Важко не поділяти обурення Алли Чердинцевої, висловлене в її чудовій статті «Похитители Пасхи». От тільки проблема, як видається, далеко не лише в Першому національному телеканалі. І не лише в тому, що українське телебачення перетворює релігійні свята на рекламу державних керівників та інших політиків. Чи, точніше, підмінює релігійні свята тупим політичним піаром.

Загальна проблема звучить так: церква на світському телебаченні світської, та ще й багатоконфесійної країни. Й ширше: церква у світських ЗМІ світської країни. І цьогорічний Великдень аж ніяк не був тут винятком.

Церковні свята на телебаченні завжди цікаві хоча б тим, що ніколи не знаєш, на що їх перетворять кожного конкретного разу. Не доводиться сумніватися в єдиному: в ефірі неодмінно буде щось кричуще, щось таке, чого в цивілізованій світській країні не могло б бути за визначенням. 

Здавалося б, для телебачення нашої багатоконфесійної країни мусили б існувати декілька універсальних правил – зовсім простеньких, виходячи з яких сформувати телепрограми у дні релігійних свят було б дуже легко. Основних правил, власне, лише два – це збалансованість і толерантність. Конфесійні вподобання державних мужів, політична кон’юнктура тощо – все це не мусить мати до релігійних свят жодного стосунку. 

Зрештою, коли Віктор Янукович (Микола Азаров, Володимир Литвин) ходять до церкви, вони це роблять винятково як приватні особи. І коли під час релігійних свят вони стають ледь не головними героями новин і святкових трансляцій, це виглядає як дуже й дуже погана комедія. Відправлення молитов не входить до посадових обов’язків жодного державного керівника, й, обираючи їх, виборці не доручали їм посередництва у своїх стосунках із Богом. До церкви не заведено ходити строєм.

Алла Чердинцева згадала трагікомічні намагання попереднього президента Віктора Ющенка популяризувати ідею міжконфесійної толерантності у спосіб участі в богослужіннях різних християнських конфесій. Однаково далеко не всіх – бо надто вже їх багато, тож рівності й збалансованості однаково не виходило й у жодний спосіб не могло вийти. Найяскравіший приклад: якщо вже православний Ющенко перед телекамерами відвідував богослужіння в греко-католицьких храмах, то чому тоді він уникав храмів римо-католицьких? 

Тож зробімо невеличкий екскурс в історію. Перший президент незалежної України Леонід Кравчук не запам’ятався публічними відвідинами храмів, та ще й трансльованими на всю країну. Йому вистачило здорового глузду збагнути: учорашній ідеолог КПУ у храмі виглядав би, мов герой поганої оперетки.

Піонером у цій справі став Леонід Кучма. Але його телевізійні молитви були епізодичними й якимись сором’язливими, траплялися вони здебільшого за компанію з високими візитерами з Росії, у якій публічне лобобиття (бо молитвами це було дуже важко назвати) найвищих державних керівників до того часу вже перетворилося на постійну практику. 

Хто втілив в Україні «передовий» російський досвід і відкрив усі шлюзи між державою та церквою, то це Віктор Ющенко. Напевне, як і зазвичай, він прагнув, як краще, й узявся за проблему не з того боку. Слідом за Ющенком хреститися на телекамери почали десятки й десятки політиків. В українському інформаційному просторі саме Віктор Ющенко перетворив богослужіння з релігійних на політичні акти.

Тодішній президент, як ми вже зазначали, прагнув міжконфесійної толерантності? Пригадаймо слова Ющенка на прес-конференції 16 лютого 2010 року: не може бути «дві мови – одна країна, чотири конфесії – одна країна, шість історій – одна країна». Міжконфесійна толерантність як вимушений тимчасовий захід?

Але хто сказав, що в одній країні не може бути декількох конфесій? Окрім Балкан, у постсередньовічній Європі існує єдиний приклад формування держав на моноконфесійній основі: голландцями стали протестанти, тоді як фламандцями – католики; свого часу відбувалася потужна конфесійно зумовлена міграція між нинішньою територією Нідерландів та майбутньою Бельгією. Католики-фламандці згодом об’єдналися в одну державу з іншомовними й іншокультурними, але братами по вірі валонами. Але було то дуже й дуже давно, й тепер ані в Нідерландах, ані в Бельгії влада жодною мірою не спонукає громадян до збереження конфесійної чистоти й монолітності; нікому й на думку не спадає, що прем’єр-міністри чи навіть монархи обох країн можуть раптом перейнятися цією проблемою.

Німеччину поділено на дві провідні конфесії рівно навпіл: половина німців – лютерани, інша половина – католики; Папа Римьский Бенедикт ХVI – німець. У США взагалі безліч конфесій, і не розбереш, яка з них є провідною. Джон Кеннеді був католиком, Джіммі Картер – баптистом, на президентську посаду балотувався православний Майкл Дукакіс (вибори він програв, але зовсім не з конфесійних причин). Так само й у Канаді. У Великій Британії, окрім того, що в Англії та Шотландії провідні конфесії є різними (в Англії – англіканська церква, у Шотландії – пресвітеріанська), є ще й чимало так званих англо-католиків. 

Так, у православному світі історично склалося, що в кожній країні існує своя православна церква. Існує вона й в Україні, навіть дві – УПЦ КП та УАПЦ. Але ж історично чимало чого склалося! Он кріпосне право, наприклад – то що ж, узяти його й відтворити як цінну традицію? Усе ж таки часи змінюються, й на початку ХХІ століття проголошувати моноконфесійну (чи навіть олігоконфесійну) державу з обов’язковою для всіх вірою чи невеликим переліком обов’язкових вір для обмеженого вибору – чи не анахронізм це? А церкву в Україні, до речі, конституційно відокремлено від держави. То чи має взагалі право будь-який державний керівник перейматися питаннями конфесій та їхньої кількості? А є ще УГКЦ – то невже Ющенко хотів і її приєднати до «помісної православної церкви»? Яким, от цікаво, чином? Чи не таким самим, як Сталін 1946 року – церкву заборонити, а її ієрархів заарештувати? Інший спосіб перетворити греко-католиків на православних навряд чи існує.

Судячи з усього, з приходом до влади Віктора Януковича єдина православна церква в Україні може-таки стати реальністю. Так, це буде зовсім не та й навіть не така церква, яку мав на меті Ющенко. Але то вже конкретика, деталі, по суті все буде саме так, як Ющенко того хотів. Та й традиції державних молебнів започаткував саме він – то хто ж тепер винен, що зі зміною президента змінилася й назва церкви, яка такі молебні проводить? Може, Ющенко ніколи не гадав, що колись президентом буде інша людина?

А от посприяти набуттю УПЦ КП прав канонічної православної церкви він таки міг. Якби зажив у світі авторитету справжнього реформатора, міг би тим більше. А ще якби не розглядав проблеми канонічності УПЦ КП та об’єднання православних церков укупі, за відомим із радянських часів «галузевим принципом». Звалення докупи різних проблем, той самий «галузевий принцип» узагалі були притаманні Ющенкові. 

Утім, про «галузевий принцип» ми ще поговоримо. Поки що констатуймо факт: політизацією релігійних свят ми завдячуємо саме Вікторові Ющенку, а його спроби продемонструвати повагу до всіх конфесій були б незрівнянно успішнішими, якби він узагалі утримався від демонстрування перед телекамерами своєї релігійності. 

Та повернімося до цьогорічного Великодня.

Ледь не всі телеканали розв’язали проблему дуже й дуже просто: судячи з їхніх телепрограм, Великодня ніби й не було. Винятки були дуже нечисленними: художній фільм «Коли помер Христос» на «1+1» уже на початку 16 квітня, концерт «Христос воскрес!» на «Культурі», «Пасхальний досвід» на «Києві», концертна програма «Святковий Великдень» на Першому національному... Чи доречними на Великдень були «Голі та смішні» на ICTV, «Шури-амури» на Новому каналі? Тоді як «Інтер» скасував 15 квітня щотижневі «Що? Де? Коли? Зоряні війни» – мабуть, уважав їх за гріховні?

Більшість каналів розглядали найбільше християнське свято в суто радянській системі координат – як нішеве свято маргінального суспільного прошарку релігійних ортодоксів, до якого переважній більшості громадян немає ніякого діла. Годі й казати: у християнських країнах Пасха, як і Різдво, є не лише церковним, а й світським святом – у тому розумінні, що святкують її далеко не лише у церквах і далеко не лише в молитвах. Те, чого на українському телебаченні, за дуже й дуже рідкісними винятками, немає й близько. 

Немає на українському телебаченні ще й от чого. Християни західного обряду цьогоріч святкували Великдень 8 квітня. Чимало громадян України є римо-католиками. Ті самі закарпатські угорці, зокрема. Про них згадують, коли підозрюють у сепаратистських настроях. А коли не трапляється нічого загрозливого, їх ніби й не існує. І після того вони мусять вважати Україну своєю? 

Цього року увечері 7 квітня та вдень 8 квітня Перший національний показав богослужіння Папи Римського Бенедикта XVI. Більше для тих, хто святкував того дня Великдень, в ефірі не було нічого. 

Римо-католики взагалі незрідка виглядають в Україні ледь не вигнанцями. Яскравий приклад: численні пресові матеріали про видатного актора Борислава Брондукова згадують, що він навіть за радянських часів був глибоко віруючим, але ви майже не знайдете згадок про те, що він дотримувався католицького віросповідання. Після смерті актора повідомляли, що відспівували його в Олександрівському соборі в Києві, але майже всі видання опустили «ганебну» для актора дрібничку: Олександрівський собор у Києві – римо-католицький.

Українські ЗМІ ніби соромляться того, що чимало громадян України є римо-католиками.

Ще більше громадян України є вірянами різних протестантських церков. За деякими оцінками, реально віруючих (а не тих, хто дотримується деяких релігійних обрядів просто за традицією, бо «так заведено») протестантів в Україні чи не більше, ніж усіх православних, разом узятих. От їх для українського телебачення не існує зовсім. (Нещодавня постійна присутність на деяких київських каналах «Посольства Божого» мала зовсім інші причини й пояснення.) По-радянськи вважаючи всіх протестантів за «сектантів», їх просто ігнорують, як щось не гідне уваги. А це мільйони наших співгромадян. Громадян світської, зауважу, держави, для якої не повинно було б бути «правильних» та «неправильних» віруючих.

У підсумку не може не виникнути простенького запитання: чи існує в Україні бодай у зародковому вигляді державна політика з регулювання та внормування стосунків світських ЗМІ з різними конфесіями? Чи існує державна політика, яка робила б міжконфесійну толерантність і рівновіддаленість різних конфесій від держави чимось більшим, аніж декларації?

Єдине, що повторюється в телеефірі кожного релігійного свята, – це повна плутанина з конфесіями й датами святкування. 17 квітня у програмі «Альбертейнштейн» на ТВі пролунало: минулої неділі «всі християни святкували Пасху». Католики, протестанти – які ж вони християни, чи не правда? 

«Сходження благодатного вогню у храмі Гробу Господнього» («Інтер», 14 квітня): глядачі дізналися, що присутніми при цьому таїнстві є служителі Вірменської, Православної та Коптської церков. Що то за «Православна церква» – адже у світі кількадесят православних церков? Зважаючи на загальний інформаційний контекст, що панував того дня, чимало глядачів мали бути впевнені: йдеться про Російську православну церкву й ані про яку іншу. 

«Сьогодні. Підсумки» (ТВі) 15 квітня підняли дуже важливу тему – тему глибини віри українців. Чи не зводиться в багатьох Великдень лише до того, щоб з’їсти освячені паску та яйця? Чи залишається за обрядами місце для справжньої віри, для християнських цінностей? Як для підсумкових випусків новин у Великдень, це був дуже нетривіальний і дуже важливий ракурс.

Несподівано повівся Перший канал Національного радіо. У ніч із 14 на 15 квітня він транслював спочатку й повніше богослужіння зі Свято-Володимирського (УПЦ КП) собору, а вже потім і стисліше – зі Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври (УПЦ МП). Ба більше: 15 і 16 квітня на каналі лунала «Бояриня» Лесі Українки; повторювані ледь не щогодини анонси робили наголос на питаннях віри. За всього патріотизму й, за нинішніх умов, ледь не дисидентства навряд чи це так уже пасувало от саме до Великодня. 

Натомість увечері 17 квітня той самий канал переконував слухачів: на відміну від УПЦ МП, УПЦ Київського патріархату тільки й робить, що порушує канони віри, бо, мовляв, не може людина прийти й оголосити: «Я буду патріархом». Далі пролунало пророцтво: те, що збудоване не на канонах, неодмінно загине. Дуже «християнське» побажання – хай навіть тим, кого УПЦ МП вважає за заблудлих.

Перший національний телеканал у ніч із 14 на 15 квітня транслював богослужіння з храму Христа-Спасителя в Москві, з Києво-Печерської лаври, з Володимирського собору й із собору Святого Василія Великого. Усі ці трансляції було повторено вдень 15 квітня, за винятком богослужіння в Москві. На перший погляд, балансу між різними конфесіями цього року було формально досягнуто – хоча, з іншого боку, Перший національний і вишикував їх, як зазначає Алла Чердинцева, ніби за ранжиром.

У трансляції богослужіння з Москви, в принципі, не було б нічого особливого – адже значна кількість громадян України є вірянами УПЦ Московського патріархату. Зрештою, транслював же той самий канал 8 квітня богослужіння з Ватикану? Трансляція з Москви не викликала б ніяких негативних емоцій, якби її головними героями були церковні ієрархи, а не державні керівники Російської Федерації. Якби це не був ще більше, ніж в Україні, не так релігійний, як політичний акт. 

А от далі було геть незбагненне. Удень 14 квітня та вранці 15 квітня Перший національний телеканал передавав інтерв’ю з Патріархом Кирилом, а після нього з митрополитом Володимиром. Удень 15 квітня канал показав ще й програму «Ближче до народу. Блаженніший митрополит Володимир». Ієрархи жодної іншої церкви ані на інтерв’ю, ані на документальні фільми не заслужили. Оскільки йдеться про державний телеканал, це могло означати єдине: є-таки в Україні правильна церква, і церква ця – УПЦ МП. З усіма рештою просто миряться, дозволяють їм існувати й не розганяють (поки що?), але не більше. А чи, можливо, інтерв’ю з ієрархами однієї й лише однієї церкви можна було витлумачити якось інакше? 

Самі по собі інтерв’ю були надзвичайно прикметними. Патріарх Кирил, як і завжди, вражав багатством вбрання. Як і зазвичай, слова його нагадували радше догми, а то й гасла, ніж результати довгих роздумів – настільки без тіні сумніву, ледь не механічно, промовляв їх він. Про що вів він мову? Про те, що «на каждой литургии я молюсь за Россию, Украину, Белоруссию, за государственных деятелей». Прості громадяни, мабуть, рангом не вийшли, щоб за них молився сам Кирил. Патріарх навіть не помітив, як прирівняв себе до віп-обслуги. 

А ще він вів мову про те, що «мы все выросли, сформировались как народы… как народ святой Руси». Були в інтерв’ю й «пространство святой Руси», й навіть – затамуйте подих – «граждане святой Руси». Залишилося тільки побачити «паспорти святої Русі», «податкові декларації святої Русі», «квитанції про сплату штрафів святої Русі» та інші документи цієї казкової держави, що були б сучасними поняттю «громадяни». 

Але сам підхід заслуговує тільки на захват: навіщо розвиватися, навіщо вдосконалюватися; оголосили самі себе святими – й радійте, проблем більше немає. Недаремно, мабуть, Патріарх закликав Україну «брать пример у России, учиться у неё». 

А ще Патріарх заявив: у моральній деградації винні ЗМІ. Далі він став жонглювати словами «ліберальний» та «аморальний» аж до такої міри, що аудиторія мала замислитися: а чи це не синоніми? 

Інтерв’юерка спитала в Патріарха, чому не всі православні ходять до храмів. Отут тільки й залишилося, що замислитися. Як можна визначити й відрізнити православного, якщо він не ходить до храму? Чи то всі ми є православними від народження, православними за обов’язком, а ходити до храмів – це така повинність?

Аж раптом кореспондентка поставила інше запитання: «Ваше святейшество, насколько адекватно наше (це чиє. – Б.Б.?) общество воспринимает то, что происходит на Ближнем Востоке, в Северной Африке?». Логіка цього запитання була, на перший погляд, геть незбагненною. Чому саме про Близький Схід? Чому не про становище трудящих у Східній Океанії? Але секрет, імовірно, був дуже простим: сьогодні саме довкола ставлення до подій у Сирії відбувається найпомітніше протистояння між Росією та Заходом. Росія підтримує правлячий режим, Захід його засуджує. 

Що ж до Патріарха Кирила, то, за його словами, до влади на Близькому Сході прийшли фундаменталісти (а сам Кирил, даруйте, хто?), й розпочалися гоніння на християн. «Начались массовые убийства, которых раньше не было!» – обурювався він. У мирній квітучій Сирії, де фундаменталістів немає, треба гадати, ніякими масовими вбивствами й не пахне. «Будут мусульмане и, в Израиле, иудеи, а для христиан места не останется! – малював Патріарх картини одна жахливіша від іншої. – Несколько миллионов христиан уже стали беженцами!» Он воно, виходить, через що Росія підтримує режим Башара аль-Асада! Он які глибокогуманні в неї мотиви й рушії поведінки! Заступниця за християн усього світу – от хто така Росія. Й ніяк не менше.

Насамкінець Патріарх побажав українцям єдності – й церковної, й «единства в жизни государственной». З подальших його слів стало зрозуміло: суспільство й держава – то одне й те саме, плюралізм і вільнодумство є гріхом страшним, а суспільство, яке не згуртувалося навколо й під керуванням влади, є розділеним. Не втримався Кирил і від пророцтва: «Не устоит то царство...».

Ні, це не була проповідь служителя Божого, спасителя душ. Це було геополітичне стратегування, до того ж догматичне й малокваліфіковане. Таке собі «стратегування для вбогих». Може, не за свою справу взявся Кирил? Священик мав би знати: священні тексти підлягають образному, а не буквальному тлумаченню, вони не є підручниками з політології. Та й Україна, за Конституцією, – поки що не царство, а демократична республіка.

На противагу Кирилові, митрополит Володимир постав перед камерою в скромному чорному вбранні. Попри нечітку вимову, відчувалося: те, що він виголошує, є не вивченими шаблонами й трафаретами, а результатами його власних роздумів. Спокійна, ніяк не менторська манера розмови куди як більше пасувала священнослужителеві, ніж агресивність Кирила. 

Дещо зіпсувало враження мовне питання. Кореспондент ставив запитання російською, Володимир відповідав українською; іноді починав російською, але швидко переходив на українську. На відміну від дуету Тарапуньки та Штепселя, це аж ніяк не додавало приємних уражень: контекст був зовсім не той, не той жанр. То, може, не зазначений на екрані кореспондент Першого національного не знав української? 

Були серед запитань невдало, а то й провокативно сформульовані. Таке, наприклад: «Считаете ли вы, что в нашей многонациональной (виділено мною. – Б.Б.) стране государство должно поддерживать только православную церковь?» Що на це міг відповісти найвищий православний ієрарх? Володимир фактично уникнув прямої відповіді. А ще виходить, що всі етнічні українці за визначенням мають бути вірними УПЦ МП, зобов’язані ними бути?

Або інше запитання: чи може віруюча людина цікавитися чимось матеріальним і прагнути його, прагнути успіху в земному житті? Тут уже пригадалися рядки з радянських підручників для молодших класів – щось на кшталт «попи обдурювали простий народ, щоб він терпів бідність і безправність і мирився з ними». От у ролі такого самого «попа» кореспондент запропонував виступити митрополитові Володимиру.

Можна по-різному ставитися до митрополита Володимира. Але те, що в інтерв’ю він постав як священик, як служитель Божий, як людина, яку найбільше турбує стан людських душ, – у цьому не могло залишитися жодних сумнівів. Натомість що більше виголошував свої постулати Патріарх Кирил, то більше поставало запитання: якому богові служить він? Як зветься релігія, якій він присвятив себе? Християнство, православ’я? А чи релігія та зветься тоталітаризмом?

Головне ж було в іншому. Який стосунок мали обидва інтерв’ю, так само як і «Ближче до народу», до Великодня? Хто є, даруйте за приземлений стиль, головним героєм великодніх свят – Ісус Христос, а чи Патріарх Кирил із митрополитом Володимиром? Кого вшановуємо ми у Великдень – Ісуса чи церковних ієрархів?

Чи не прикметним було те, що в обох інтерв’ю згадки про Великдень були дуже нечастими й дуже штучними, такими, що геть не випливали з контексту розмови й узагалі не мали стосунку до її змісту?

Храм тим і відрізняється від бюрократичного відомства, а священики тим і відрізняються (мусять, за ідеєю, відрізнятися) від чиновників, що не вони є головними у храмі. Вони не є «директорами церкви». Вони – лише служителі Божі, лише посередники між Богом та людьми. 

Перший національний телеканал цієї різниці не вловив ані найменшою мірою. Великдень став для нього звичайним професійним святом – на кшталт якого-небудь Дня працівників радянської торгівлі, яке є лише приводом, щоб узяти інтерв’ю в високого чиновника, й щоб він розповів про досягнення очолюваної ним галузі. Ісус Христос виявився для Першого національного зайвим. Так само й для всіх решти. Телебаченню було не до Нього. Й не до Його Воскресіння. А може, то Він відвернувся від нашого телебачення? Махнув рукою, мов на щось геть безнадійне? Позбавлене душі?

Усе це зайвого разу підкреслило актуальність проблеми, піднятої випуском новин на ТВі: для нашого телебачення релігія (християнство, православ’я) є не вірою, не картиною світу, не станом душі, а всього лише атрибутом, лейблом, брендом – чи то етнографічним, чи то історичним, чи то геополітичним, як у Патріарха Кирила. Чи не тому так воно є, що й для наших державних лідерів релігія – це що завгодно, тільки не віра?