Я дуже далека від того, аби співати дифірамби всесвітньо відомому (щоправда, в не досить широких колах радянсько-російськомовно-єврейських емігрантів по обидва береги Атлантичного океану) журналісту, драматургу та письменнику Віктору Топаллеру. Це є кому робити й без мене. Проте віддати належне тому, що цей чоловік зумів зробити своє хобі - зустрічатися й розмовляти з видатними або й просто симпатичними людьми - професією, за яку платять непогані гроші, просто-таки мушу.

А ще - маю подякувати «Радіо Ера FM» за те, що тут розпочали цикл вечірніх радіопрограм під назвою «Нетелефонна розмова з Віктором Топаллером». Із неофіційних джерел відомо, що ініціатива створення програми на «Ері» належала самому Топаллеру, який щотижня виходить у ефір на телеканалі RTVI, а також примудряється при цьому ще й дуже активно писати. Але очевидно, що «Ера» та ії власник Андрій Деркач не прогадають із цією авторською програмою в форматі невимушеної бесіди зі справді непересічними людьми.

Адже те, що на «Радіо Ера» з'явився проект автора, одного з найшанованіших як за Атлантичним океаном чи на берегах Мертвого моря, так і в середовищі московської опозиційної інтелігенції російськомовних телерадіоведучих, може залучити до аудиторії ресурсу, по-перше, слухачів із помірно ліберальними поглядами з числа російськомовної інтелігенції, котра досі не зробила свій цивілізаційний вибір між ідеалами ранньої «перестройки» та орієнтирами існування національної держави й нормами співпраці з нею. По-друге, тих, хто в своїх виборчих симпатіях тяжіє до національно-демократичних сил, але через очевидні хиби тих сил, а  також через численні помилки в державотворчій діяльності, або ж деколи нетолерантні гасла щодо нацменшин, має стійку ідіосинкразію до представників радикального крила політичного спектру.

Обом цим гіпотетичним аудиторіям заімпонує, по-перше, той факт, що Віктор Топаллер, емігрувавши з «імперії зла», досяг успіху на своїй ниві, а по-друге, - те, що журналіст, режисер і письменник, який нині мешкає в Нью-Йорку, в силу свого етнічного походження дуже толерантно ставиться до всіх нацменшин. А надто ж до тих, хто зумів відродити національну державність і зробити мертву мову державною.

Є ще один чинник, що може розширити вікові межі аудиторії «Нетелефонної розмови з Віктором Топаллером», - її автор зазвичай запрошує до своїх розмов людей, які вже добряче пожили на цьому світі й чиї погляди не надто змінилися з часів бурхливої молодості.

Якщо Віктора Топаллера й можна з кимось порівняти в українському телерадіопросторі, то на думку спадає, передусім, Дмитро Гордон. Останній теж тяжіє до розмов переважно з «ровесниками століття», які зажили слави в тому державному утворенні, за яким нині активно привчає ностальгувати КПУ.

Проте пан Гордон ніколи не виходить за межі «совкових» авторитетів, популяризуючи думку, що лише за підтримки величезної держави можна досягти всесвітньої слави.

А ось Віктор Топаллер, будучи, без перебільшення, справжнім «громадянином світу», в це прокрустове для будь-якого професіонала ложе фальшивої ідеології ніколи навіть не намагався влягтися. Якщо він запрошує когось до розмови, то це справді авторитетні люди, чиї досягнення не викликають сумнівів ніде - ні в колишньому СРСР, ні в Ізраїлі, ні в тих-таки США.

Друга по порядку програма нового для «Радіо Ера» циклу «Нетелефонна розмова з Віктором Топаллером» розпочалася 1 серпня в праймовий час, о 20.07, і виявилася присвяченою дуже дражливому й непростому для українців питанню - так званому мовному закону й бурі навколо нього. Здавалося би, що може знати людина, яка живе в Америці, про мовну політику в далекій Україні? Але з′ясувалося, що Віктор Топаллер, саме через те, що довго прожив у Ізраїлі, цілком володіє темою й чудово розуміє необхідність державного статусу титульної мови.

Саме тому своїм гостям - Асі Гумецькій, професору-славісту Мічиганського університету та 85-річному російському поетові Андрію Дементьєву - він поставив запитання, на яке досі не спромігся ніхто з учасників мовних баталій у нас, а саме: як знайти ту тонку межу, яка би забезпечила державний статус української мови й при цьому не ущемляла права російськомовних громадян спілкуватися рідною для них мовою?

Ася Гумецька, дочка українського письменника Сергія Пилипенка та перекладачки Тетяни Кардиналовської, яка все свідоме життя прожила в еміграції, працювала в найпрестижніших наукових інституціях, і не лише емігрантських, здобувши визнання як славіст узагалі й україніст зокрема, на це запитання відповіла, що проблема. вирішиться сама собою, якщо Україна справді стане демократичною країною. Але для цього, як підсумувала 87-річна професорка, треба почекати, доки виросте ще одне покоління.

На запитання ведучого радіопрограми пані Ася відповідала чистісінькою російською мовою. Вочевидь, аби Віктор Топаллер зрозумів усі нюанси її тяжких роздумів про історію та сьогодення болючого мовного питання в Україні. Щоправда, жодних ідейних суперечностей із поважною гостею в автора програми не було. Коли Ася Гумецька, стисло резюмувавши новоухвалений закон про мовну політику в Україні, підкреслила, що він веде до знищення української мови, журналіст вигукнув: « Это очевидно каждому здравомыслящему человеку!».

Не сумніваюся: російськомовні тексти на тему захисту української мови як державної, та ще й озвучені людьми, які все життя вивчали не одну мову та мають певні статуси, важать більше, ніж ура-патріотичні «плачі Ярославни». Відтак в устах поважної професорки Мічиганського університету, учениці самого Дмитра Чижевського, історія про причини численних заборон української мови спершу в царській Росії, а згодом і фізичного знищення провідників українізації («коренізації», як назвала це явище співрозмовниця Віктора Топаллера, згадавши, що саме за участь у тій коренізації її батька оголосили ворогом народу) звучить переконливіше, аніж з уст Ірини Фаріон. Проти останньої, слово честі, нічого не маю, просто в такому болючому питанні в жодному разі не можна збиватися на істеричні інтонації. І в цьому сенсі пані Ася Гумецька з її «тихою мовою», сповненою глибоких знань і переконань, виглядає просто бездоганно. Вона чудово розуміє, що агресивність російськомовного населення України проростає з того самого, для когось ненависного, а для когось такого жаданого, як Царство небесне, «совка». І рахуватися з цими бажаннями державі, мабуть, таки треба. Але смертний вирок українській мові, в разі підписання нового мовного закону, за висновками професора Гумецької, не буде вже кому й оскаржувати, бо державна на папері мова зникне, як зникли мови, а  з ними й народи, що ними розмовляли, наприклад, численні племена американських автохтонів. А відтак Україні треба все-таки «поднимать украинский язык», за словами Асі Гумецької. Тобто - робити все, аби його вивчали, знали.

Шановна пані професорка насамкінець розповіла анекдот (у первинному значенні цього слова, себто коротка історія про справжню подію) про двох українських євреїв, які, емігрувавши до Америки, але доти незнайомі, зустрілися в новій батьківщині на бензоколонці. Один із них ужив якийсь прикарпатський діалектизм, а інший, почувши це, зрозумів, що зустрів земляка. І з тих часів ці євреї почали зустрічатися, щоби просто поспілкуватися українською мовою бодай між собою. Цим анекдотом пані Ася хотіла проілюструвати тезу, що мову дитинства вбити неможливо. Може, у випадку емігрантів, які виїхали з СРСР у 70-80-х роках минулого століття, ця теза актуальна. Але щодо сучасних мешканців України вона вже не спрацьовує завдяки рідному телебаченню: автохтонні герої реаліті-шоу на всіх загальнонаціональних каналах (мабуть, щоб їх, не доведи господи, не запідозрили в нелояльності до влади або ж не зарахували до «биків» чи «селюків» земляки) на 90% розмовляють російською. Та й не лише вони: варто тележурналістові виїхати на місце події й звернутися до її учасників або ж свідків, як вони перед мікрофоном переходять на «общєпонятний». Причому цілком добровільно, ніхто нікого не примушує! Виходить, з цими людьми країна в особі телебачення змалечку розмовляла аж ніяк не державною мовою. Відтак переважна більшість телеглядачів нині розмовляє російською.

Задля збалансованості думок у другій частині програми, як уже було сказано, Віктор Топаллер запросив «дитину СРСР» Андрія Дементьєва. Як і варто було чекати від такої «дитини», поет, чиї пісні співали й співають усі представники «найкращої радянської попси», дуже по-дитячому дивувався, що російська мова в Україні (з якою, виявляється, Росія має століття спільної історії) досі не державна.

На відміну від попереднього учасника розмови, пан Дементьєв назвав державний статус української мови «недоразумением» і розповів, що «исторически сложилось так, что русский язык стал родным для многих. Языковые споры не имеют исторической подоплеки. Мы - славяне, мы близки исторически».

Це, до речі, була відповідь на запитання Віктора Топаллера з його екскурсом у історію про мовне питання в Ізраїлі. Автор принагідно зауважив: він, незважаючи на те, що в Ізраїлі проживають один мільйон 200 тисяч російськомовних громадян, завжди виступав проти надання російській мові статусу державної. На його глибоке переконання, як у Ізраїлі має бути державною мовою іврит, так само в Україні державною мусить бути лише українська. І тут його найкращий друг Андрій Дементьєв його чомусь не зрозумів. Він збився на риторику православних публіцистів імені РПЦ: «Что касается Украины, то порывать связи очень неумно. Мы вместе, и другого не дано».

Насамкінець Віктор Топаллер, із усією компліментарністю до давнього друга, попросив його почитати вірші. Дементьєв не відмовився та прочитав аж два: про «новую Россию», якій виповнилося 20 років (про що він дуже шкодує), та про п′ятьох найкращих російських поетів, із яких залишився «один Женя», маючи на увазі Євгена Євтушенка.

Не знаю, чи справді поповнилися, як сподівається ваш автор, лави шанувальників «Радіо Ера» з появою авторської програми Віктора Топаллера, але те, що цей чоловік працює під гаслом «розумному досить» (латиною - sapienti sat), як на мене, очевидно.

Фото - ТРК «Ера»