вимірювані. Але, вважаю, - треба!

Симпатичний чолов’яга, як видно, достатньо успішний (в загальноприйнятому значенні цього слова), в пристойному інтер’єрі, емоційно привабливо розповідає про щось. Ну не можуть телевізійники не знати, що вони не просто інформують глядача, але й створюють позитивний настрій для сприйняття. І мало ким його «шахове» хобі буде сприйняте негативно. Ні, я не хочу сказати, що всі, хто побачить програму, відразу побіжать купувати мотоцикли і влаштовувати сеанси одночасної гри в шахи від Святошина. Але до таких небезпечних для суспільства пустощів призвичаюються, знижується поріг сприйняття, зменшується громадський опір дорожнім нахабам.

То чи має телевізійник право на таку свободу слова?

Давній афоризм «говори, що думаєш, але думай, що говориш» особливо актуальний, на мій погляд, саме тоді, коли говорити можна все.

Віктор Тимофієнко, член Громадської ради при Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Одеській області у 1995-2003 рр, кандидат фізико-математичних наук, доцент