Ну, що ти вдієш із цим Євро! У телевізорі, на базарі, в метро, в офісі, на дитячих майданчиках - скрізь воно! Прицінюєшся до останньої черешні, а тобі: «Нє, ето же с ума сойті, як наші з французами зіграли!».

Одне слово, абстрагуватися від чемпіонату, який вирує по всій країні, скидаючись уже на масовий психоз, не вдається. Тому тижневий огляд телепрограм доводиться починати й закінчувати ним самим, рідним і проклятим Євро-2012. От, до речі, про те, як вимовляють цифри дати чемпіонату. Коли ця європейська гарячка починалася, знаходилися притомні люди, які цілком у відповідності до законів української мови вимовляли «2012» правильно, тобто як «дві тисячі дванадцять». Проте, не знаю вже, з чиєї саме руки, бо тих рук було таки чималенько, і футбольні коментатори, і чиновники, і глядачі останнім часом уперто кажуть «двадцять дванадцять». Можливо, в такий спосіб фанати намагаються зекономити час на вимові задовгого числівника, а може, і це більше скидається на правду, ми запозичили черговий англіцизм. Адже складні числівники в англійській мові саме так і вимовляються. Можна на пальцях полічити поодиноких телеведучих чи коментаторів, які не піддалися загальному психозу і вперто вимовляють назву чемпіонату так, як належить українською та російською мовами. До цих винятків належить Євгеній Кисельов, до чиєї програми «Велика політика» на «Інтері» повернуся наприкінці цього тексту.

Наразі ж - про той-таки «Інтер». 11 червня, саме в день першого матчу збірної України на чемпіонаті зі шведами, тут стартував проект «Ми разом» за участі нашого Потапа (Олексія Потапенка) та російського актора-сценариста-священика Івана Охлобистіна. З анонсів можна було зрозуміти, що автори ставлять перед собою амбітну мету: показати московському гостеві, наскільки змінилися Київ та Україна в цілому перед Євро-2012, а заразом - зміцнити братерські зв'язки двох народів. Звучить якось аж надто пафосно, у дусі агітпропу радянської дружби народів. Але сам проект вийшов у такому ж дусі. Перший випуск залишив глядача в цілковитому нерозумінні, що ж це все-таки було і чому в подорож Потапа та Івана вклинюється історія про двох сільських хлопців Миколу та Степана, котрі, продавши свійську тварину на ім'я Роналдо, намагаються дістатися Києва на матчі єврочемпіонату. Судячи з цифр, дивилися прем'єрний випуск «Ми разом» поганенько, і наступного дня можна було вирішити, що через низькі показники його взагалі зняли з ефіру, бо замість подорожі двох екстремалів та їхніх сільських альтер его на «Інтері» півгодини крутили рекламу. Після чого спокійнісінько продовжили показ чергового серіалу з циклу «про війну», себто про життя після її закінчення. Але вже через день «Ми разом» знову вийшов в ефір, і глядач міг потішитися з того, що всі загальнонаціональні канали крутили весь тиждень - демонстрацією абсолютної толерантності українців до іноземців узагалі та особливої любові до росіян зокрема.

Щоправда, «Інтер» акцентував саме на останньому, показуючи, як пан Охлобистін у спілкуванні з уболівальниками з'ясовує, що всі вони в день матчу Росія - Чехія збиралися вболівати за «москаликів». Ну, а фраза улюбленця мільйонів «доктора Бикова» щодо шведів: «Потап, ты осторожно! Это ж 17 тысяч педиков приехало!» - навіть не здивувала. Їй-бо, чогось іншого від «русского человека», враженого загальноросійськими стереотипами, і не очікувалося!

«Ми разом» викликає дуже суперечливі враження. Маємо очевидне бажання вилізти зі шкури, аби довести, що Київ - місто європейське. Але кому це доводити? Охлобистіну, людині, яка щиро віддана російській православній церкві і для якої Київ - апріорі своє місто, бо воно ж таки «мать городов русских» (тут неузгодженість родів уже не має значення)? Чи шведським уболівальникам, із якими спілкується англійською (приємне відкриття!) Потап і яким потрібне лише пиво, пиво і ще раз пиво? Виходить, що ні першому, ні останньому нічого не варто доводити, бо вони цього не потребують. Ну, а присутність уже згаданих сільських персонажів поки що ніяк не виправдана, адже логіка драматургії передбачає неминучу зустріч обох «солодких парочок» у якомусь кульмінаційному моменті. Тим часом досі ніщо не вказує на те, що Степан подарує акумулятор від зелених жигулів Потапові чи Іванові. Наразі бачимо лише спробу показати різницю між тим, наскільки доступний єврофутбол усіляким віпам і, навпаки, як доводиться мучитися простому селянинові з глибинки, аби здійснити свою мрію. Але й цей хід сценаристів (хоча Потап і каже, що в них із партнером є лише сценарний кістяк, а далі вже вони імпровізують, як заманеться) не спрацьовує, адже українців просто-таки виставляють недолугими придуркуватими дядьками, які отримують те, на що заслуговують. А саме - ночівлю на лавці в парку просто неба за 50 гривень, фальшиві квитки на стадіон, зачинені брами «Олімпійського» тощо. Зрозуміло, що Потап із Охлобистіним проведуть час максимально комфортно, а селюки, якщо їм так і не вдасться зустрітися з ведучими проекту, котрі б узяли їх під свою опіку, впіймають великого облизня. Тож пафос гучно анонсованого «Ми разом» у тому, що вже показали на каналі «Інтер», геть не артикульовано. Ну, гуляють собі круті пацани стародавнім Києвом, спілкуються з уболівальниками, п'ють пиво чи воду, катаються на яхтах - і що? А, вибачте, забула. Потап, як істинний продюсер, не міг не скористатися чудовою нагодою пропіарити своїх підопічних - гурт «Время и Стекло». Задля цього він навіть покинув кордони країни й проекту (принаймні, про це йшлося в телефонному дзвінку, коли його викликали кудись дуже далеко), лишивши свого партнера на Надю й Позітіва під час матчу Україна - Швеція. Після нашого виграшу Надя довго билася в екстатичному нападі патріотизму, розповівши, що вона вперше за свої 23 роки так щиро співала Гімн України.

Забігаючи наперед, скажу, що Потапа та Івана Охлобистіна запросив до «Великої політики» сам Євгеній Кисельов. Тут вони цілком передбачувано говорили про те, яка ми толерантна нація, а Охлобистін знову повторив те, про що розповів шанувальникам «Ми разом»: як він замовив у Києво-Печерській лаврі молебень за перемогу збірної України. Ну, а Євгеній Кисельов нагадав усім, що його гостей-шоуменів глядачі «Інтера» зможуть бачити до самого закінчення чемпіонату щодня після «Подробиць».

Із новин, що не мали стосунку до Євро-2012, проте вразили не менше, ніж виграш чи програш української збірної, одна цілком претендувала на сенсацію: шановний президент України в інтерв'ю агенції Bloomberg навіть не натякнув, а прямо заявив про причетність Юлії Тимошенко до вбивства Євгена Щербаня 15-річної давнини. З-поміж загальнонаціональних каналів на неї оперативно відгукнувся 5-й. Святослав Цеголко та Сергій Дорофеєв присвятили розбору цих польотів третину ефірного часу в програмі «Час. Підсумки дня». Назвали останню частину випуску від 13 червня «Українським детективом» і запросили обговорити тему Сергія Пашинського, нардепа від БЮТ, регіонала Володимира Олійника та «незалежного глядача» Володимира Василенка, надзвичайного і повноважного посла України. Дебати учасників програми звелися переважно до з'ясування того, чи порушив своїм твердженням Віктор Янукович статтю 62 Конституції України, яка проголошує: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

Президент, до речі, виголошуючи свою сенсаційну, на погляд усіх інформагенцій світу, сентенцію, спробував закликати в свідки присутніх, підкресливши, що про це (причетність Юлії Тимошенко до вбивства Євгена Щербаня) «ви знаєте». У програму «Час. Підсумки дня» на захист президента запросили штатного спікера Партії регіонів Володимира Олійника. Останній усіляко намагався довести, що жодної статті Основного закону Віктор Федорович не порушував, а лише озвучив інформацію, яка є в ГПУ. А це не є порушенням. Хтозна, що мав на увазі сам президент, коли казав про причетність свого супротивника до кривавого злочину, адже через два дні він уже «виправився», заявивши, що «встановлення причетності екс-прем'єра України Юлії Тимошенко до вбивства депутата Євгена Щербаня є виключно прерогативою суду». Але ясно одне: коли найвищим посадовцем держави озвучуються такі тези, в українських реаліях це очевидний наказ для суддів. Кажучи простіше, для суду це просто команда «фас!» Саме так потрактував вислів Віктора Януковича нардеп Сергій Пашинський. Бютівець, що називається, на пальцях довів: убивство Євгена Щербаня було вигідне передусім донецьким, а не дніпропетровським, адже після смерті губернатора Донеччини це місце за кілька місяців посів саме Віктор Янукович. Ну, а майно покійного депутата (зокрема, завод «Азовсталь») через пана Таруту перейшло до Ріната Ахметова. Щоправда, запитання Сергія Дорофеєва, чи є документи на підтвердження його обвинувачень, Сергій Пашинський проігнорував.

Насамкінець учасники останнього раунду «Часу. Підсумків дня» спробували знайти вихід із глухого кута, куди зайшло українське правосуддя. Проте тут, як і слід було очікувати, кожен лишився при своїй думці. Володимир Олійник уперто торочив про законність процесів щодо колишніх урядовців, Сергій Пашинський стверджував, що справа Щербаня вигідна президентові, а Володимир Василенко зі своєї ну дуже високої дзвіниці підсумував: єдиний прийнятний вихід із ситуації - помилувати Тимошенко.

У четвер, 14 червня, напередодні матчу української збірної з французькою, ТСН («1+1») вийшла з надзвичайно актуальним і справді ексклюзивним сюжетом. Журналісти спробували розібратися, чому нині прогнози Українського гідрометцентру збуваються не завжди. Як це завжди трапляється з ТСН, коли їй вдається напасти на проблему, здатну викликати загальну цікавість, журналісти з «Плюсів» розкрутили тему максимально. Для початку вони продемонстрували, як, узявши з собою парасольку, можна цілий день помирати від спеки, і навпаки. Опісля дали синхрони і синоптиків, і науковців, і заступника директора Українського гідрометцентру. З них стало зрозуміло, що в умовах глобального потепління прогнози погоди стають менш точними. Кадри про запуск метеозонда, зняті під час «місцевого відрядження» журналістів ТСН на одну з метеостанцій, супроводжувалися синхроном працівниці станції, котра не без гумору поскаржилася, що смерчі, які взагалі неможливо передбачити, їхні станції чомусь оминають. Але, якщо без жартів, журналісти ТСН нарешті показали непарадний бік одіозної й майже анекдотичної служби. І вийшло, що сміятися тут можна хіба що крізь сльози. Бо ж синоптики, хоч і працюють за геть символічні зарплати і на допотопній радянській техніці, примудряються все-таки видавати досить пристойний рівень прогнозів (короткочасні збуваються на 90-95%). Навряд чи досі обиватель знав, що техніка, якою обладнано Гідрометцентр, старіша, ніж в африканських країнах, а для того, щоби вчасно передбачити грозу, потрібна спеціальна апаратура під загадковою назвою МРЛС (метеорадіолокаційна станція). Такі станції, кажуть синоптики, треба розмістити по всій території країни, і коштує одна така МРЛС не один мільйон гривень. Яких, звісно ж, ніхто виділяти не збирається. Висновок, що випливає з досить розлогого матеріалу ТСН, один-єдиний: які гроші (ті, що виділяються з бюджету), такі й прогнози!

А наступного дня всі на власні очі переконалися, що на старій техніці не можна робити нормальних прогнозів: над Донецьком замість обіцяної спеки ушкварила злива всесвітнього потопу. Так, що навіть матч між збірними України та Франції довелося зупиняти на годину! Як тут не зняти капелюха перед надприродною чуйкою колективу ТСН?

З «нефутбольних» тем цього тижня можна відзначити сюжети про фактичне знищення протитуберкульозного дитячого санаторію «Юність» у Криму в «Репортері» Нового каналу 14 червня та у «Ранкових «Фактах» на ICTV наступного дня. З огляду на те, що історія з темною приватизацією санаторію й перекриттям доступу його пацієнтам до моря триває не перший рік, синхронна поява цього сюжету на каналах одного холдингу викликає запитання: чому саме тепер, а не торік чи взагалі тоді, коли почалися незаконні дії щодо дитячого санаторію? Журналісти «Репортера», намагаючись дослідити стан речей у райському куточку Криму, виїхали на місце й спробували поспілкуватися з усіма сторонами конфлікту. На жаль, зголосилися прокоментувати ситуацію лише місцеві активісти, які давно борються з незаконними приватизаторами, та представники селищної ради. Про мене, кадри, що зафіксували поразку кореспондентів Нового, яких не пустили на територію незаконної забудови на місці кліматичного павільйону санаторію, випускати в ефір було не варто. Це означало розписатися у власній неспроможності зібрати всі точки зору задля збалансованого матеріалу. Синхрон активістки, яка озвучила кількість загиблих через перекритий доступ до пляжу дітей (не один, як твердить офіційна статистика, а троє!), звісно ж, геть перекреслює будь-яку вагу синхрону глави уряду АРК Анатолія Могильова про те, що кожний місцевий чиновник буде головою відповідати за те, що немає доступу до пляжів. Ба більше: на тлі описуваних неподобств та краєвиду півострова з висоти пташиного польоту, де дуже добре видно численні огорожі приватних вілл, що перекривають ті самі доступи, все це працює на активне псування іміджу як кримської, так і загальнодержавної влади. Проте - лише в очах посполитих, але аж ніяк не влади. Тим часом із завданням установити, кому ж усе-таки належить тепер шматок санаторію «Юність», журналістам як «Репортера», так і «Фактів» упоратися не вдалося. Щоправда, колеги з ICTV доповнили сюжет Нового тим, що МОЗ бореться з цю землю в Касаційному суді, а торік проти незаконних власників воювала навіть СБУ, але нічого їм зробити не змогла. Отож, лишилося незрозумілим, із якого дива раптом журналісти холдингу взялися за цю тему. Втім, запитання можна сформулювати інакше: хто замовив сюжет?

Увечері 15 червня, після прикрої поразки наших від французів («Живи Євро», і нема на то ради!), у вже згадуваній «Великій політиці» з Євгенієм Кисельовим обговорювали вічну тему: «футбол і політика». Про участь у програмі Олексія Потапенка та Івана Охлобистіна вже написано, тож зупинюся на загальному настрої цієї частини ток-шоу. Олег Михайлюта (Фагот), Ігор Мірошниченко (екс-прес-секретар збірної України з футболу, а нині голова Сумської обласної організації ВО «Свобода») та Павло Шеремет, російський журналіст, після розлогого відеовступу, супроводженого закадровим текстом автора програми, активно розпочали дискусію в запропонованій парадигмі, але чомусь одразу ж наштовхнулися на прохання того ж таки автора не змішувати футбол і політику. Прохання відтак зігнорували, адже, як дуже слушно зазначив Ігор Мірошниченко, політика у футболі відсутня лише там, де між суперниками немає нерозв'язаних історичних проблем. Коли Павло Шеремет озвучив свій подив із приводу того, що більшість українців у матчі Росія - Польща вболівала за поляків, а не за росіян, йому популярно пояснили, що між росіянами та українцями надто багато взаємних історичних образ. Так само, як і між Росією та Польщею. І ця теза знайшла підтвердження в продемонстрованих кадрах дикої бійки польських ультрас та російських уболівальників. Той-таки Ігор Мірошниченко висловив думку, яку навряд чи поділяє багато хто з українців: росіянам дуже пощастило, що вони грали в Польщі, а не в Україні. Невідомо, як поводилися б наші ультрас, а тим паче хуллс, щодо росіян...

Євгеній Кисельов цього разу поводився щодо українців як ніколи толерантно. Російський телегуру пішов так далеко, що зізнався: якби до фіналу чемпіонату вийшли Україна й Росія, він би вболівав за Україну. Проте все це лише тому, що «великий політик» категорично проти того, що нинішній російський режим Путіна всі перемоги, байдуже, спортивні, соціальні чи культурні, приписує лише собі.

І тут крізь маску видатного медіаманіпулятора раптом визирнуло обличчя ліберала. Звісно, це лібералізм російського штибу, з усіма його питомими рисами, той самий, що закінчується на українському питанні. Але поки це «українське питання», ось уже 20 років як зреалізоване, дозволяє опальному на батьківщині медіагероєві вести дискусії, неможливі в російському ефірі, Євгеній Кисельов хоч-не-хоч буде змушений уболівати за українців. А може, й за власне Україну. Бо в Лондоні він, на відміну від Герцена, жодного «Колокола» створити не зможе. А якщо й зможе, це буде малотиражний і геть невпливовий листок. Тим часом у Києві йому - таке роздолля, про яке ніхто з московських колег навіть мріяти не насмілиться...

Під завісу тижня, в неділю, без теми Євро цілком успішно обійшлася в своєму ток-шоу «РесПубліка» Анна Безулик на 5-му каналі. Тут говорили про податок на розкіш, точніше, про те, хто його сплачуватиме і чи взагалі він можливий у наших умовах. Як завжди в «РесПубліці», завдяки непохитному модератору дискусія відбувалася в межах водночас і коректних, і непримиренних. Обговорювали Трудовий і Податковий кодекси. Попри всі спроби Олексія Плотникова від ПР виправдати владу, яка протягує нові кодекси на користь собі коханій і геть попирає абсолютно всі права трудящих, насамкінець учасники програми дійшли єдино можливого висновку: в Україні нині стан суспільства можна схарактеризувати як рабський. Раби в нас усі - і бідні, й багаті. Й допоки не зміниться вік еліт, раба з себе добровільно ніхто не вичавить. Нотку оптимізму в цю розмову вніс соціолог Євген Головаха. Він сказав, що в Україні є сотні тисяч вільних інтелектуалів, судячи з того, що він читає в інеті, і їм варто об'єднуватися вже нині. Апофеоз програми, який змусив Анну Безулик зашарітися, звучав так: «Ваша програма учить свободи!» Ведуча, з притаманним їй гумором, відповіла, що на такі компліменти лишилося відповісти врученням букетів і якимось маршем, відтак закінчили тим, що пішли у Facebook.

Проте всі спроби вашого оглядача дистанціюватися від Євро зазнали цілковитої поразки: весь тиждень усіма каналами блукали мандрівні сюжети про Тимурчика, сина народного депутата-тушки, найзавзятішого вболівальника за українську збірну на «Олімпійському»; про шведів із їхніми страхами перед найкрасивішими жінками в світі - українками; про отця Тараса з Вишгорода, який влаштував фан-зону для парафіян у своїй церкві...

Їй-богу, немає на те Євро ніякої ради!

Фото - inter.ua