Про телеканал «Культура» пишуть настільки рідко, що подеколи складається враження, ніби в українському телепросторі його не існує.

Ситуація поглиблюється тим, що цей нішевий канал існує лише в кабельній мережі, та ще й у розширеному пакеті, а програми продукує здебільшого для тих, хто не має можливості той пакет оплатити. Та навіть ті глядачі, які мають широкий кабельний пакет, не завжди доходять до кнопки, на якій мовить «Культура». Аби дізнатися, що саме там показують, треба цілеспрямовано перемкнути пульт на відповідну кнопку й уважно вивчити електронний гід, якщо є така можливість. Адже в більшості друкованих телепрограм, якими послуговуються глядачі, канал «Культура» чомусь старанно оминають.

А тим часом, коли мені кажуть, подивися, мовляв, що на тому каналі показують, це ж нормальним людям геть на голову не налазить, я би не квапилася з висновками. Передусім тому, що уважний глядач цього каналу давно знайшов для себе те, що може привабити не простого споживача реаліті-шоу чи любителів подивитися в замкову шпарину на приватне життя селебритіз, а людину, яка невимовно скучила за підтвердженням власної національної ідентичності. Бо те, що показує українська «Культура», разюче відрізняється від контенту переважної більшості всіх інших телевізійних каналів, байдуже, нішеві вони чи загальнонаціональні, державні чи приватні. Лише тут можна побачити унікальні записи вистав золотого складу театру Франка не лише з Хостікоєвим та Наталею Сумською, але й Наталкою Ужвій чи Петром Яковченком. Або документальні фільми про українських художників. Чи монологи легендарних шістдесятників... Перелічувати можна ще довго. Так само, як і звинувачувати канал у старосвітськості й шароварщині.

Так, про якість програм і технічне оснащення «Культури» можна навіть не дискутувати, вони апріорі низькі. Бо чого можна вимагати від каналу, який отримує просто сміховинне фінансування? Тож тут зробили ставку на особистості, які власним напрацюваннями в царині культури заробили авторитет аудиторії й користуються незмінною повагою в своїй референтній групі. Серед таких особистостей, безперечно, і Василь Герасим'юк зі своєю авторською програмою «Діалог».

Цей розлогий вступ знадобився вашому авторові, аби уточнити: «Культура» транслює, за нечастими винятками, лише ексклюзив, хай навіть той ексклюзив знято кілька років тому. А якщо цей ексклюзив прем'єрний, та ще й ідеться про людей добре знаних, але, підкреслю, до кінця не пізнаних, подібна програма перетворюється на подію.

10-13 квітня, впродовж чотирьох вечорів, такою подією був діалог Василя Герасим'юка з Наталкою Дзюбенко-Мейс, дружиною того самого Джеймса Мейса, який присвятив життя дослідженню Голодомору 1932-33 років в Україні і якому 18 лютого могло б виповнитися 60 років. Дивно, але коли 22 лютого в Музеї голодоморів відкривали спеціальну виставку, присвячену цій даті, туди прибули знімальні групи кількох загальнонаціональних каналів, а проте жоден із них не дав навіть куцого сюжету про подію в своїх ефірах. У чому причина такого тотального замовчування імені й праці американського дослідника на телебаченні, його дружина збагнути не може й досі. Канал «Культура» в особі Шевченківського лауреата, поета й за сумісництвом телеведучого Василя Герасим'юка вирішив цю лакуну заповнити в спосіб, можливо, найбільш адекватний: записавши чотири години розмови з людиною, котра прожила з Джеймсом Мейсом 14 років і може розповісти про нього те, чого ніхто не знає. Проте, на жаль, ведучий так і не дав їй змоги це зробити. Тож у чотирьох подачах «Діалогу» між поетом, прозаїком та журналістом Наталкою Дзюбенко-Мейс і тим самим Василем Герасим'юком можна виділити лише два позитивні моменти. Перший - той, що ця програма взагалі вийшла на телебаченні. Другий - демонстрація унікальних відеокадрів, де Джеймс показує свою неймовірну бібліотеку й коментує вибір книжок. Його слова про те, що повні зібрання творів Маркса, Енгельса, Леніна та Сталіна він перечитав із олівцем у руках, кажуть глядачеві більше, ніж розлогі монологи ведучого про містичні смерті дослідників голодомору чи нескінченні повтори його ж тези, як покійний Мейс почав дослідження Голоду не з 33-го року минулого століття, а з 25-го, коли знищили українські церкви, а літературна дискусія щойно розгорталася.

Коли людина, що веде телепрограму (в цьому випадку модератором її назвати язик не повертається!), володіє темою, це завжди добре. Мало того, бути в темі - святий обов'язок інтерв'юєра. Але ж це не означає, що треба перебивати запрошеного гостя, якому є що сказати і якого, власне, й запрошено для цього! Якби ж іще таке втручання в тканину оповіді Наталки Дзюбенко було виправдано, скажімо, наявністю кількох учасників розмови, яка, до прикладу, велася б у форматі дискусії. Але нічого подібного формат «Діалогу» у виконанні Василя Герасим'юка не передбачає. Проте це нашого поета геть не бентежить. Щойно пані Наталя заводить мову про Чорну Іліаду, як назвав Олесь Гончар свідчення тих, хто пережив Голодомор, пан Василь вискакує, як той Пилип із конопель, і заводить свою улюблену пісню про містику в смертях Володимира Маняка, Лідії Коваленко, Олекси Мусієнка та, звісно ж, самого Джеймса Мейса. Зрозуміло, що не кожний талановитий поет конче мусить бути фаховим журналістом, але перед лицем кількох трагедій, про які погодилася розповісти пані Наталя, ведучий міг би поводитися набагато шанобливіше. У своєму самозамилування пан Василь пішов так далеко, що навіть про побиття Джеймса підполковником міліції, яке спричинило страшні хвороби Мейса, натхненно і, прости господи, якось моторошно-весело розповів глядачеві сам.

Щоправда, подеколи Василь Герасим'юк таки розплющував очі й починав усвідомлювати, де він нині, з ким і що робить. Тоді в його візаві з'являлася хоч якась нагода донести до глядача власний біль за чоловіка. В одній із таких шпарин їй вдалося розповісти про те, яка війна точилася між Джеймсом Мейсом і Робертом Конквестом, автором книжки «Жнива скорботи», аби Конквест погодився визнати Голод-33 геноцидом. А також - про нестерпне життя чоловіка у ворожому оточенні українських «патріотів», які кричали йому: «Янкі, гоу хоум!». Дав їй Василь і можливість розповісти про так звані Торгсини з власного досвіду. Туди, виявляється, можна було здати якісь цінності і за виручені гроші купити якихось харчів. Але люди, які хотіли це зробити, мали обов'язково взяти на те довідку в сільраді. Історія пані Наталі про її дідуся, який поніс у Торгсин свої Георгіївські хрести, купив за них мішок гречки, а за кілька років його оголосили японським шпигуном, вражає...

Як не може не вразити почуття гумору Джеймса, котрий, вивчивши таблички на капсулах із кров'ю, яку йому переливали під час численних операцій, заявив, що він нині - українець на 80 відсотків, на 17 - москаль, а на 3 - єврей, а отже, 100-відсотковий українець.

Звісно, добре, що ми все це почули. І добре, що пані Наталя прочитала свої сповнені ніжності до чоловіка вірші. Але впродовж усього циклу, задуманого як глибока розмова про життя та наукову працю Джеймса Мейса, не покидало роздратування на занадто говіркого ведучого. Склалося враження, що значно більше з того, що підготувала Наталя Дзюбенко-Мейс для цієї програми, лишилося за кадром. Є, щоправда, надія, що «Діалог» Наталі й Василя знайде продовження у постскриптумі до програми. Принаймні, обоє таке бажання виявили.

Фото - litakcent.com