Зізнаюсь: “Детектор медіа” просила написати мене зовсім не про те, про що піде мова далі, а про висвітлення українськими ЗМІ, й передусім телебаченням, процесу творення урядової коаліції. Проте спроба написати цей текст виявилася надто важким випробуванням. Під будь-яким оглядом. Чи під оглядом кількості часу, витраченого на слухання порожнього базікання політиків, чи під оглядом зусиль, які потрібні для того, щоб у тій порожнечі виловити хоч щось конструктивне. А на додачу, на якому б каналі не розповідали про коаліціонування і кому б цей канал не належав, на обличчях  новинкарів читалися або відверта втома, або зловтіха (“от дурні!”), або безнадія (“невже у цій країні зовсім не залишилося нормальних політиків?”). Інакше кажучи, слово “коаліція” за останні місяці набуло в Україні негативного, якщо не відверто лайливого значення.

А чи варто витрачати стільки часу на дослідження генезису нової лайки? Хай цим переймаються філологи. Як і тим, щоб знайти нове, не заяложене і не скомпрометоване слово для позначення отого, що діє в парламенті та має формувати уряд. Щоб народ не плювався. Пропоную подумати над використанням давнього козацького слова “збираниця”, яке практично тотожне за своїм значенням “к-ції” (не будемо називати проти ночі...).

Але от за що зачепилися зір і слух у процесі підготовки до творення нествореного, так це за дві літери, які мають безпосередній стосунок до висвітлення діяльності уряду – “в.о.”. А тому чи не варто згадати, що не тільки політики несуть відповідальність за ситуацію в країні, а й журналісти, і що моральна порожнеча в деяких політичних колах не звільняє працівників ЗМІ від обов‘язку бути бодай мінімально фаховими і чесними?

Чи пам‘ятаєте, як 10-го, здається, січня Верховна Рада, дорвавшись до реалізації розширених Конституцією прав, проголосувала за відставку Кабінету Міністрів і призначила прем‘єра та всіх міністрів “виконувачами обов‘язків”? А потім іще раз відправила міністрів Головатого та Плачкова у ту саму відставку? Випадок був просто-таки анекдотичний, оскільки у новій Конституції, на відміну від старої, немає положення про “в.о.” прем‘єра та членів Кабміну. Ба більше: у разі, коли уряд формує не президент, а парламент, ідеться про Україну, Бангладеш, чи Буркіна-Фасо, “в.о.” прем‘єра і міністрів не може бути, тому що не може бути ніколи, за одним-єдиним винятком: коли хтось із міністрів іде у відпустку, голова уряду своїм розпорядженням призначає на час відпустки когось із заступників цього міністра виконувати його обов‘язки. І все! Звичайно, в інших державах існують поняття перехідного чи технічного уряду, які діють у перехідний час, але в нашому Основному Законі, на жаль, цього немає – політреформа не виписала процедуру зміни урядів за дуже багатьох ситуацій. Але дещо вона таки визначила однозначно.

Я розумію, що депутатам ніколи було читати ухвалену ними ж Конституцію, що закони тим, хто вчився у вищих партшколах, не писані (надто вже вкарбувалися їм, очевидно, у пам‘ять слова Леніна, що пролетарська влада без жодного докору сумління порушує в ім‘я революційної доцільності нею ж установлені закони). Я розумію і те, що гарант Конституції Віктор Ющенко в очах надто великої частини українського загалу є ніким і нічим, а його слово нічого не варте (але все ж таки хочу нагадати слова Президента з одного із радіозвернень: “Хочу ще раз наголосити, що в Україні працює повноцінний уряд на чолі з Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим. Цей уряд виконуватиме свої повноваження до формування нового Кабінету Міністрів після парламентських виборів. Ні про які “в.о.” не може бути й мови”). Я все розумію. Але чому певна частина журналістів вважає за честь бути відмінниками у школі політичних невігласів, чому для цієї публіки слова Президента ніколи нічого не значать (якщо він неправий – заперечте його!), чому вони, врешті-решт, не вважають за потрібне вчитися елементарному логічному мисленню?

До речі: ніхто з прихильників формули “в.о.” також не проаналізував, чому минула Верховна Рада на чолі з академіком Литвином півроку не приводила до присяги суддів Конституційного Суду, хоча за законом мала це зробити впродовж 30 днів? Чи просто з вредності, чи для того, щоб не мати над собою жодного контролю і поводитися у передвиборний період (гонитва за виборцями! хто крутіший?) із Конституцією України, як із ужитковою ганчіркою?

Утім, було б несправедливо говорити так про всіх тележурналістів. Скажімо, 5-й канал не дозволяв і не дозволяє собі озвучувати ці дві літери. Хотілося б думати, що причина цього не у пропрезидентській політичній настанові власників каналу, а у фаховості журналістів. А от “Інтер” намагається не упустити випадку, щоб підкреслити – в Україні упродовж півроку діють “виконувачі обов‘язків” урядовців, справжньої влади немає. Цікаво, це журналістська самодіяльність чи політичне замовлення, а чи перше й друге разом? Принаймні, інколи доходить до смішного – коли суто політичний сюжет включає текст про “в.о. міністра внутрішніх справ”, а у сюжеті про сина Юрія Луценка, котрий щойно закінчив школу, говориться вже інакше – “син міністра внутрішніх справ”. Чи у політичних новин на “Інтері” свій редактор, а у неполітичних – інший?

В аналогічні ігрища бавиться й наче солідна інформагенція “Українські новини”. Хіба що редакторське око тут більш пильне: суцільні “в.о.”. На радість публіці, котра вважає, що в Україні наразі дотримання Конституції та законів – остання справа.

А “Газета по-Киевски” обурюється: який нехороший в.о. міністра юстиції Сергій Головатий, він просто не бере до розгляду, викидає в кошик папери, де до нього звертаються, як до в.о.
Спершу, прочитавши це, я теж обурювався, але з іншої причини: чому міністр юстиції не розпочне судові процеси проти всіх видань, телеканалів та інформагенцій, які демонстративно не хочуть жити у правовому просторі України, і не розорить їхніх власників, адже юридичне підґрунтя для того, щоб виграти всі ці суди, бездоганне? А потім зрозумів: ні, Головатий таки не дурень. Він просто добре знає реальний стан вітчизняної судової системи, і тому не хоче вносити в життя країни ще один елемент роздраю.

Що ми вже маємо перед собою? Маємо Феодосійський суд, який не дозволяє захищати національні інтереси України, ба більше: прямо забороняє представникам Студентського братства робити це на території міста. Маємо відсутність дій суду й прокуратури на оголошення ряду міст і регіонів “територіями, вільними від НАТО”, тобто незаконне призупинення  дії на цій території ратифікованих Верховною Радою угод “Україна-Північноатлантичний Альянс”. У цій ситуації будь-яка спроба подати на ЗМІ позов з позиції захисту закону й національних інтересів у певних регіонах призведе до того, що місцеві суди ухвалять відверто антиконституційні рішення, чим тільки посилять розкол України, провокований як вітчизняними, так і зовнішніми силами. Розкол, який загрожує стати дуже глибоким.

Власне, журналісти і власники тих телеканалів та видань, які ведуть мову про урядовців, як про “в.о.” – такі самі руйнівники країни, як і всі ці клінічно прогресуючі соціалісти та вічно п‘яні козачки. І відповідальність за це лежить на всіх – на добре вбраному телеведучому, між іншим, значно більша, аніж на неголеному мордовороті поблизу Феодосійського порту. Свобода слова закінчується там, де починається сваволя безвідповідальності. Ті, хто прагне якомога сильніше плюнути на закон, не розуміють, що в атмосфері правового нігілізму їхні власні права також будуть загрожені.
А взагалі-то ця веремія – від ігри в коаліціаду до педалювання терміну “в.о.” – призводить до того, що все більше моїх знайомих інтелектуалів вимикає телевізор саме тоді, коли там починаються новини, і дивиться лише матчі чемпіонату світу з футболу.