«Кіно й німці»: весело до сліз
Маю на увазі кінопоказ. Усі ми свідомі того, що національний кінематограф перебуває в глибокій... (хай кожний сам додумає слівце), але щоб аж так заповзятливо насаджувати в головах безневинних глядачів останню міфологему путінського режиму шляхом демонстрації останніх кіноздобутків на ниві патріотичного кіно про війну, - це трохи занадто.
Втім, не було би щастя, та нещастя допомогло. І тут хочеться уклінно, від щирого серця, подякувати дирекції телеканалу ICTV. За її нечувану сміливість і мужність, продемонстровану широкому загалу появою у святковій сітці скандального фільму «Ми з майбутнього-2» (неділя, 6 травня). Фільм 2009 року випуску, знятий у розпал інформаційної війни між двома сусідніми державами, в Україні прокатного посвідчення не отримав. У 2010 році канал вже планував показ стрічки, але після пікетування ICTV представниками деяких громадських організацій показ було вдкладено на невизначений термін. З однієї причини: він буцімто розпалює міжнаціональну ворожнечу. Заборонений плід, хай це й трюїзм, солодкий, як жоден інший. Тож той, хто купився на таку антирекламу (як спрацювала краще за будь-який офіційний промоушн), давно це кіно подивився й заспокоївся. Ну кого три роки тому, на тлі вже згаданої війни, могла здивувати стрічка, де середній і молодший Ступки створили непривабливі образи українських буржуазних (ну, пролетарських націоналістів апріорі не буває, адже в пролетаріату немає батьківщини, за марксистською логікою)? Хіба що наївних романтиків, які ще пам'ятали єльцинські слова про те, що росіянин мусить прокидатися з запитанням «Що я зробив для України?»
Але, як на мене, наші чиновники, заборонивши прокат стрічки три роки тому, припустилися стратегічної помилки. Якби український глядач побачив цей продукт московського агітпропу ще тоді, за славного президенства Ющенка, він, може, не так активно б опирався його месіанській риториці. А, чого доброго, ще й додав йому якусь дещицю голосів на президентських виборах.
Сам фільм вважати явищем мистецтва, мабуть, не варто. А ось поговорити про стереотипи, які він нібито пропагує і в яких, вочевидь, дирекція ICTV не бачить нічого шовіністично-ура-патріотично-расєйського, можна.
Тут я, передусім, не стала б укотре накидатися на Остапа та Дмитра Ступок за те, що ті погодилися зіграти ролі, які виставляють українців і в Другій світовій війні, і в наш час у чорному світлі. Обоє - актори. А людям, які мають нещастя народитися з генами акторства в крові, треба постійно підтримувати форму, тобто - грати хоч якісь ролі, аби не загубитися в колі своїх колег. Театр - це, звісно, чудово, але ж так хочеться і в телевізорі обличчям посвітити, і на великому екрані ним же поторгувати. У Остапа Ступки роль маленька, на відміну від його сина Дмитра (одна з головних). І от, скажіть, чи можна було оголошувати Ступці-середньому анафему за те, що він зіграв воїна УПА, який, побачивши ворогів у одностроях Червоної армії, скомандував двом іншим, перевдягненим у німецьку уніформу, розстріляти червоноармійців? Ну, це просто роль така! У контексті сценарію, написаного відповідно до новітніх канонів російської історії Великої Вітчизняної війни, - цілком логічний вчинок. До речі, коли в телевізійних сюжетах трирічної давнини ставку робили саме на ці кадри, коли малий Дмитро, який грає київського мажора, після наказу вояка у виконанні батька стріляти в своїх ровесників, не може втримати в руках рушницю і обливається слізьми від жаху, їх таки вирвали з контексту. Полишивши в глядача враження, що надалі події розвиватимуться в ще більш агітпропівському напрямку. Тобто звірства бійців УПА стануть основою подальшого сюжету. Проте насправді події розгорнулися геть в інший бік - остаточного торжества дружби народів і спільного переміщення назад, у майбутнє. Повторюся, якби його не заборонили три роки тому, то в каналу ICTV не було б жодних підстав наражатися на небезпеку остракізму з боку націонал-патріотів через демонстрацію стрічки в ефірі. З другого боку, якби в Україні нині кіноіндустрія була б розвинутою бодай на третину російської, хіба не грали б ті ж самі Ступки в українських фільмах? Не хочете, аби вас виставляли у вигляді недолугих придурків - знімайте кіно про себе самі! І можете виставляти недоумками будь-кого іншого, тільки не героїв-українців... Тоді це буде справді симетрична відповідь росіянам.
Якщо ж на таке кіно немає політичної волі, то українці неминуче опиняються в полоні сусідської, надзвичайно потужної пропагандистської машини. Відповідно до останніх постулатів, що їх активно розкручують нині кремлівські ідеологи в тому числі й через кіно, війну виграли росіяни, а українців виставлено в найкращому разі - захланними або й злодійкуватими старшинами-інтендантами у виконанні російських акторів, яким чомусь геть не дається українська вимова. З огляду на останній аспект, мабуть, росіяни мають рацію, запрошуючи до своїх фільмів наших акторів, які мовою володіють майже бездоганно. Може, ще й через це Остап Ступка зіграв київського поліцая в черговому пропагандистському фільмі «Матч». Те, що його не заборонили, уже добре: в такий спосіб українці показали, що ніякі штампи нам не страшні, самі розберемося, хто є хто і що з нами відбувалося, бо ми вже виросли з дитячих штанців чужих ідеологем. Щоправда, свободівці на прем'єрі фільму таки відзначилися, продемонструвавши тим самим не так протест проти викривлення історії, як власне нерозуміння викликів часу. І все ж таки в чомусь вони мають рацію...
За кілька останніх років наші сусіди назнімали вже стільки бойовиків, фентезі чи й комедій на тему Великої Вітчизняної війни, що в перед- та післясвяткових сітках українських телеканалів майже не залишилося місця для радянських фільмів «про війну». Цього року лише «Інтер» та СТБ показали «Летять журавлі» і «В бій ідуть лише ‘старі'». Щоправда, володаря пальмової гілки Каннського фестивалю з феєричною Тетяною Самойловою поставили в ефір 9 травня о 7.15, а фільм Леоніда Бикова - 5 травня о 17.00. Не знайшлося в святкових телепрограмах місця ні для «Білоруського вокзалу», ні для «Висоти».
Натомість Новий канал відвів минулого тижня чотири вечори на показ розширеної версії свіжої комедії Карена Аганесяна «П'ять наречених». Про фільм нічого поганого сказати не можна - легка комедія, яка не претендує ні на глибину узагальнень, ані на якусь там правду війни. Це такий святковий продукт для сімейного відпочинку - дивись і розслабляйся! Всі виконавці головних ролей - льотчиків, які після перемоги хочуть одружитися заочно, служачи в Німеччині, та їхніх наречених грають молоді й, що важливо для відеоряду, красиві та вже розкручені актори й актриси. Старші виконавці, як-от Марина Голуб чи Валерій Золотухін, у цю малоймовірну історію теж цілком органічно вписалися. Всі грають завзято, як і належить у комедії. На тлі прямолінійних агіток, які педалють саме тему героїзму росіян у Великій Вітчизняній війні, поява такого продукту може дещо й здивувати. Проте від усталених канонів він не відходить. Вочевидь, розмаїття жанрів у російському кіно «про війну» вітається...
У цьому контексті зауважу ще один продукт російської кінотелеіндустрії - чотирисерійний фільм «Команда 8», показаний 9 травня на каналі «Україна». Це дуже просто розказана і знята історія про чотирьох учорашніх школярів, які потрапляють до школи диверсантів. У дівчини Рити перед цим убивають батьків, і волею сценаристів закоханий у неї Іван вистежує злочинців до лігва, де бачить свого майбутнього колегу по диверсійній роботі Яшка. Прагнучи виконати свій обов'язок диверсантів «по можливості» насолити фашистам у тилу ворога, а паралельно ще й розслідувати звіряче вбивство батьків Рити, відважна четвірка виживає на мінному полі й повертається до Москви. Тут вони знаходять злодія-вбивцю і здають його на Петрівку, 38. Невибаглива, а проте грамотно зроблена стрічка викликає аналогію з трилогією Рибакова про «Кортик» та «Бронзового птаха» разом із «Останнім літом дитинства», де герої так само героїчно, щоправда, в більш мирний час, викривали ворогів радянської влади майже самотужки, без допомоги дорослих.
Отже, розмаїття жанрів у російському кіно «про війну» не може не вражати. Тут вони «дійшли свого зросту і сили». Що вдячному чи невдячному українському телеглядачеві наввипередки демонструють майже всі загальнонаціональні канали. Якщо хтось зауважить, що серіал «Смерш», третій сезон якого, «Прихований ворог», показали в День Перемоги на СТБ, це суто український продукт, який знімає українська студія StarMedia, відповім: ідеологічно він нічим не відрізняється від продукту сусідів. Надто ж у педальованій героїзації такого підрозділу, як СМЕРШ, того самого, що більшою мірою ловив не скільки справжніх шпигунів, стільки загрібав у свої моторошні тенета всіх, хто видавався підозрілим. Остання традиція, вочевидь, данина фільму «У серпні 44-го» (одному з моїх улюблених, до речі), де Євгеній Миронов силою свого непревершеного таланту примусив глядача повірити, що саме СМЕРШ і виграв ту війну
Є в арсеналі українських кіношників, щоправда, ще й міні-серіал «Полювання на Вервольфа», але його хоч і знято про вінницький бункер Гітлера, знову ж таки, крім географічних, інших українських реалій там немає.
З цієї одностайності ура-патріотичного пафосу у святковому кінопоказі кілька фільмів усе-таки вибилися. На «Інтері» 8 травня, наче в піку НТВ, де його зняли з ефіру в день інавгурації Путіна «на прохання ветеранських організацій», показали свіжий російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні». Камерна історія про спільний порятунок німецьких дітей радянськими та фашистськими вояками за чотири дня до Перемоги викликає цілковиту довіру. Хоча б тому, що за подібними фільмами, які говорять про людське в «людині війни», давно всі скучили. Додам, що в День Перемоги «головний канал країни» показав ще й одіозну епопею Нікіти Міхалкова «Стомлені сонцем - 2». Подарунком ветеранам це кіно назвати точно не можна, бо такий собі гібрид Довженка, Бондарчука-старшого та Квентіна Тарантіно (це моє особисте враження) стареньких може лише відлякати. А от для шанувальників арт-хаусу - те, що треба! Цілковито авторський «великий фільм про велику війну» змушує запідозрити у так само великого режисера симптоми манії величі (вибачте за непристойну кількість великих). Таке враження, що на цих зйомках пан Міхалков почувався якщо не Богом, який дає життя героям свого кіно і відбирає його з власної волі, то деміургом.
Канал «1+1», обираючи свій фільм «про війну», зупинився на російській стрічці 2005 року «Сволота», який свого часу теж звинувачували в «неполіткоректності» та в «очорненні» героїчних сторінок Великої Вітчизняної. Історія про те, як малолітніх зеків, засуджених до страти, звільняють, аби зробити з них диверсантів і послати на вірну смерть, психологічно важка, і навряд чи хтось із ветеранів досидів до кінця, але правдива. Проте російське кіно «про війну» в своїй масі настільки віддалилося від спроб показати справжню суть війни, тобто всю її неприродність і огидність, що наведені приклади-винятки лише підтверджують правило останніх років: усе має бути як у кіно, а не так, як було насправді. А в кіно війну виграв Сталін. І нам це залюбки доводять за допомогою нехитрих агіток, знятих, утім, цілком професійно й подеколи переконливо.
І чому дивуватися, коли в Харкові на Площу Свободи виносять портрет Сталіна? І стоять із ним під пам'ятником Вічної Слави в Києві? Кіно, як казав Ленін у розмові з Луначарським, «для нас найважливіше з мистецтв!». До речі, режисер «Матчу» Андрій Малюков із ним цілком згоден, сказавши перед київською прем'єрою свого дітища (за точність цитати не ручаюся, але зміст приблизно такий), що кіно передусім мусить давати ідеологічні орієнтири, аби глядач, вийшовши з кінотеатру, твердо знав, як і що робити в ситуаціях, показаних у фільмах, а не замислюватися над цим...
Картинка - кадр із фільму «Ми з майбутнього - 2», www.film.ru