Розмова в прямому ефірі на каналі НТН із Олександром Зінченком ввечері позавчора, 4 липня, після того, як частина його партії навішала на нього чи не всіх партійних собак, викликала дуже суперечливі, але гранично важкі почуття. 

Втім, здається, що цього разу з допомогою телебачення ми зрозуміли що конкретно хоче бодай один вітчизняний політик із сонму однакових. Телеекраном чітко прийшов прояв його індивідуальності та рис, що відрізняють його від всіх інших. Хоча б за це вже можна дякувати молодим журналістам НТН.

А Зінченко відверто хоче політичного суїциду. Остаточного самогубства. Причому він волає здійснити акт власноруч, обов’язково публічно, тільки йому відомим екзотичним засобом та всупереч наполегливим спробам окремих героїв помаранчевого Майдану досягти його ж остаточного політичного знищення, в інший, більш традиційний й зрозумілий широким електоральним масам спосіб. Найвірогідніше, що тележурналісти НТН цього наївно не розуміють. Тому діють дещо жорстоко. По-дитячому жорстоко, ніби знущаються.

Але в цьому - інтрига того ефіру.

Зникнення хрещеного батька телеканалу "Інтер" та відомого політика –«транстелесексуала нетрадиційної політорієнтації» Зінченка з телеекранів після пріснопам’ятної прес-конференції, а потім, після виборів-2006, загалом виправдане й закономірне з огляду на політичні традиції країни загалом. Вони при новій владі не змінилися, навіть зміцніли.  Його рішення вийти минулого року на прес-конференцію було дуже красивим, навіть дещо правильним. Потім він почав діяти ще красивіше: якщо тобі нема чого втрачати, спробуй що-небудь знайти. Він знайшов Партію патріотичних сил. Передвиборче телеметушіння переконувало у цілковитій монолітності нової іграшки Зінченка,  здавалося, що цей його крок нарешті гранично осмислений, виміряний та вдалий, хоча на перемогу ніхто, виявляється, не розраховував, ні в середині партії, ні зовні. «Ми домовилися на з’їзді, і я сам сказав, що, безумовно, перемога партії, яка існує всього 5-6 місяців, є надзвичайно під знаком оклику». Це – із середини. А от і зовні: «А для чого треба було йти тоді в партію?», - обережно питає ведуча. «Я можу сказати. Вас не дивує? Мене, наприклад, надзвичайно дивує, що перший заступник, і заступник не були в партійних організаціях практично. Якщо я був на колесах чотири з половиною місяці... До речі, в тих партійних організаціях, де я встиг побувати, приблизно 14-15 областей, і це було надзвичайно жорстко, там була абсолютно позитивна реакція, там партійні організації самостійно приймають участь. В них голова партії - Зінченко, він лідер, вони надсилають листи...». Зрозуміли, чи додати статистику підсумків виборів в розрізі тих «14-15 областей»?

Як і під час телеінтерв’ю 4 липня на НТН, весь передвиборний період Зінченко ніколи не говорив та навіть не натякав про гроші. Тільки про Україну. А якщо людині в нашій країні не потрібні гроші, він стає небезпечним, в тому числі і по відношенню до себе. Це такий закон політичного самогубства у нас.

Зінченко абсолютно традиційний в своїх загальних роздумах про політичну кризу і тоді, і зараз, в характеристиках основних політичних гравців, серед яких його вже немає. Зінченко навіть нецікавий, і саме тому НТН-івці вдалися до деякої жорстокості, запросивши його до студії як гравця діючого чи хоча б впливового. А насправді, просто підкреслили  одне:  «людина, що працювала у політиці, яка була з обох сторін барикад» - тепер поза будь-яких барикад. А таке – жорстоко. Зінченко сьогодні – просто менш галасливий різновид Нестора Шуфрича або Володимира Литвина або й навіть  Леоніда Кучми. Така реальність. Втім, колишні колеги О. Зінченка ведуть себе в медіа на відміну від нього із більшою самоповагою та політичною гідністю. Вони грають за жорсткими корпоративними правилами. Навіть за межами барикад.

Є і інша відмінність. І це абсолютно чітко було видно з інтерв’ю: Зінченко – не командний гравець. Тому в українській політиці приречений. «Зараз за мною йде більше 70% цієї партії», - не за НАМИ, тобто за Зінченком та тими партійцями – членами його команди, які залишилися, а за МНОЮ.  Та й, мабуть. не 70%...

Самогубство. Банальний політичний суїцид. Той ефір Зінченка – німий докір долі та кволі виправдовування одинака, якого не зрозуміли, перед харакірі: не хочеться прощатися, але ж треба щось сказати.

Вже й титри внизу телеекрану з’явилися - директор якогось ГО у вигляді чергового інституту про реформи, Україну та майбутнє.

Насправді ж - відчай, як фундамент для чергової мертвонародженої мрії…

Володимир Килинич, для "Детектор медіа"