Ситуація з відтворенням у телерепортажах, зокрема, каналом СТБ, слів Баби Параски, адресованих Леонідові Кравчуку, містить у собі кілька аспектів. Передусім, чи була вживана Бабою Параскою лексика просто образливою, чи брутальною, чи нецензурною? Без чіткої класифікації її висловлювань будь-якій експертизі буде важко визначити, чи можна було подавати ці слова в ефірі, так би мовити, «для загального користування». Стосовно цього на думку спадає от що: попри численні заклики уникати на екрані ненормативної лексики досі, наскільки мені відомо, не існує виключного переліку коренів, заборонених для публічного тиражування. Отже, вислів «нецензурна лексика» досі має абсолютно довільне тлумачення, й кожен вкладає в це поняття свої власні погляди. 

По-друге, варто мати на увазі, що, подаючи слова Параски Королюк, телеканали не висловлювали власної думки чи власного ставлення до першого президента України, а відображали подію такою, якою вона була. Адже неретушоване, правдиве відтворення негативної події – то теж основоположна складова професії журналістів. Скажімо, коли кілька років тому тоді народний депутат Ярослав Кендзьор виступив у стінах Верховної Ради з вочевидь антисемітським зверненням до тоді народного депутата Михайла Бродського, нагадавши йому, що «ви не у кнесеті», не виникло жодних претензій до телеканалів щодо того, що вони не замовчали цей інцидент. Як то кажуть, країна мусить знати своїх героїв в обличчя. Власне, відображати дійсність, а не моделювати її, не прикрашати її – от у чому полягає журналістська професія.

З іншого боку, чи була емоційна промова пані Королюк справді подією, гідною висвітлення, чи не були слова Баби Параски використані як скандальна хроніка, як такий собі «оживляж» під виглядом політичних новин, як відверто жовтий матеріал, як полуничка – то вже інше питання.

Що ж стосується підґрунтя цієї події, то хотілося б зупинитися на двох речах. Перша: у випадку з Параскою Королюк ми бачимо типовий прояв суто радянської традиції призначення героїв за жеребкуванням, за рознарядкою. Цілком гідна, ймовірно, сільська працівниця лише волею випадкових обставин виявилася виокремленою серед багатьох тисяч таких самих, як вона, нічим не гірших за неї рядових борців Помаранчевої революції. Видається, лише через те, що її анкетні дані: «українка», «жінка», «літня», «з села» - мали викликати загальну повагу, були «ідеологічно правильними». (Пригадаймо, що телевізійники торік зізналися: це саме вони відкрили її та виставили на загальносуспільне поклоніння.) На нещастя для себе, пані Королюк стала таким собі сучасним Олексієм Стахановим, таким собі уособленням «помаранчевої України», припинивши бути приватною особою й належати сама собі. Адже, якби замість Баби Параски у змальованій ситуації виявився будь-хто інший з учасників Майдану, навряд чи він удостоївся б такої самої уваги.

Друга річ полягає в тому, що на постпомаранчевій хвилі національного відродження дуже помітними (занадто помітними) стали носії поглядів, що їх заведено звати націонал-патріотичними. Тобто, поглядів, що зводяться до гасла «Україна – для українців», й відповідно до яких люди не чисто українського етнічного походження не мають права бути повноправними громадянами України; цим людям апріорі приписують ворожі, антиукраїнські прагнення та устремління. От уже й Володимир Яворівський у радіоефірі агітує за повернення графи «національність» у паспортах громадян України. Можна, звісно, дискутувати про першоджерела ксенофобських переконань – тут і розгубленість: незалежну Україну маємо вже 15 років, а радянська спадщина все залишається надто помітною; тут і більш ніж столітньої історії ненависть села (яке завжди було в більшості регіонів етнічно суто українським) до міста (що завжди було мультиетнічним). Так, ця ненависть тепер не артикулюється, ба більше – її навіть не усвідомлюють, але у підсвідомості її помітні сліди залишилися дотепер.

Не викликає сумніву єдине: прагнення етнічно чистої України не заперечує, а продовжує радянську традицію. Адже за часів СРСР «національні республіки» (вчитаймося в термін!) виконували функцію таких собі резервацій, у яких етнічні росіяни були «представниками СРСР», яких скрізь сприймали саме як росіян, а «аборигенів» ідентифікували з їхніми республіками. Вчитаймося в одну прикметну назву: «Німців Поволжя АРСР». Не «Німецька АРСР», а саме «Німців Поволжя». Тобто, це було резервацієподібне утворення саме для німців Поволжя, а всі громадяни ненімецької національності були в ньому представниками імперії. То що ж роблять націонал-патріоти тепер? Вони так само вважають, що всі люди неукраїнського (чи недостатньо українського) етнічного походження залишилися представниками імперії в Україні. Імперія зникла? То мусять зникнути (чи принишкнути) й вони. До України та українців, на думку націонал-патріотів, такі люди не мають жодного стосунку й мати не можуть. Є «російські американці», є «російські німці», а от «російських українців» у подібному розумінні немає й бути не може. Таким чином, націонал-патріоти продовжують вважати Україну резервацією – а, оскільки їхня думка є сьогодні достатньо помітною, вони навіюють ці уявлення й рядовим громадянам. Цілком можливо, що Параска Королюк стала черговою іхньою жертвою.

Неможливо у цьому контексті обійти увагою й ще одну, хай і не пов’язану безпосередньо з Бабою Параскою та інцидентом на Банковій, тему. Якщо послухати Національне радіо, то знову, як і в перші роки незалежності, українська культура, зокрема, пісня, майже повністю зводиться до або етнографічної, або до казенно-патріотичної. (Якось у програмі «Пісня року» з чотирьох представлених пісень усі чотири (!) були присвячені прославлянню Української держави.) Помітний і занадто великий етнографічний ухил в українській поп-музиці. Тим самим у свідомості громадян культивується типовий погляд на Україну типового росіянина, згідно з яким Україна – то сільська архаїчна країна, органічно не здатна ні на що модерне, то країна, що зупинилася в часі та своєму розвиткові. Прагнення піднести українську (україномовну) складову української культури відтак виливається у відторгнення її модерної складової.

Але повернімося до Баби Параски. Наприкінці минулого тижня, йдучи Майданом Незалежності, побачив картину: кілька десятків молодих людей із наметового табору, утворивши коло, стоять на колінах, із усмішками на обличчях підкреслено старанно ритмічно схиляють обличчя до асфальту, підносять догори руки й зображують моління, а жіночий голос усередині кола промовляє щось патріотичне. Коли коло розступилося, виявилося: у центрі цього буфонадного дійства була Баба Параска… Не така вже почесна, як виявилося, роль призначеної національної героїні.

Борис Бахтєєв