Літературно-політичний скандал, викликаний недавнім зізнанням визначного німецького письменника Ґюнтера Ґрасса, що в останній рік Другої світової війни він служив у 10-й танковій дивізії “ваффен СС” “Фрюндсберг”, а не у Вермахті, як говорив раніше, зачепив й Україну. Крім Юрія Іванова у “Детектор медіа”, про нього розповідають й інші видання. З усіх українських телеканалів найґрунтовніше розповів про це 5 канал. Цю підготовлену Ганною Гороженко розповідь варто навести повністю, оскільки вона, з одного боку, містить об‘єктивну інформацію про скандал, з іншого боку, є типовою в сенсі подачі неповної інформації не лише для України, а і для всієї Європи (можемо пишатися, якщо комусь кортить, що кульгаємо по-європейськи...).

Отже: “Потрясінням для поляків стало зізнання Нобелевського лауреата в галузі літератури Ґюнтера Ґрасса. Виявляється, він у період Другої світової війни служив у лавах СС. Ґюнтер Ґрасс, який народився у польському Ґданську, для поляків справжня гордість - втім, тепер співвітчизники письменника вимагають від нього навіть зречення звання почесного мешканця Ґданська
Ґюнтер Ґрасс вже не є національним символом Польщі. Колишній президент країни Лех Валенса вимагає від нобелівського лауреата зректися звання почесного городянина Ґданська. Валенса став першим із численних політиків, які засудили Ґрасса за його минуле.

Лех Валенса, екс-президент Польщі:
- Якби я був на місці Ґюнтера Ґрасса, я б повернув мешканцям Ґданська відзнаку і ніколи б не приїздив сюди. Я б не хотів сидіти з ним за одним столом. Мій батько загинув у тій війні, а Грасс був у лавах СС.

Таємниця Ґюнтера Ґрасса вже розкрита. Шістдесят років автор "Бляшаного барабану" замовчував своє минуле. Лише зараз журналістам німецької "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг" він зміг зізнатися, що наприкінці війни добровольцем записався на підводний човен, але був зарахований до Ваффен СС у Дрездені. За словами письменника, війна тяжіла над ним усі ці роки, саме тому він вирішив написати мемуари, де докладно змальовує службу в СС. Книга має вийти у вересні. Автор задоволений тим, що тепер скелетів у його шафі вже немає. Мешканці ж будинку в Ґданську, де народився Ґрасс, не приховують, що розчаровані його зізнанням.

Чоловік:
- Я пишався тим, що живу в будинку, де народився Нобелівський лауреат. Однак тепер я злий на нього через останні новини.

Гоніння на поляків під час Другої Світової війни - і досі болюча тема для мешканців країни. Членів нацистських груп СС вважають найлютішими катами, тож не дивно, що ставлення до них найнепримиренніше. Натомість за останній рік для поляків це не єдине потрясіння. Кілька місяців тому тут розгорівся скандал через співпрацю католицьких священиків з комуністичними спецслужбами.

Мешканець Ґданська:
- Ніхто не ідеальний, всі ми робимо помилки. І попри те, що Ґюнтер Ґрасс воював на боці СС, ми маємо пробачити йому це.

Сімдесятивосьми річний Ґюнтер Ґрасс не зізнався, чи планує приїхати на батьківщину до Польщі. Поляки ж розділилися на тих, хто згоден пробачити Нобелівському лауреату його минуле і на тих, хто ніколи б не потис письменникові руки. Натомість у польських мас-медіа дедалі частіше з'являються заклики прийняти своє минуле і не влаштовувати "полювання на відьом".

До цього варто додати, що народився Ґюнтер Ґрасс у німецько-польській сім‘ї, у німецько-польському на той час місті Данціґу-Ґданську 1927 року. Без знання цього факту незрозуміло, чому німецький письменник став таким популярним у Польщі, чому він став для поляків (як і для німців) одним із національних символів. Ґрасс став одним із тих німецьких діячів культури, хто провів і проводить зараз радикальну національну самокритику, і в тому, що стосується тоталітарного минулого, і в тому, що пов‘язане з не найкращими моментами сьогодення. А Нобелівську премію з літератури 1999 року він одержав, власне, як високий моральний авторитет двох націй, у минулому роз‘єднаних ненавистю, а після падіння комунізму у ПНР та НДР з‘єднаних ідеалами демократії та спільного Європейського дому.

Але запам‘ятаймо це – німецько-польська сім‘я – на майбутнє.

Його підлітковий та юнацький вік припав на часи нацизму. “Моє виховання зводилося до муштри, яка мала прилучити мене до ідей і цілей націонал-соціалізму”, - не кривив душею Ґрасс у своїх спогадах. Утім, це був типовий досвід молодого підданця Третього Рейху. Як й інше, також чесно відзначене Ґрассом: “Крім уміння вбивати за допомогою військової техніки, я навчився двом речам: дізнався, що таке страх, і зрозумів, що залишився живим суто випадково – два уроки, які не забуті досі...”

І от Ґрасс, непримиренний критик нацизму, совість двох націй, раптом зізнається, що служив не у Вермахті, а зовсім в інших військах: “Моє мовчання впродовж усіх цих років і було причиною написання автобіографічної книги. Я повинен був нарешті викинути все це з себе. Я зголосився добровольцем, але не до дивізії СС, а на службу на підводному човні, що також було божевільною ідеєю (але божевілля це мало свій ґрунт – ось воно, дитинство проведене у портовому Ґданську, романтика моря! – С.Г.). Але вони вже нікого не приймали. Натомість “Ваффен СС” у 1944-45 роках брали всіх, хто потрапив під руку... Я вже потім на місці, у Дрездені, зрозумів, що опинився в СС”.
Запам‘ятаємо і це, і продовжимо цитувати інтерв‘ю Ґрасса, котрий пробув у “Ваффен СС” з лютого по квітень 1945 року:

“У той час СС не було для мене чимось страшним. Навпаки, я вважав ці війська елітним об‘єднанням, котре завжди там, де пахне смаженим і котре, як тоді говорили, зазнає найбільших втрат”.

І почалося!

Один тільки факт: прес-секретар Нобелівського комітету Йонна Петтерсон повідомила, що Нобелівський комітет у ці дні отримав чимало запитів з усього світу стосовно того, чи можна позбавити Ґрасса Нобелівської премії. Але за статутом премію відкликати не можна. А от із чеського Пен-клубу письменника можуть виключити. І не тільки із нього. І звання почесного громадянина Ґданська можуть відібрати. Ну, а про “кінець морального авторитету Ґрасса” говорять майже всі. Бо ж, як закінчує своє повідомлення про скандал Associated Press, організація СС була оголошена міжнародним військовим трибуналом у Нюрнбергу після закінчення Другої світової війни злочинною. Ясна річ, що й Ґрасс виглядає у такому разі воєнним злочинцем. Попри те, що він, за його власними словами, від моменту, коли вдягнув мундир “ваффен СС” і до поранення 20 квітня 1945 року, не зробив жодного пострілу.

А тепер розберемося у всьому не на рівні європейських балабонів – тих, послідовником яких, на жаль, виявився 5-й канал, - а на справді науковому рівні. З урахуванням того вітчизняного досвіду життя за умов “нашого” тоталітаризму, про який говорить Юрій Іванов.

По-перше, “Ваффен СС” – це фронтові, бойові війська, а не охорона концтаборів. Різниця приблизно така, як в СРСР того часу між охоронними чи конвойними частинами НКВД, та прикордонними військами того ж НКВД. Зараз критики Ґрасса публікують оповіді про злочини “Ваффен СС”. Було. А як оцінити участь деяких підрозділів радянських прикордонників у депортації народів Кавказу? І чи можна на підставі масового залучення вояків Четвертого Українського фронту у травні 1944 року до депортації кримськотатарського народу (прямим наслідком чого стала загибель половини цього народу) оголосити всю Червону армію злочинною організацією, а всіх її бійців – злочинцями?

По-друге, а якби і зробив Ґрасс постріл по ворогу – дивізія ж бо була на Східному фронті – що з того? Німці добре знали, як поводили себе червоноармійці на завойованій території, зокрема, що зробили бійці Третього Білоруського фронту під командуванням генерала армії Івана Черняхівського (нашого земляка, до речі), коли в жовтні 1944 року вдерлися у Східну Прусію, а за тиждень їх вибили з кількох селищ. Ось фрагмент зі спогадів фольксштурмівця Карла Потрека, наведений сучасним британським істориком Майклом Гастінґсом: “У дворі ферми стояла підвода, до якої, у позі розіп‘ятих, були прибиті цвяхами за руки ще кілька голих жінок. Поблизу великого постоялого двору знаходився сарай; до кожної з його двох дверей була в позі розіп‘ятої прибита цвяхами гола жінка. У житлових будинках ми знайшли загалом 72 жінок і дівчат, а також одного чоловіка 74 років – усе вони були вбиті по-звірячому; лише у деяких у головах знайшли кульові отвори. Деяким немовлятам розтрощили голови”.

То чи мав моральне право Ґрасс та інші молоді німці стріляти у таких “визволителів Європи”? І чи можна їх засуджувати за це? Чи слід вести мову про два однаковою мірою злочинні режими і про рівень індивідуальної провини та моральності і тих, й інших “червоних”?

По-третє, Ґюнтер Ґрасс не був добровольцем “Ваффен СС”, він був туди відправлений командуванням. Робити якісь “різкі рухи”, щоб потрапити деінде, він навряд чи міг (згадаємо його мішане німецько-польське походження, яке, у разі виникнення проблем, могло б стати йому смертним вироком – “польський шпигун”, чи ще щось, Гестапо та “справжні”, тилові есесівці якраз у ті місяці “чистили” тили). А відтак він належав до тієї категорії вояків, котрі, за вироком Нюрнберзького трибуналу, були виключені з числа відповідальних за злочини СС, хоч і формально були там на службі (тобто до тих, “кого державні органи включили до цієї організації таким чином, який не залишав їм ніякого виходу, а також осіб, котрі не брали участь у здійсненні злочинів”).

І найголовніше. Ґюнтер Ґрасс вчинив чесно. Він розповів про те, про що у своєму 78-річному віці вже міг нікому не розповідати, бо, схоже, всі документи про його військову службу зникли у вихорі часу. Проте письменник учинив морально. А, як відомо, жодна добра справа не залишається безкарною. Видається, ані колеги Ґрасса, ані сам Лех Валенса не зрозуміли високої чесноти вчинку Нобелівського лауреата. Котрий, на відміну від іншого Нобелівського лауреата, Михаїла Шолохова, ніколи публічно не вимагав посилення гонитви озброєнь та  смертної кари для “відщепенців”, себто для радянських дисидентів.. І котрий довів глибину національної самокритики до себе самого.

А чому Ґрасс не розповів правду про себе раніше, як це йому закидають навіть доброзичливці? Не буду залазити у повоєнний час, коли більшість європейської інтелігенції захоплювалася Сталіним та “соціалістичним гуманізмом”. Тільки один факт: 1968 року у Німеччині дуже “прогресивна” і “революційна” молодь “вітала” втікачів із щойно окупованої Радянським Союзом Чехословаччини плакатами “Фашизм не пройде!” Думаєте, вони вважали фашистами радянців? Зовсім ні – тих, хто насмілився ненасильницькими засобами протистояти імперії Брежнєва. Це своїми очима спостерігав польський філософ-дисидент Лешек Колаковський, якому тоді теж вдалося вирватися на Захід із “соціалістичного раю”. Тільки десь наприкінці 1990-х у середовищі інтелектуалів Європи, схоже, в основному закінчилося замилування марксизмом і радянським соціалізмом. “В основному” тому, що досі багато хто на рівні підсвідомості вважає, що існували “поганий” і “хороший” тоталітаризми, що вбити половину європейських євреїв – це страшний злочин перед людством (як воно і є насправді), а вбити половину кримськотатарського народу – це тільки прикрий факт (до того ж, невідомий 999 з 1000 інтелектуалів Об‘єднаної Європи), що СС – це жахлива організація, а ЧК-ГПУ-НКВД-КҐБ, яка знищила значно більше невинних жертв, ніж її колеги-опоненти – це всього лише “меч пролетарської диктатури”, спрямований проти “фашистів”. І так далі. Реакція на заяву Ґюнтера Ґрасса засвідчує, що навіть посткомуністична Польща повністю не звела порахунки зі своїм минулим. Що підтвердив сюжет 5 каналу. Отож поки що позиція європейських інтелектуалів та стиль подачі інформації про “справу Ґрасса” у ЗМІ, як на мене, показують швидше охлократичний, аніж справді демократичний підхід до цієї ситуації. І було б дуже сумно, якби наші мас-медіа обмежилися переповіданням того, що сказав хтось і десь, не зважаючи на уроки вітчизняного досвіду історії. Бо ж, якщо розібратися, мова йде і про нас, про нашу трагедію у ХХ столітті. Адже у разі, якщо тільки СС (ба більше, “Ваффен СС”!) заслуговують на безжальну історичну оцінку, а чекісти всіх поколінь – і минулі, і сьогоднішні, - ні, то всі жертви Голодомору – тільки дрібний пил на шляху європейського поступу...