Футбольне коментування: де пролягає межа припустимого?
Першого липня на НСК «Олімпійський» перед фінальним матчем Євро-2012 відбулася коротенька церемонія урочистого закриття чемпіонату. Церемонію було влаштовано непретензійно, навіть невибагливо, але зі смаком. Коментування Андрія Столярчука та Дениса Босянка цього разу також було змістовним і доречним, воно, принаймні, не заважало стежити за церемонією. Особисто в мене було побоювання, що коментатори почнуть перелічувати іноземних глав держав та урядів, присутніх на фіналі: мовляв, от яке загальноєвропейське визнання отримала наша влада - від Білорусі до Таджикистану. Принаймні, випуски новин 1 липня всі вуха продірявили цими повідомленнями. Але побоювання не виправдалися: коментатори на цьому не зупинилися.
Сам матч вони теж провели чудово: не демонстрували, що вболівають за одну з команд, їхні емоції вдало доповнювали виголошувані факти, а не підмінювали їх. Вразило шанобливе ставлення Столярчука й Босянка до обох фіналістів.
І так тривало майже до кінця матчу. Принаймні, до моменту, коли вже не було жодних сумнівів у тому, хто переможе. А потім... От декілька цитат.
«Італія вже, ймовірно, більше не заб'є. Італійці вичавлені»; «Такий рахунок - це принижує, відверто принижує»; «Італія вже стоїть, стоїть на колінах»; «Як хапає Італію за горло іспанська команда! Італія подихає».
І сказане паном Вацком на «Україні»: «Іспанці знущаються з італійців, ганяють їх, мов биків на кориді».
Треба віддати коментаторам Першого національного належне: під кінець матчу, коли вже все було зрозуміло, вони висловили чимало компліментів на адресу переможених - італійців. І мали цілковиту рацію: виступивши дуже гідно, збірна Італії провела один-єдиний геть невдалий матч - фінальний.
Але повернімося до цитат. Зрозуміло: коментування футбольних матчів має бути емоційним - що більше емоцій, то краще. Зрозуміло: образи, подібні до процитованих, крутилися в головах у вболівальників. Відомо: закордонні футбольні коментатори також не є взірцем стриманості й делікатності. Але є тут одна відмінність.
Після перегляду фіналу, в ніч на 2 червня, пройшовся я фан-зоною, що на Хрещатику. Іспанські вболівальники святкували, не стримуючи емоцій. Співали, танцювали, кричали, вітали одне одного. У близьких до Хрещатика відкритих кафе було зсунуто столики, вболівальники збірної Іспанії сиділи величезними компаніями.
Поміж них ходили поодинокі, похмурі й розгублені вболівальники у формі італійців. Їх ніхто не зачіпав. Уболівальники Іспанії не кепкували з них, не тицяли в них пальцями, не кидали їм образливих слів, не називали їх mafiosi або deretani. Не кажучи вже про те, щоби провокувати італійців, улаштовувати з ними бійки. Ні, нічого подібного не було й близько.
Іспанські вболівальники випромінювали суцільний позитив без найменшого натяку на агресію. На італійських уболівальників просто не звертали уваги, до них не було діла. Іспанці святкували свою перемогу, а не поразку італійців. Вони раділи з того, що їхня команда перемогла в чемпіонаті, а не з того, що вона принизила суперників.
І перед фінальним матчем на тому ж таки Хрещатику спостерігав, як співочі й галасливі іспанські вболівальники, що великою компанією «готувалися» до матчу в місцевому кафе за численними келихами пива, побачивши групу італійських уболівальників, підняли за них келихи, а потім запросили (а радше, затягнули) їх за свій стіл.
Коли традиції вболівання є назагал такими (буйно-маргінальні фанатські середовища винесімо за дужки), невеличка агресивність у телевізійному коментуванні є цілком припустимою. Зауважу: невеличка, в міру. Бо агресивні вислови сприймаються до значної міри як метафори, як вислови у стані афекту. Як висловлене другові: «Ну, й ідіот же ти!» - і при тому всі чудово розуміють, що завершиться матч, і від цієї агресивності не залишиться й натяку.
А чи такими є вболівальницькі традиції в нас? Адже в СРСР телебачення підносило спортивні змагання мало як не продовження війни іншими засобами. Де перемога була передусім актом приниження суперників, доказом їхньої другосортності й ледь не неповноцінності. У радянських спортсменів не було суперників - були лише супротивники.
Сутички між поляками й росіянами в Польщі почалися саме з того, що російські вболівальники вивісили на трибунах транспарант із зображенням Дмитрія Пожарського: мовляв, він бив поляків, а тепер так само битимуть їх російські футболісти.
Значною мірою саме російське телебачення несе за це відповідальність. Бо то воно, дотримуючись радянських традицій, помножених на новітні російські геополітичні комплекси, формує в росіян саме такий погляд на спорт як на війну, де метою є деморалізація суперників. Де фрази на кшталт: «Наші порвуть усю Європу» чи «Наші поставлять усіх на коліна» сприймаються загрозливо буквально.
А хіба мало українців переглядають спортивні програми російського телебачення? А хіба наше власне телебачення ніколи не копіює «передового досвіду» росіян із усіма їхніми манерами коментування?
То чи не пролягає десь поміж наведених на початку статті цитат межа припустимого? Чи не перетинали часом цієї межі коментатори?
Як на мій погляд, із агресивністю спортивного коментування в наших умовах варто бути дуже й дуже обережними. Бо від кого, як не від телебачення, залежить, коли українці в більшості своїй почнуть бачити у спортивних змаганнях суперництво друзів, а не війну на знищення? Коли серед українців запанує європейський, а не російсько-радянський погляд на світ спорту?
Картинка - spikesmag.com