Немає такого покращення, як б не містило у своїх підвалинах нероз'яснюваного, фундаментального й безповоротного погіршення; це відчуття межує з ретроградством, проте у світі, де гірше другої версії (моделі, серії, частини тощо) може бути тільки третя, доводиться завжди тримати напоготові коробки для тих застарілих спогадів про застарілі речі та явища, які шляхом невпинного покращення доведено до автопародії, саморуйнування. Й це однаковою мірою стосується і кінематографічної франшизи, і державного устрою. Наука багаторазового входження в одну й ту ж таки воду, яка сягнула тепер свого розквіту, має один суттєвий побічний ефект: при збереженні ілюзії ріки, течії, руху, що гарантує нам комфорт упізнавання й засвідчує нібито незмінність середовища, вода гниє. Адже покращення стосуються лише тієї царини, що оберігає наші уявлення про щоденний, регулярно вживаний світ, а не самої реальності, до якої штампувальникам покращень зазвичай немає діла. У прикладі з рікою - мало хто б і звернув увагу, що течії та лагідних сплесків немає, якби не запах, який зраджує ілюзію та викриває істинні взаємини «інформаційної картини» й дійсності.

У проблемі, яку похапцем можна окреслити за допомогою риторичного запитання: «Що є об'єктивною реальністю?», інформація виконує роль злого карлика, що живе у механічному годиннику; всі ми знаємо про злого карлика, але це знання ніяк не допомагає нам ані передбачити, ані зрозуміти його дії, тож залишається тільки з подивом стежити, як стрілки метушаться і смикаються на циферблаті. Так сталося, що інформація - це гібрид дороговказу і флюгера, і ми покладаємо на неї обидві ці функції, хоч і розуміємо, що вони взагалі-то кепсько поєднуються в одному елементарному пристрої. Коли багато хто міркує сьогодні про надлишковість інформації, нічим не вмотивоване передозування фактами, - це лише відчуття, згадуваний вище сморід води, бо ж ніхто не наважиться бодай приблизно визначити той необхідний і нешкідливий для суспільного здоров'я оптимум інформації, на якому варто було би спинитися і сказати собі: суши весла, далі гребти немає смислу, бо попереду - чорна діра, а позаду - китайський інтернет.

В інформаційному просторі не потрібні спеціальні інструменти, щоб побачити й правильно оцінити погибельний масштаб покращень. Але мені, глядачеві шоу злого карлика, хотілося б усе-таки знати, що робити з веслами.

Мені хочеться вірити, що об'єктивна реальність існує (бо ж навіщо тоді цей огром інформаційних замахів на неї?). Так само мені хочеться вірити, що у природі передбачено захисні механізми, фільтри та лінії берегової охорони, які вбережуть мене як від територіальних вод Харона, так і від вимивання в інформаційний Китай. Врешті-решт, якщо об'єктивність реальності викликає сумніви та нарікання, то чимось одним можна знехтувати. Мені більше подобається ліквідація об'єктивності. Без неї інформація матиме хоч якийсь сенс, окрім балаганно-розважального.

Коли втрата чогось, що раніше слугувало за орієнтир та великий здобуток, стає осмисленою потребою, - варто замислитися над суттю цих ціннісних змін, а не вперто плекати віру в те, що опудало на городі захистить од збитків у неврожайний рік.

Я охоче стежу за розвагами злого карлика: як він стрибає поміж коліщат, що каже і як облаштовує своє життя в нашому з ним спільному годинникові. Але не це мене цікавить. Мені все ще хочеться знати, чому на циферблаті - бардак і повстання проти часу та простору, й коли ці стрілки виконуватимуть ті функції, які на них покладено Богом і людьми. Хто допоможе збагнути мені, як корелюється поведінка, звички та побут злого карлика з моїм життям та годинником? Цю посередницьку місію мала би виконувати журналістика. І журналістика подеколи намагається бути добрим, хоч і безнадійно застарілим, опудалом. Одна тільки біда - сьогодні журналістика, від якої злий карлик лицемірно вимагає чесності, виваженості та об'єктивності, вже не годиться для цієї ролі. Журналістика безсила перед тією картиною, яку формують факти. Нібито річка тече, все змінюється. Але вода смердить. І що робити з цим суб'єктивним відчуттям, яке журналіст не має права визнати єдиною потрібною для суспільства істиною, бо це буде необ'єктивна і викривлена інформація? А злий карлик тим часом наполягає на збалансованості, тож в ефірі неодмінно буде озвучено протилежні факти: орхідеї вже розцвітають, і то в них просто запах такий, знаєте, характерний, не всім подобається.

Мені не потрібна всебічна та різновекторна інформація про події громадсько-політичного життя в Україні. Мені не потрібні десятки компетентних коментарів, які взаємно заперечують один одного. Мені потрібні люди, яким можна вірити. І цими людьми не можуть бути як представники раси злого карлика, так і журналісти, яким професія забороняє говорити прості речі: вода смердить, дорогі співвітчизники, і це всі новини, які варті уваги.

З цієї причини я доволі давно відмовився від перегляду соціально-політичних ток-шоу. Але опудало цього формату не горить і не тоне, його дрантя полощеться в ефірі більшості каналів - це та об'єктивність, яку так довго виборювали-вимарювали, що тепер сама думка про її ампутацію пахне як не Хароном, то Китаєм.

Сам формат, звісно, переживе велике прання у смердючій воді, а злий карлик рано чи пізно забереться геть на повітряній кулі, але цей радісний засмак ніяк не впливає на «об'єктивну реальність» сьогоднішнього дня, в якій одне слово - зайве.

Мене дивує що ковзанка, на якій невтомно розважаються вільні від слова громадяни, реплікується на телебаченні, як священний текст. Єдиний урок, який черпає з цієї історії падінь фахова журналістська спільнота, полягає хіба в тому, що це видовище людям до смаку. Людям, мовляв, дико подобається, коли до студії приходять представники влади та представники опозиції й щоразу примудряються перетворити суспільно важливу тему на дим і туман, у якому тільки Портникову вдається віднайти Януковича. Люди щасливі, коли озвучені на початку розмови гострі, жорстокі, невблаганні факти під кінець сварки завжди втрачають левову частку своєї очевидності, перемелюються, згладжуються, подрібнюються на порох, після чого залишається тільки потиснути одне одному руки. І, нарешті, люди в захваті від того, що журналісти могли би взяти на себе функцію сяких-таких суддів, але вони ж справжні професіонали, тому просто подають рушнички учасникам театралізованих баталій і оголошують рекламу.

Перевірити правдивість цих здогадів експериментальним шляхом дозволяє нова щоденна програма «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі. Крім звичного вербального зіткнення влади й опозиції, за цим шоу від початку спостерігає прихований вуаєрист від народу, який під кінець програми долучається до розмови зі своїми оцінками почутого-побаченого. Ідея залучення «незалежного телеглядача» в якості арбітра - це єдина корисна копалина проекту, що в інших аспектах мало чим відрізняється від решти розмовних фабрик, де реальність фактів трансформується в об'єктивний вакуум. Саме цим людям, якщо я правильно розумію задум, одведено функцію дешифраторів-драгоманів, здатних витлумачити для людей двогодинну еквілібристику тренованих майстрів політичного пінг-понгу.

Протягом минулого тижня «незалежними телеглядачами» побували, зокрема, видавець Дмитро Капранов, казкар-лірник Олександр Власюк, культуролог, філософ та перекладач Тарас Возняк. З огляду на те, що всі ці люди - активні учасники громадського життя й частенько ходять на аналогічні телепартійні посиденьки, «голос народу» в програмі «Час. Підсумки» звучить аж занадто делікатно й розгублено.

Які підсумки можна очікувати від виразника народної думки, якщо в цій програмі гра традиційно закінчується на старті, а то ще й до ефіру? Приблизно тоді, коли балакати про корупцію запрошують Інну Богословську або Володимира Ландіка, коли всі аргументи про надлишок дармових благ для нардепів розбиваються об цемент торгової марки «Я вам не заздрю», коли герої нашого часу за найменшої нагоди виконують естрадні мініатюри в стилі Павла Глазового («Молодь хотіла встановити на Майдані Незалежності крихітний намет, а їх мало не пов'язали!» - «Так це ж ваша влада заборонила ставити намети на Майдані!» - «А ви витоптували зелені насадження у Маріїнському парку!»).

Я чудово розумію, що в Ландіка-старшого безглуздо запитувати, чому нардепи з жиру казяться. Розумію, чому призначення Порошенка міністром економіки ніхто не наважився критикувати, на відміну від будь-яких інших нових постанов, законів та ініціатив чинної влади. І саме тому я також розумію, чому лірник Сашко у своєму підсумку каже про те, що люди звіріють, і будуть ще суди Лінча, чому Тарас Возняк не приховує роздратування від почутого в студії, а Дмитро Капранов вдається до рятівного сарказму.

Ці люди говорять у програмі найменше, але їх тільки й можна слухати. Вони, принаймні, пам'ятають, що крім опудала «об'єктивної реальності» існує ще й годинник, і з ним щось не так. І що міркувати варто не про заміну коліщаток і пружин, а лише про повітряну кулю для злого карлика.