Сексуалізація політики чи політизація сексуальності?

24 Квітня 2012
11631
24 Квітня 2012
11:57

Сексуалізація політики чи політизація сексуальності?

11631
«Політична критика» № 3 вийшла під тематичним гаслом «Секс і політика». Редакція часопису вважає, що без сексуальної революції немає суспільної емансипації
Сексуалізація політики чи політизація сексуальності?
Ерудити мають упізнати в заголовку алюзію на тезу про «естетизацію політики чи політизацію естетики» Вальтера Беньяміна. Щось із цього той відносив до комунізму, а щось - до нацизму; позірно, наслідок той самий. Третє число «Політичної критики» в Україні вийшло під тематичним гаслом «Секс і політика». І наповнено його матеріалами здебільшого про сексуалізовані політичні практики та про політизовані сексуальні практики. Не можу поки що сказати, чи результат той самий.

 

Але одразу ж маю не погодитися з найпершим рядком редакційної передмови (С.6): «В Україні ніколи не було сексуальної революції». Так, її не було ні у 1920-х, ні у 1960-х, як слушно твердять автори (а 1990-ті взагалі не варті уваги). Проте у 1970-х, як відлуння світового 1968-го, вона була, що можу засвідчити як людина, котра тоді жила й навчалася тут. Однак політизованою вона не була, скоріш - аполітичною, і навіть не принципово, а з нехлюйства, притаманного застійній молоді.

 

У 1920-ті Вільгельм Райх вважав, що «без революції сексуальної немає революції соціальної». Так вважає і редакція часопису, замінюючи, щоправда, «соціальну революцію» на «суспільну емансипацію». Дистанція величезного розміру; тож доволі несподіваною є стаття Дениса Горбача «Як не проґавити революцію», що нею відкривається основний текст збірки (С.10-15). І сексуального нічого в ній немає. Йдеться про «арабську весну» та рух «окупантів» - досить невизначені соціально/класово рухи останнього часу. Про класову природу протестів у країнах першого світу у статті сказано, що це не «середній клас» власне, а так званий «новий середній клас», тобто аристократія найманої праці, що втратила свої позиції після демонтажу кейнсіанської соціальної держави. «...ці люди знову пригадують традиції свого класу», цебто пролетаризуються.

 

Як це пов'язано з протестами у країнах третього світу? Якщо поглянути на гасла арабських революцій, перераховані на С.12 (регулювання цін, боротьба з безробіттям та бідністю, покращення становища найманої праці, демократизація політичної системи), вони й справді є, як каже автор, соціалістичними. Саме у сенсі соціальної держави, соціал-демократизму в межах капіталістичного способу виробництва/власності/(пере)розподілу. «Програма-мінімум», якщо згадати історію РСДРП. Вони йдуть знизу, від тих верств, що піднімаються і вже не хочуть терпіти попереднього стану речей - тоді як гасла «окупантів» ідуть від тих, хто опускається на соціальній шкалі й не хоче погоджуватися на новий стан речей у неоліберальному суспільстві.

 

Питання в тому, чи можлива наразі та соціальна держава «славного тридцятиліття», спогадами про яку надихаються нинішні рухи? У попередньому числі «Політичної критики» (№2, С.215) той самий Денис Горбач переконливо доводив, що ні. Тепер він влучно цитує Леніна, який полюбляв цитувати Наполеона: «Треба вв'язатися в бійку, а там подивимось». І намагатися зсувати фокус дискусії вліво. Чи вийде? Пролетарі ніколи не прагнули радикальних революцій, їхні вимоги обмежені тред-юніонізмом, що знав Ленін іще за часів свого перебування в Лондоні. А силоміць до раю вже нікого не заженеш. Тож сподівання на якусь такого роду революцію мені видаються марними; скоріш за все, отримаємо чергову помаранчеву.

 

Ще більше дивує «Заклик до нового інтернаціоналу» Василя Черепанина (С.16-17). До котрого за нумерацією? Існують і понині І інтернаціонал (синдикалістський), ІІ (соціал-демократичний), ІV (троцькістський, у безлічі версій). Третього вже немає; зате є «інтернаціонал традиції і революції» так званих «нових правих». Що нового пропонує цей «плаваючий означник» без змістового наповнення, із двосторінкового тексту аж ніяк не зрозуміло. «Новий інтернаціонал означає раціональну утопію в дії - уявити альтернативи на основі конкретних реальностей». Утопія будується не на основі конкретних реальностей, а на уламках втраченого або ж на нездійснених (нездійсненних) фантазіях. До утопії ближче згадані вже «нові» рухи, котрі надихаються колишнім процвітанням «нового середнього класу». Мабуть, тільки «колективне благо» відсилає у тексті пана Черепанина до утопії Кропоткіна (за іронією долі, його поважають і в інтернаціоналі «нових правих»). Знову-таки, «колективне благо» може бути класовим, національним, корпоративним або ще яким - а істина завжди конкретна.

 

Звернімося нарешті до сексу й політики. Перестрибнемо через «Секс у тюрмі» Олександра Володарського - бо, незважаючи на новизну досвіду саме для нього, матеріал нагадує перебудовну чорнуху, якої два десятки років тому було неміряно. Шкода, що нічого не змінилося; але все описане «автором найгучнішого сексуального акту в новітній історії України» (цитата з редакційної передмови, С.7) ми знаємо давно й так.

 

У номері є цікавіші матеріали.

 

Ні, не пов'язані з ЛГБТ: набридло.

 

Більш свіжою є критика моногамності з позицій практики поліамурності, що її неможливо ототожнити ані з теорією «склянки води» Колонтай, ані з традиційною (вже вибачте, сьогодні вона таки традиційна) сексуальною революцією. Насамперед маю на увазі текст Тамари Злобіної (С.65-76). Наскільки мені зрозуміло, це - коли любові (точніше, кохання) забагато для когось одного назавжди. І це не виключає інших. Щось абсолютно протилежне як до моногамного примусу, так і до «склянки води» або ж випадкового сексу у darkroom (з іншого тексту цього самого журналу - Кінґа Дунін, «Етика полігамних стосунків у капіталізмі», С.64). У подібних до darkroom «революційних» практиках любові (чи кохання) завжди замало навіть для когось одного. Даруйте, це - не революція, це страх залежності. І природа його так само (пізньо)капіталістична, як і в моногамії. Суть і того, і того - у відчуженні нарцисичного суб'єкта від так званої інтерсуб'єктивності (або простіше, за Фрейдом - від об'єктного вибору). У моногамії все гарантовано, і не треба нічого відчувати; у проміскуїтеті теж усе гарантовано, і знову-таки нічого відчувати не потрібно. Не дай боже, я ж думатиму про когось більше, ніж про себе! - рефрен нарциса, а також і власника. Поліамурність же, здається, виходить із чогось іншого: а якщо і про одну, і про другу, і про третю зі своїх партнерок я думатиму спершу, а потім про себе? Звісно ж, це - ідеалізація, про що свідчить дещо ревниве інтерв'ю наприкінці статті. Проте доволі позитивна ідеалізація. І не варто тут нічого політизувати, ставити у зв'язок з економічною залежністю, спадкоємністю чи/та/або репродуктивністю. Просто не треба боятися відмовитись від (псевдо)цінностей лібералізму. «Любов - це добровільне обмеження власної свободи конкретністю іншого», як десь колись казав, здається, Сартр. «Інших» може бути декілька - та й у кожного, хто прожив бодай чверть століття, їх декілька й було.

 

Моногамії не існує.

 

Одначе не можу погодитися з тим, що «сексуальної етики не існує» (це - з тієї самої статті пані Дунін). Авторка тут же собі суперечить, говорячи про етику навіть у darkroom (не заразити партнера). І суперечить собі ще раз, цитуючи Кантівський імператив: «інша людина повинна бути метою, а не засобом». Доволі спрощено, щоправда; у Канта йшлося просто про людину, тобто і про самого себе також. Але принаймні суперечність ця цікава й продуктивна (у тексті йшлося про те, що даному принципу суперечить проституція - С.64).

 

Політизації сексуальності, на мою думку, не виходить. Хоча як сказати... Виходить сексуалізація політики. У цьому плані показова рубрика «Французький фокус», де передусім впадає у вічі відсутність справи Домініка Стросс-Кана. А це ж бо політизація сексуальності і є: як зручно у сучасному постсексуальному суспільстві за її допомогою усунути конкурента!

 

Зате присутні розлогі матеріали, присвячені сексуальному переосмисленню гасел Французької революції - «свобода, рівність, братерство». І претензіям Саркозі їх втілювати. Й ототожненням «французькості» із сексуальною свободою (як наче увесь світ завжди не ототожнював так само). Сексуалізована політика працює на правих не гірше, ніж колись працювала естетизована. Все ж одну аналогію маю провести.

 

За радянських часів (чи дозволено їх вважати «правими»?) побутував анекдот про п'ятий вид любові. Це, на відміну від любові жінки до чоловіка, чоловіка до жінки, жінки до жінки та чоловіка до чоловіка, - любов радянського народу до комуністичної партії. І от, у тексті Еріка Фассена на С.187-188, після підзаголовка «Любов до національної ідентичності», читаю переказ майже анекдотичної проповіді пана Саркозі до молоді щодо «навчитися любити»... кого? Себе - як Францію, як цивілізацію, а потім учитися любити інших. Це вже якийсь Еріх Фромм («хто себе не любить, не здатен любити інших»); але це ще й шостий вид любові: любов народу до себе самого, як до ідентичності, керованої Саркозі. «Обернення на себе», як сказав би Фрейд. Обернення п'ятого виду з анекдоту.

 

Намагаймося уникнути такої сексуалізації політики.

 

Михайло Собуцький, культуролог

 

Фото - vcrc.ukma.kiev.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Михайло Собуцький, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
11631
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
уважний
4465 дн. тому
Шановні працівники "Телекритики"! Виправте текст. Третій абзац переплутався з четвертим.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду