Автори й учасники фотовиставки «Дорослі діти», що відкрилася у приміщенні київського театру ляльок, мабуть, трохи спантеличені кількістю та якістю коментарів од невдячної публіки, яка не поділяє їхнього замилування ані задумом експозиції, ані окремими роботами. Мені хотілося би підбадьорити всіх сучасних послідовників біблійного Авраама, яким заради віри в ідеали краси й добра, заради пропаганди суспільно корисних цінностей і просто по приколу не шкода пожертвувати навіть власними дітьми, а якщо висловлюватися точніше - їхньою дитинністю. Проте хотілося б нагадати, що обидва учасники біблійного жертовного перформенсу, який за своєю естетикою так нагадує сучасне грайливо-гламурне контемпорарі, були повнолітніми - Ісааку на той час виповнилося двадцять п'ять, а його епатажному батьку - на сто років більше. Отже, в обох учасників проекту був повноцінний вибір - і це єдиний нюанс, якщо не брати до уваги метафізичне начиння, яким відрізняється шоу Авраама та Ісаака від жертовної фотовиставки «Дорослі діти».

На більшості знімків дітлахи вітчизняних віп-персон (спортсменів, артистів, зірок телебачення та шоу-бізнесу) мають такий вигляд, ніби з ними працювали не гримери зі стилістами, а озброєні хрономатами бандити з роману Тараса Антиповича «Хронос» (хрономат - пристрій для викачування біологічного часу з людського організму; якщо вірити світлинам, у дітей покрали більше років, аніж прожив Авраам разом зі своїм сином).

У кожній сім'ї не бракує історій про приміряння малюками батьківських речей, про поцуплену й безнадійно зіпсовану косметику тощо. Все це, здебільшого, веселі й прекрасні спогади, й коли батькам вдається зненацька сфотографувати сина, який зашпортався у недоладно зав'язаній краватці, чи доньку, перемазану помадою від вуха до вуха, - вони милуватимуться цими знімками до смерті. Адже на цих фото - сама суть дитячого прагнення дорослості: наївного, зворушливого, кумедного і, що найважливіше, природного. Натомість автори проекту «Дорослі діти» пішли шляхом візуального насильства над будь-якою природністю, й украли в дітей найцінніше - їхню безпосередність, незграбність, розгубленість, замінивши це все на модельні маски, характерні порцелянові вищири «дорослого світу», потворність ширвжиткових рекламних образів, доведену до абсурду несправжність.

Хотілося б наголосити: в самій ідеї фотоперетворення дітей на дорослих ще немає нічого крамольного. Як і в ідеї зворотного проекту під назвою, скажімо, «Здитинілі старигани», в якому б дідусі й бабусі вітчизняних зірок позували, наприклад, у памперсах і пелюшках, із сосками і слинявчиками, - у цьому ж також є свій прикол, ге? Проблема ж полягає не в якості чи сенсі таких публічних фоторозваг, а винятково у тій межі, яка відокремлює стиль, мистецьку оригінальність і хороше почуття гумору від вельможного Штампу та його подруги Кліше.

У проекті «Дорослі діти» про цю межу навіть не випадає говорити - її перейдено, на мій погляд, цілком свідомо, а не через брак чуття, хисту чи ще якоїсь художньої міри. Це якщо висловлюватися суб'єктивно й оперувати термінами «вульгарність», «несмак», «кітч», «жлобство», що личать виставці не менше, ніж вуса і крислатий капелюх - Міхаілу Боярському. Якщо ж вдаватися до об'єктивних спостережень, - вийде ще гірше. Зверніть увагу, зокрема, на те, як по-різному автори виставки уявляють «дорослість» для хлопчиків і для дівчаток. Хлопчики - це майбутні фахівці, віддані своїй справі; хтось позує в кабіні літака, хтось - із гітарою перед студійним мікрофоном, хтось - у костюмі справжнього автогонщика. Натомість дівчатка... Ну, вочевидь, автори вважають, що дівчаткам - їм треба з п'ятилітнього віку міркувати лише про те, як вийти заміж за майбутніх гонщиків і льотчиків. Щодо всього іншого - поз, оголеності частин тіла, агресивного макіяжу - так я у заголовку статті пообіцяв про це мовчати. Бо таке враження, що батьки більшості дітей-моделей та причетні до проекту митці належать до якогось таємного культу преподобної Аліни Гросу, а тому черпають натхнення про ідеали краси й добра зі специфічних джерел.

Морально-етичний напряг можна було б ліквідувати, встановивши певні обмеження для відвідувачів цієї виставки. Варто було б заборонити ознайомлення з експозицією дітям, моралістам, збоченцям, ретроградам, журналістам та людям, які мають релігійні переконання. Ще краще, якби адепти культу Аліни Гросу користувалися власноруч витвореними іконами дитячого сексизму та правічного гламуру, нещадного до мракобісів, лише на своїх таємних зборах.

Але я би покривив серцем, якби назвав цю виставку шкідливою. Ні. Вона по-своєму повчальна.

Кожне суспільство, що переживає скрутні часи, задумується: що нам робити з нашими дітьми? Куди їх дівати? Адже в умовах, коли відсутність майбутнього набуває ознак стабільності, діти перетворюються на живий докір, - і це дратує. Та вихід завжди є. Майбутнє - хоч і дуже хитра штука, але воно починається не завтра, а таки сьогодні. Тобто, якщо мислити у практичній площині, підготовка до відсутності майбутнього має починатися з ліквідації теперішнього. І хоча виставка «Дорослі діти» не розповідає прямо, як це зробити (бо ж хрономати існують поки що тільки в романі Антиповича), але принаймні дозволяє оцінити кінцевий результат.

Фото Павел Довгань