Читати “Комсомольскую правду” та „Литературную газету”, дивитися  Центральне телебачення або, пізніше,  ОРТ  у часи пізнього застою та перебудови було правилом для українського інтелігента. Адже звідти він одержував куди більше правдивої та професійно “упакованої” інформації.  Що ж стосується київських телеканалів та газет, то вони були відверто вторинними – і за стилістикою, і за рівнем інтелектуальної напруги, і за ґрунтовністю подачі інформації. У часи перебудови ситуація змінилася не набагато – передусім завдяки тому, що ЗМІ надали час і площу групі шістдесятників-“відсидентів”, а також появі певного числа молодих нахабних журналістів, вільних від комплексу другорядності. Але, попри все, деякий час московські ЗМІ впевнено перегравали київські майже за всіма параметрами.

Розпад СРСР став тим поворотним моментом, коли плюси перетворилися на мінуси, оскільки шокована цим розпадом еліта російської журналістики так і не визнала свою повну некомпетентність у низці засадничих питань соціального, економічного та національного життя, - а відтак почати все спочатку і ґрунтовно вивчити життя “знайомих незнайомців” – колишніх союзних республік.

Для мене особисто “Комсомольская правда” сконала як взірець журналістики у квітні 1992 року, коли надрукувала допис одного зі своїх тодішніх провідних авторів, який завітав до Криму і там уперше побачив українські купони. Він їх назвав “смешными фантиками с видом Андреевского спуска”. Справа не у “сміху” – хоча насправді значно смішніше виглядав профіль Леніна на чинних ще довго у Росії радянських рублях, - вдумайтесь, із Леніним на грошах Росія будувала капіталізм! Але не впізнати Святу Софію Київську – і після цього щось там говорити про Москву і її місію у слов‘янському світі... Це вже клініка. А оскільки ані редактор КП, ані випусковий, ані колеги не побачили у цьому пасажі про “Андреевский спуск” жодної крамоли, стало зрозуміло, що вони всі однакові. І не можна вірити їм ні в чому, що стосується України та всього пострадянського простору. Та й щодо їхньої компетентності в описанні “великого світу” з‘явилися сумніви...

“Московские новости” як взірець журналістики сконали роком пізніше. Їхній оглядач з військово-політичної тематики, полковник N (не пам‘ятаю його прізвища, та справа й не у ньому) з номера в номер називав Збройні Сили України “Українською Національною Армією”, себто УНА. Чи то він плутав їх з УНА-УНСО, чи то писав про якусь іншу Україну, для мене залишилося загадкою. Я навіть написав тоді замітку про ці загадки московської журналістики в одній із київських газет і відіслав вирізку до МН. Може, пошта винна, може, ще щось чи хтось, але полковник продовжував писати про УНА.

Що ж стосується російського телебачення, то рівень компетентності його експертів засвідчується бодай тим, що 1999 року, коли у нас були президентські вибори, така справді непересічна постать, як Валерія Новодворська, в одній із програм (на жаль, не пам‘ятаю назви; тоді ще були відносно вільні єльцинські часи, отже, дискусійних програм на російському телебаченні вистачало), так от, Новодворська заявила, що найкращим і найреальнішим кандидатом від демократичного табору в Україні є Геннадій Удовенко. А в інших програмах вона ж – упродовж тривалого періоду – розповідала всім, якими мерзотниками були свого часу народовольці, котрі вбили такого гарного царя-реформатора, як Олександр ІІ. А звернути увагу на те, що переважна більшість лідерів “Народної Волі” була родом з України, тим часом як Олександр ІІ уславився такими “подвигами”, як Валуєвський циркуляр і Емський указ, плюс до того не поширивши земську реформу на Правобережжя, не кажучи вже про те, що програмною метою “терористів” був зовсім не терор, а руйнація Російської імперії як тюрми народів, фаховий історик Новодворська  чомусь не змогла. І це за всієї своєї симпатії до пригноблених тодішньою і теперішньою імперією народів! Що вже казати про різних жириновських, рогозіних, павловських і затуліних, які на російському телебаченні традиційно грають роль головних “експертів” з українського питання...

Проте сила звички – велика сила. І досі чимало наших співгромадян продовжує купувати “Комсомольскую правду” і всерйоз ставитися до написаного у цьому виданні, хоча у самій Росії КП давно вже зветься таблоїдом. Тобто – “жовтою пресою”. Зі ще більшою серйозністю український глядач ставиться до московського телебачення. І не лише десь у Донбасі чи Криму, а й у Києві. Попри те, що Савік Шустер чи не щоразу у своїй “Свободі слова” прямим текстом веде мову про неможливість ані подібної передачі на російському телебаченні, ані вільного висловлення там своєї позиції. (Цю тезу часом підтверджують гості “Свободи слова”, аж ніяк не прихильні до України). Але недарма кажуть, що звичка – це друга натура.

Результат дії цієї звички маємо перед собою у чистому, так би мовити, лабораторному вигляді.

У “Газете по-киевски” від 10 червня знаний композитор Володимир Бистряков пише у колонці “Три смысла семи дней”:

“Крым. Феодосия. Старики, казаки, молодежь… Люди не хотят пустить чужеземцев в свой край, не хотят быть причастными к чужим авантюрам, не хотят в эту «ихнюю НАТУ»… Мне стыдно за то, что мы, по Конституции внеблоковая страна, силимся попасть в НАТО, как в рай, забывая о том, что НАТО – это прежде всего Америка с ее нефтяными аппетитами, с ее криминальной привычкой «повязать общей кровью» как можно большее количество стран и политиков. Мне стыдно, когда сегодня нас, жителей Украины, насильно разводят по разным углам, деля на «щирих» и «заблуждающихся». Мне стыдно, когда сегодня вбивают клин между вчера еще братскими народами, украинским и российским. Мне стыдно, когда феодосийских старух и пацанов обзывают «агентами Кремля» и «запроданцами»… А того начальника феодосийской милиции, который отказался применить силу против своего же народа, за что и был уволен, я, будь на то моя воля, представил бы к высшей награде – Звезде Героя Украины”.

Шановні патріоти, прошу вас, вгамуйте свій гнів, і згадайте, де ви чули те, про що пише композитор Бистряков, - висловлене з тими самими термінами й інтонаціями? Крім, звичайно, спічів Наталії Вітренко? Ну звісно ж, по російському телебаченню. Канал, дата й прізвища “експертів” не мають жодного значення. 90% коментарів і висловів – звідти. Не будемо вдаватися у подробиці, звідки і за чиєю командою тричі незалежне і чотири рази ліберальне російське телебачення почало чергову кампанію з “порятунку” України від НАТО. Звернемо увагу на інше. На механізми перетворення українця на лоха.

Читав український громадянин Бистряков Конституцію України? Схоже, що ні. Бо тоді він знав би, що ніякого нейтралітету Основний Закон не проголошував, що заборонено тільки створювати іноземні військові бази на території України, і що намагаються порушити нашу Конституцію якраз росіяни, прагнучи до нескінченності продовжити термін оренди військових баз у Криму, тоді як ця оренда може бути лише тимчасовою, нетривалою. Але навіщо Бистрякову щось читати, коли московське телебачення вже розповіло, що за Конституцією Україна – це позаблокова країна? А як можна не вірити московському телебаченню?

Читав пан Бистряков Північноатлантичний договір та інші документи, що регламентують діяльність “агресивного блоку”? Ясна річ – ні. Інакше б він знав, що рішення в Альянсі ухвалюються на основі консенсусу, тобто згоди всіх учасників НАТО, що, скажімо, закони Норвегії та Данії забороняють розміщення на їхніх територіях будь-яких іноземних військ у мирний час, що участь у воєнно-поліційних акціях (які Бистряков зве “чужими авантюрами”) беруть тільки ті країни-члени НАТО, які цього прагнуть, що в Афганістані Альянс діє на підставі мандату ООН і т.д. Так що НАТО – це такою ж мірою Америка, як і Люксембург.

Що стосується інвектив на адресу Америки, то навіть Брежнєв з Хрущовим у час перебування при владі не дозволяли собі таких висловів. І навіть Сталін обов’язково додавав щось про американський народ, котрий, мовляв, ще не сказав свого слова. Тільки Гітлер міг нести на Сполучені Штати щось у стилі Бистрякова. І, звичайно, різні жириновські на російському телебаченні...

До речі, термін “братські народи” походить саме з нацистського лексикону. Коли міряють людей і народи за чистотою крові, за формою носу, кольором волосся і “правильністю” поведінки.

Тепер до терміну “козаки”. Українське козацтво, всі його групи й групки, присягнули 2005 року на вірність президенту Віктору Ющенку. Якщо хтось виступає проти курсу Ющенка, то це або зрадники, або самочинне мілітаризоване формування, діяльність яких суворо заборонена Конституцією, власне, терористи, щонайменше потенційні. Хто ж викликає таку симпатію російського телебачення, а відтак і композитора Бистрякова – клятвопорушники чи терористи?

Щодо звання Героя України, то після Тетяни Засухи і Ко його можна сміливо надавати кому завгодно, навіть офіцеру, котрий порушив присягу і не пішов проти “народу” (до речі, та ж “Газета по-киевски” на іншій сторінці повідомила, що “народ” оплачується за таксою 50 грн. на добу, а “Дзеркало тижня” розповіло, що кількість цього “народу” – пара сотень, разом із добровольцями з Росії).

Отож, дивіться російське телебачення, де ці кількасот публіки мають вигляд “другого Майдану” (Андрій Окара), слухайте, що воно вам розкаже про вашу країну – і ви будете живою ілюстрацією до наукової тези про те, що колонізатор змушує підневільний народ дивитися на себе його, колонізатора, очима. Думаю, що випадок композитора Бистрякова у цьому сенсі гідний фіксації у всіх підручниках.

А загалом я добре розумію: коли ліберальний російський публіцист Леонід Радзіховський у статті “Психический чемоданчик России” (“Ежедневный журнал”) пише, що у разі вступу України до НАТО “надо сменить Конституцию, объявившую Украину нейтральной”, він не може писати інакше, бо ж не має змоги дивитися будь-яке телебачення, окрім рідного, і хоча не вірить владі, але підсвідомо вірить в екранне слово. Розумію я і те, що деякі українські громадяни пожиттєво залишилися у 1985 році, і для них рідними і близькими були й будуть такі вирази, які філософ Мераб Мамардашвілі називав “словесними шлакоблоками, які не лишають простору для будь-якого мисленнєвого акту” (скажімо, щоб задуматися: якщо НАТО проти терористів та диктатур, то за кого ж буду я, виступаючи проти НАТО?). Але чому у Києві так зневажливо ставляться до свого великого земляка Михайла Булгакова, зрозуміти не можу. А це ж Булгаков вустами свого героя професора Преображенського заклинав не читати більшовицьких газет навіть тоді, коли інших газет немає. Згадайте: ще Ленін та Сталін наголошували, що кожен комуніст – це чекіст, відтак матимете новий варіант формули професора Преображенського: ніколи не дивіться чекістського телебачення, навіть якщо в Росії вже немає іншого!..

Зрештою, чекати, щоб з’явилося інше, вільне, вже недовго: “Собаче серце” Булгакова, звідки взята ця формула, було під забороною лише шістдесят років, а це якась дрібка у порівнянні з вічністю.