Здавалося б, коментувати урочисті церемонії відкриття - чи то Олімпійських ігор, чи то футбольних чемпіонатів - це сінекура. Лафа. Не знаєш, що казати? Сиди й мовчи. Не хочеться вичавлювати з себе щось глибокодумне? Сиди й мовчи. Мовчи й насолоджуйся видовищем. Коментатор мовчить - зарплатня йде. Картинка на екрані сама про все розповість без сторонньої допомоги.

Приводів показати себе в усій красі, виявити всю свою красномовність буде ще досхочу - під час спортивних змагань. Трудоголізм тут недоречний. Виставляти себе страждальцем безутішним, якому й подивитися ту церемонію нема коли, бо щось казати й казати треба, підглядаючи у скрипт - того однаково ніхто не оцінить. Бо страждальцями в підсумку виявляються глядачі. Коментаторський трудоголізм псує їм ураження від урочистих церемоній. Він затуляє собою ті церемонії. Невже коментатори так упевнені, що мільйони глядачів умикають свої телевізори винятково для того, щоб насолодитися їхніми дорогоцінними голосами? То, може, й ну їх до біса, ті церемонії? Хай собі коментатори на екрані самі співають і танцюють - оце й буде зватися урочистою церемонією відкриття?

Отакі думки крутилися й крутилися під час церемонії відкриття ХХХ Олімпійських ігор у Лондоні. І щодалі, то крутилися більше. Надто вже незвичною, не схожою на все подібне виявилася та церемонія. Після відкриття Олімпіади в Пекіні 2008 року я писав: урочисті церемонії відкриття Олімпіад щодалі більше перетворюються зі спортивно-гімнастичних вистав на художні. Відкриття лондонської Олімпіади довело цю тенденцію до абсолюту: це була художня й лише художня вистава. Дуже й дуже високохудожня.

Ледь уловиме переплетіння відео та реального дійства на стадіоні. Чимало багаторівневих сюжетів - і цікавих зовні, й сповнених глибокого змісту. Якась камерна, святкова й радісна атмосфера. Вражаюча відмінність від відкриття пекінської Олімпіади: якщо китайці доклали всіх зусиль, щоб показати: «Дивіться, от ми які!», у британців не було жодного showing off, вони не прагнули нічого вдати з себе. Фантастичні технічні засоби були саме засобами, а не метою. Супермодерна вистава найменшим чином не викликала враження вистави роботів: вона була людською й суто людською.

Зелений пагорб, укритий травою, якимось дивом змусив пригадати все, що читав про Англію, згадати всі образи Британії, що поставали в уяві. І зловити себе на відчутті: оце й є символ Британії, оце й є квінтесенція всіх образів! Здавалося б, нічого, ніяких спецефектів - а вийшло чародійство.

Усе це часто було очевидним і вимагало від коментаторів єдиного: «Не зашкодь!» Не зіпсуй цього враження, не привнеси в нього зайвого, дисонансного мотиву, не пройдися по натхненню кирзовими чоботами.

Пригадався старий фільм «Шербурські парасольки» - той самий, де радянські «адаптувальники» іноземних фільмів вирішили дати закадровий переклад текстів пісень, і в підсумку від самих пісень Мішеля Леграна не залишилося геть нічого. Те саме було зроблено з культовою колись «Лихоманкою суботнього вечора», внаслідок чого шикарний мюзикл перетворився на посередню мелодраму. (Тема Staying Alive із цього фільму у виконанні незабутніх братів Гібб - «Бі Джіз» - лунала на церемонії відкриття Олімпіади під час проходження національних збірних.)

Здавалося, після цього було загальновизнано: зміст і шарм художніх вистав не зводяться до банального зачитування їхніх текстів дикторами. Не буває коментаторів у театрі. Не буває коментаторів в опері та балеті, під час оперних вистав у театрах чомусь не зачитують лібретто - навіть попри ті загальновідомі факти, що опери йдуть мовою, якою їх було написано (бачте, артикуляція музичних звуків таким чином не спотворюється), та й узагалі тексти оперних партій навіть рідною мовою на слух сприймає рівно 9% слухачів. Не заведено закадрового коментування концертів. Які ще аргументи можна дібрати? Боюся, всі можливі аргументи давно вже наведено - от тільки коментатори й досі «оживляють» церемонії відкриття своєю невпинною балаканиною.

Церемонію відкриття лондонської Олімпіади вели Олександр Мащенко та Дмитро Лазуткін. Звісно, були в церемонії моменти, що вимагали пояснення. І коментатори їх здебільшого пояснювали. Чого в них геть не було - то це почуття міри. Відчуття, що є важливим, а що не є. От скажіть: чи такою вже важливою в даному контексті була історія виникнення гурту «Секс Пістолз»? Це ж був не вечір панк-року, правда ж? Натомість мало не половину музичних номерів коментатори взагалі не назвали - захопилися. Й послухати - почути! - ті номери теж не дозволили.

Міка Джеггера? Забивали базіканням. «Бітлз»? Забивали. «Ну, музика хороша!» - цей пасаж уже був знущанням, відвертим і неприхованим.

Але з гідною заздрості наполегливістю повторювали й повторювали те, що й так було видно на екрані, - чи це було для сліпих, а чи для дурнуватих? «З того, як вони працюють, видно, як самовіддано вони готувалися», «І веселі медсестри танцюють таким чином», «Абсолютно згоден з тобою», «От засинають діточки, на ніч поспілкувалися з медсестрами», «Не всі діти зразу засинають, а прагнуть перед сном щось робити» (чи не здалося коментаторам, що останні два пасажі звучать щонайменше двозначно?), «Он дівчинку як налякали», «Танцюють вони свої страшні танці» - якою є інформаційна цінність подібних коментарів? Що додали вони до загального враження? «Читають Петера Пена» - це такий сучукрінгліш?

«Мері Поппінс була не таким уже й позитивним персонажем, як у нашому фільмі» - подібні сентенції заведено бодай якось обґрунтовувати. Вона не була схожа на Надєжду Константинівну Крупську? Таки не була... «Наталя Андрейченко була симпатичнішою в фільмі, але на всіх Наталь Андрейченко не набереш». І знову: в чому полягає функція коментаторів? Допомагати глядачам? А чи просто тріпатися в ефірі про бозна-що, щоб не дати глядачам зосередитися на дійстві: «А от не дамо, й усе»? Це така маленька коментаторська радість?

Тема пренатального дослідження особливо захопила коментаторів: вони обсмоктували її вже навіть постфактум, коли мізансцена геть змінилася.

Якби ж то ще все, що казали коментатори, було точним! «1988 року голуби сіли на край олімпійського факела», - розповіли нам. Насправді це трапилося 1980 року в Москві й викликало чималий шок у глядачів: тільки-но випущені голуби миру «урочисто» згоріли на їхніх очах в олімпійському вогні, щойно він запалав.  

«Британці вважають, що це вони винайшли велосипед», - чи це було глузування? Ну, й навіщо? А як вам слівце «енаунсери»? А «ігри двадцять-дванадцять»? Чи в українській мові вже запроваджено такий спосіб позначення років? «Пан Гі Мун несе прапор, між іншим» - а чи багато хто з українців знає, хто це такий? Там, де короткий коментар був конче потрібен, його дуже часто й не було.

А як вам постійно повторюване коментаторами слово «інсталяція», яким вони й називали дійство на стадіоні? Добре, хоч не «скульптура»! Коли тих, хто приїхав до Британії з інших країн і континентів, назвали емігрантами (а не імігрантами) - це вже було майже непомітно. Велику Британію й Англію, як і годиться, повсякчас плутали, підмінюючи одне іншим.

«Англієць єврейського походження і британець щирий - католик». «Щирі британці» - узагалі-то, аж ніяк не католики, а англікани (англійці та валійці) й пресвітеріани (шотландці). Ні, цілком слушно: а чи Індіра Ганді була католичкою? - Ну, не православною ж! Та сама логіка...

З'їли коментатори й фрагмент із прибуттям королеви. Затеревеніли його. І не дали оцінити в усій його сутності. Адже королеву (!!!) представили як героїню бойовика. Мимоволі пригадався не такий уже давній репортаж Євгенія Кисельова на «Інтері» про шістдесятиріччя царствування Єлизавети ІІ. Вів його російський метр із великим пієтетом. А ставлення британців до королеви є набагато складнішим: так, вони поважають її, вважають за символ нації, але зовсім не за надлюдину чи людину вищого, ніж вони самі, ґатунку...

Церемонія була взагалі сповненою як не іронії, то гумористичного ставлення до навколишнього світу. І коли на параді збірних команда Чехії з'явилася в гумових чоботах (мовляв, до столиці дощів усього світу приїхали!), це цілком відповідало загальній тональності. Церемонію можна було схарактеризувати багатьма епітетами, тільки не словами «помпезність» та «пафосність». Передати цього настрою наші коментатори не змогли й близько.

А далі пішло й зовсім «цікавеньке». Коли мав розпочатися парад збірних, естафету передали київській студії Савіка Шустера, у якій, як і перед початком трансляції церемонії, було аж семеро людей - окрім самого Шустера та його співведучої, ще режисери Олексій Батьковський та Макс Паперник, акторка Руслана Писанка, Олег Борщевський та Фарід Дасаєв.

Спочатку вони зовсім налякали, бо декілька разів показували студію замість самого параду. Потім, щоправда, студія зникла - але лише візуально, її аудіоприсутність залишалася вищою за всі мислимі норми.

Що, взагалі, потрібно глядачам під час параду збірних? Одне-єдине: вчасно й адекватно називати країни, чиї делегації з'являються на екрані; можливо, зазначати, хто несе прапор. Ото й усе: всю решту інформації надасть відеоряд - чиї делегації великі, а чиї ні; які делегації як одягнені й як поводяться. Глядачі, які вважають ці паради за нудні, просто не стануть їх уважно переглядати, ото й усе.

Присутні у студії, вочевидь, вважали, що глядачам буде дуже нудно, й годували їх теревенями про все на світі. Жінки обговорювали костюми, безсоромно нав'язуючи глядачам свої смаки й ураження. Розмови про костюми час від часу заходили надто далеко, й уже було не зрозуміти, що вони тим самим коментували - показ мод, а чи церемонію відкриття Олімпіади.

Шустер особливу увагу звертав на арабські країни, відшукуючи в їхніх делегаціях прикмети «арабської весни». Наявність жінок у цих делегаціях змушували Шустера радіти, а прапороносці-жінки приводили його просто в захват. Навіть жінка-прапороносець команди Туреччини стала для нього просто святом - так, ніби туркені й по сьогодні ходять у паранджах, а мешкають у гаремах.

На жаль, оптимізм Шустера був перебільшеним: скажімо, в команді Єгипту на минулих Олімпіадах жінки йшли в європейському одязі; нині таких було одна-дві, решта - у хіджабах.

А ще ніхто не згадав, що, на відміну від ісламських країн, у команді України на жодній Олімпіаді прапор не несла жінка.

Під час проходження української команди був справжній момент ганьби. Більшість команд вітали з трибун лідери їхніх держав. Усміхнені, радісні, вони махали руками, підтанцьовували в такт музиці. Мішель Обама жваво ділилася враженнями з сусідами. Усі випромінювали святковий настрій. Українську збірну вітав Микола Азаров. Суворе обличчя, непохитна поза, механічні помахи руки - ну, точно тобі Леонід Брежнєв на трибуні мавзолею! Ні, Азаров не святкував, не радів, не відпочивав - він Виконував Високе й Відповідальне Державне Завдання. Він Офіційно Представляв Державу. Через недоречно монументального Азарова стало соромно.

А взагалі, чергового разу підтвердилася аксіома: що вільнішою, що демократичнішою є та чи інша країна, то ширіше, природніше, розкутіше поводяться її спорсмени, то менше збірна країни нагадує роту чи батальйон.

Натомість  голос за кадром повсякчас повертався до одного й того самого: й чого це вони всі так радіють? Радіти треба на церемонії закриття! І справді так, якщо розглядати поїздку на Олімпіаду як похід на війну. Щоб відібрати в ворогів трофеї - даруйте, медалі. Здавалося б, елементарні речі? А чи в нас усе ще домінує психологія обложеної фортеці?

Під час проходження команди Сербії хтось із гостей прочитав двовірш - мовляв, хорвати й серби ходять у гості через нові кордони. «Щоб, не дай Бог, з нами такого не сталося, як сталося з тією країною - Югославією», - причитав голос за кадром. То, може, й незалежну Україну оголосімо чимось із серії «не дай Бог»? Щоправда, хтось за кадром таки теж відреагував на репліку колеги, зазначивши, що зараз ідеться не про політику...

Коли з'явилися спортсмени з Американського Самоа, жіночий голос у захваті вигукнув: «Просто этикетка африканская какая-то!» Американське Самоа розташоване в Океанії... До розряду «африканських країн» потрапила й Гренада, що в Карибському морі.

А як вам таке глибокомудре зауваження: «У нас с Лондоном разница на два часа приблизительно (виділення моє. - Б.Б.)»?

Чимало країн у підсумку так і не назвали. Забалакалися, не до того було. Хоч бери й прислів'я переписуй: «Де сім коментаторів, там інформації нуль»! Спочатку Шустер намагався повернути колег від цікавих розмов про все на світі до стадіону, потім припинив: схоже, зрозумів, що це безнадійно.

Це нагадувало дружні посиденьки. Розмови між приятелями на дозвіллі. Що завгодно - тільки не коментування. Чи, може, ті семеро у студії вважали, що їхні приватні розмови є неперевершено цікавими для сторонніх?

Отака була церемонія.

Втім, може, даремно я так напустився на коментаторів? Це загальна наша хвороба: невміння поставити себе на місце клієнта, невміння збагнути, чого він прагне. Бери, мовляв, що дають, бо інакше й того не дістанеш. І телекоментатори тут - не виняток.

Фото - http://www.dw.de, http://3s.tv