Поколінню своєї доньки присвячую 

                    Ubi concordia, ibi Victoria! (1)

Прості політичні рішення, можливо, будуть ще певний час популярними, але вже ніколи не будуть ефективними. Україна зіткнулася зі складними проблемами, які вимагають складних рішень. Складні рішення неможливо знайти всередині старої раціональної або розумної політики, яка керується інтересами. Для прийняття складних рішень повинен існувати новий тип політики — інтелектуальна політика, яка керується принципами.

Сам принцип має бути не у вигляді компромісу, а у вигляді консенсусу. Компроміс — це рівновага інтересів опонуючих сторін за рахунок їх симетричних поступок, а консенсус — знаходження принципу, коли ніхто не поступається, але змінює бачення і спосіб реалізації інтересів.

Ми коротко викладемо принципи інтелектуальної політики за напрямками, що в нашому циклі представлені десятьма окремими статтями. Наша мета — не стільки запропонувати самі принципи, скільки продемонструвати, як здійснюються інтелектуальні зусилля для створення неаксіоматичної політики.

ЩО ТАКЕ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПОЛІТИКА»?

Давайте нарешті розплутаємо цей заплутаний клубок питання: чим керуватися у політиці — цінностями чи інтересами? Здавалося б більш прийнятно у політиці мати за основу традиційні, перевірені людською історією, цінності; але тоді ми приречені послуговуватися в політиці чужими ідеями і технологіями, бо свої породжує тільки духовна свобода, що виходить за межі традиційних цінностей. Тоді може більш прийнятними у політиці є інтереси? Але ми вже бачили, що необмежене слідування у політиці індивідуальним чи корпоративним інтересам руйнує суспільство. Отже — логічний глухий кут: або вторинність, або олігархія.

Насправді ніякого глухого кута нема: принцип — от що дозволяє оновлювати традиційні цінності і знаходити нове вираження інтересів чи поєднувати раніше непоєднувані інтереси. Принципи не походять з жодного досвіду. Принципи породжуються інтелектуальним зусиллям практичного мислення в тій чи іншій проблемній ситуації. Принципи мають походження від уявлення про універсальність людського буття, про дії людини з уявної позиції Бога: як би діяв Бог. Інтелектуальні принципи походять з дуже простих спрямувань — поєднуй, а не роз’єднуй; стверджуй, а не заперечуй; підтримуй життя, а не смерть; створюй перевагу духу, а не матерії; твори універсальне, а не тільки специфічне. У політиці — не розділяй і володарюй, а поєднуй і віддавай владу.

В інтелектуальній політиці — цінності походять з нових принципів, в той час як в раціональній політиці — принципи походять з наявних цінностей. Коли відбувається конфлікт різних систем цінностей, то в інтелектуальній політиці перемагають ті з них, які базуються на більш універсальних принципах, а в раціональній політиці перемагають ті з них, за якими стоять більш забезпечені силою інтереси і пов’язані з ними цінності.

Пошук нових позитивних цінностей та ідеалів на принциповій основі — це є надмета інтелектуальної політики. Власне тому інтелектуальна політика — це навіть не принципи, що викладені в нашому циклі статей, це — «принцип» як підхід.

Intellectualis causa (2)

Causa seu ratio — для будь- якої речі має бути причина або раціональна (розумна) основа як її існування, так і її неіснування (Спіноза). Ми кардинально змінюємо цей принцип: «Intellectualis causa» — для кожної речі ми самі породжуємо інтелектуальну причину її існування чи неіснування.

Усяка політика чи політична дія повинні мати в своїй основі не раціональне пояснення, а інтелектуальне зусилля.

Інтелектуальне зусилля в політиці здійснюється не тоді, коли виникає проблема, а завжди, кожного разу, коли приймається будь-яке рішення.

Керуйся не інтересами, а принципами, шукай не компроміс, а консенсус.

Універсалізація глобальної дії, а не переслідування національних інтересів.

Інтелектуальне зусилля і пошук принципів є абсолютними, а кожний окремий принцип інтелектуальної політики — відносним, і як такий — має періодично переглядатися. Отже світ рухають інтереси, але змінюють світ принципи. Cum principia negante non est disputandum (3)

БАГАТОМОВНІСТЬ

Більшість політиків говорять правильно, захищаючи українську чи російську мову, невірно тільки одне: їхня позиція політичної доцільності, що завжди виражає прямий чи прикритий інтерес однієї зі сторін — або «давайте розвивати українську мову, бо вона поки що не на рівних конкурує з російською», або «давайте підтримувати існування російської мови, бо це мова визначної культури, бо це мова нашого економічного інтересу».

Україномовні думають, що вони хитрі, й намагаються правдами і неправдами витіснити російську з офіційного документообігу, радіо, кіно, телебачення. Російськомовні теж думають, що вони хитрі, і намагаються провести референдуми щодо двомовності, наївно сподіваючись при цьому, що право на використання російської мови як другої державної дасть їм можливість не вчити українську (Навіщо тоді вчити українську, якщо російська теж державна?).

Держава, в залежності від того, які політичні сили при владі, або взагалі цим не займається, або стає на той чи інший бік. Посилання на закон в цьому випадку — теж прояв політичної доцільності. Можуть бути закони на користь однієї позиції, можуть бути закони на користь іншої, і це не вирішує питання, якщо закони не формулюють загальний принцип.

Lapsus linguae (4)

Ми не зможемо вирішити питання мови в Україні, допоки не поставимо його як питання права, а не закону, поки не будемо шукати принцип, що створює рівні умови для різних мов, поки не знайдемо спосіб реалізації принципу шляхом консенсусу на всіх рівнях суспільства, де приймається рішення про використання мови, поки не перестанемо розглядати мову як найважливіший інструмент культурної політики, яким вона вже давно не є.

З появою правлячих інфраструктур трансляції смислів нового типу, які є незалежними від мови, мова як політика втратила свою колишню силу. Смисл тієї чи іншої мови породжується не силою держави чи демократичного права, а силою духовного лідерства культури та її мови в тому чи іншому за величиною суспільстві протягом тривалого часу історії. Більш потужні смислообрази породжують більш потужну мову, але не навпаки.

Таким чином принцип «Lapsus linguae» звучить так:

Перш за все ми маємо говорити не про двомовність, а про багатомовність.

Цивілізаційна культурна політика, що створює потужні смислообрази, — парадигмально вище мовної політичної доцільності.

Використання мови в країні це питання не політичної доцільності, а згоди в суспільстві;

Ця згода досягається не шляхом законодавчого тиску влади на суспільство, а згодою суспільства у цілому в сфері демократичного права (consensus omnimum (5));

Правова згода підтверджується в законі не стільки шляхом компромісу інтересів між різномовними громадами чи політичними силами, що їх представляють, скільки шляхом права принципу на основі принципового консенсусу (consensus facit legem (6));

Принциповий консенсус заключається на трьох рівнях: між різномовними громадами; між державою і місцевим самоврядуванням; між державами;

Для укладення принципового консенсусу на трьох рівнях потрібні Справжні Політичні Лідери (consensus elitum (7)).

КОМПЕТЕНТНА БЕЗПЕКА

Розрахунок на те, що ми будемо просити захисту в інших, і тоді можемо бути спокійні, — це слабка позиція. Розрахунок на те, що ми будемо нейтральними, і тому на нас ніхто не нападе, — це наївний розрахунок. Розрахунок на те, що якщо сьогодні на нас ніхто не нападає, то і далі так буде, це розрахунок дурня.

Як можна захистити нашу країну? Має бути декілька ступенів захисту, давайте назвемо їх «парасольками» чи «щитами». Отже питання захисту — це питання наявності найкращої щодо кожної можливої ситуації нападу в кожний момент часу «парасольки» чи «щита».

Хто може знати, яка «парасолька» чи «щит» кращі? Хіба це питання може бути вирішено на референдумах? Неефективно робити вибір таким чином: «НАТО» чи «не-НАТО». Вибір потрібно робити між експертними оцінками всіх можливих альтернатив.

У нас є декілька можливих доктрин військового захисту нашої країни: 1) вступ до НАТО; 2) створення системи спільної безпеки з Росією; 3) створення «неНАТОвської» системи безпеки з країнами Європи, де ми можемо бути ініціаторами такого підходу; 4) створення власної системи безпеки. Ми ж поки говоримо лише про одну альтернативу.

«Парасольки» і «щити» слугують безпеці країни, а не політичній доцільності. Безпека — штука експертна, а не політична. Або скажемо ще інакше: війна — справа політиків, безпека — справа експертів.

Tour de force (8)

Безпека має бути безпекою власної сили, а не чужого захисту;

Безпека має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності;

Щодо того чи іншого окремого питання безпеки окремої країни має бути знайдено рівень компетенції та масштаб, на якому може бути вирішене це питання, — глобальний, міждержавний, внутрідержавний суспільний, внутрідержавний владний.

Концепція безпеки має бути сформульована не просто сучасно, а інноваційно, щоб мати завжди надлишковий захист, тобто безпека має бути інноваційно достатньою.

Безпека окремої країни є частиною міжнародної безпеки, тому рішення щодо безпеки окремої країни має бути одночасно міжнародним консенсусом сильних, найбільш захищених країн або блоків таких країн.

Безпека окремої країни безпосередньо торкається сусідніх країн, тому в консенсусному рішенні мають брати участь сусідні країни, проте їм має належати тільки право обмеженого «вето».

Безпека окремої країни може виступати предметом парламентського чи загальнонародного голосування, коли на перерахованих вище рівнях сформульовані чіткі альтернативи вичерпного вибору з урахуванням усіх можливих варіантів.

Вибір депутатів чи громадян на користь тієї чи іншої альтернативи безпеки має бути компетентним, тобто таким, який ґрунтується на знаннях про той чи інший спосіб безпеки.

ДОБРОБУТ

Ми поставимо три запитання про добробут, відповідь на які мають бути дані у будь-якій ідеології:

1) Як ми його розглядаємо: одномірно чи багатомірно?

2) Яким він має бути: достатнім чи найвищим?

3) Яким чином ми його будемо досягати: шляхом копіювання чужого зростання чи інновацій?

Давайте наведемо найбільш відомі комбінації відповідей на ці питання як уже застосовувані політичні принципи розвитку (Див. Табл. 1):

«Стійкий розвиток» — термін Римського клубу, рекомендації ООН та концепція США з кінця 80-х ХХ століття. «Доганяючий розвиток» — концепція СРСР 60—70 років ХХ століття. «Проривний розвиток» — так звані азіатські «тигри» і «дракони» у другій половині ХХ століття. «Реформістський розвиток» — економічні реформи в постсоціалістичних країнах в 90 х.«Збалансований розвиток» — так званий китайський шлях. «Солідарний розвиток» — так званий європейський шлях ХХ — початок ХХI століть. Зрозуміло з переліку, що на «лідерський розвиток» є претенденти, але поки що ні в кого не виходить реалізувати таку сильну комбінацію. Що ж до «транскультурного розвитку», то такий підхід може з’явитися лише після «лідерського» як його наслідування.

Pro bono publico (9)

Отже перше питання — ми збираємося шукати єдності нашої країни всередині якоїсь однієї чи багатьох систем цінностей? Як створити умови, щоб різні системи цінностей не конфліктували? Перше питання породжує принципи спільності для будь-яких систем цінностей: як окрема система цінностей чи ідеологія розуміє, поглинає чи сполучається з іншими системами цінностей (теоретична універсальність); як окрема система цінностей чи ідеологія збирається практично взаємодіяти з іншими системами цінностей та ідеологіями в їхньому конфлікті (практична толерантність).

Друге питання — це питання наших амбіцій: наскільки високим має бути наш добробут? Друге запитання породжує принцип амбітності — ми маємо найвищий рівень добробуту тоді, коли маємо свою найоб’ємнішу систему критеріїв власного добробуту, і за цією найоб’ємнішою системою критеріїв — ми найкращі.

Третє питання, яке у нас виникає, — як ми створюватимемо наш добробут: шляхом копіювання чужого зростання чи інновацій? Потрібно також відповісти на запитання — що ми називаємо інноваціями? Третє запитання породжує принцип інновацій — ми здійснюємо інновації тільки тоді, коли наші нововведення визнаються такими у світі (є універсальними і толерантними водночас), породжують нові системи цінностей (перший принцип) та нові критерії наших амбіцій (другий принцип).

«Інтелектуальна політика» відповідає на запитання так: ми, Україна, будуємо багатомірний і найвищий у світі добробут шляхом інновацій. Ми станемо світовими лідерами з власними стандартами добробуту.

ПЕРЕЗАСНУВАННЯ КРАЇНИ

Демократія — це делегована народом влада, яка має публічні можливості в описаних у законі повноваженнях, компетенціях і строках їх дії. З демократією було б все гаразд, якби не декілька серйозних змін, які сталися в останній час:

1) з абстрактних «народів» люди перетворилися на якісні громади, які є структурованими територіально й комунікативно пов’язаними (професійними, мовними, релігійними зв’язками, як співвласники багатоквартирних будинків і т.ін.);

2) з’явилися нові більш складні об’єднання, як от наприклад ЄС, де демократичні органи влади національних держав тепер мають співвідноситися не тільки з самоврядуванням кожної з цих держав, але ще й з органами управління інтеграційного рівня;

3) з’явилися нові форми та методи управління, які дозволяють здійснювати опосередковане, дистанційне, інформаційне управління;

4) з’явилися нові інструменти управління — інтернет, який дозволяє здійснювати електронне самоврядування;

5) з’явилося більше вільного часу в людей, які готові витрачати його для самоврядування;

6) корупція як використання публічних можливостей в приватних цілях стала справжньою катастрофою для демократичної влади;

7) справжньою причиною відсутності переходу від демократичної влади до самоврядування є опір представників традиційної демократичної влади в усьому світі.

Відтак нашу країну потрібно перезаснувати, створивши більш складну і сучасну структуру влади, яка спрямована на вихід України з ситуації зовнішнього управління. Ми маємо замінити демократію як делеговану владу маніпуляції більшістю через вибори заздалегідь пропонованих альтернатив — на самоврядування, де делегування повноважень відбувається знизу, на певний час, при безпосередньому контролі громадськості.

Publica per se (10)

Самоврядна громада відрізняється від народу тим, що це самоорганізоване політично активне суспільство, яке здатне вимагати від влади або самостійно приймати будь- які політичні рішення.

Принцип джерела влади. Джерелом влади в Україні є самоврядні громади. А здійснення влади відбувається в реальному процесі самоврядування.

Принцип максимального устремління до безпосереднього самоврядування. Найвища форма влади — безпосереднє самоврядування і як його розвинута форма — електронне самоврядування.

Принцип громадського управління делегуванням влади. Повноваження делегуються центральній владі знизу, від процесів самоврядування, які передають центральній владі повноваження в тій мірі і на той час, в якій мірі і в який час самі не можуть справитися з цим (розширена субсидіарність).

Принцип розширення прав знизу. Якщо правові акти самоврядування розширюють або посилюють права, свободи чи гарантії, то вони мають визнаватися джерелом регулювання конституційних правовідносин у державі.

Отже мова йде про зміну принципу влади — від демократичного принципу «publiсa per procura 11 » ми маємо перейти до принципу самоврядності «publica per se». Самоврядування — четверта гілка влади (крім законодавчої, виконавчої, судової). Самоврядування — вже не демократія.

СТРАТЕГУВАННЯ

Сьогодні об’єктом управління державної влади в Україні є здебільшого внутрішні процеси країни. Але ситуація в світі вже давно принципово змінилася.

1) Наддержавні утворення різного типу (ЄС, СОТ, НАТО), світова держава США та дієвий щодо України геополітичний гравець Росія впливають на країну настільки сильно, що фактично приймають сьогодні вже більшість рішень всередині України.

2) Інфраструктури, які виходять за межі країни й потребують нового, відсутнього поки що в країні, інфраструктурного управління, визначальним чином впливають на всі процеси та суттєві рішення в країні.

3) Пришвидшення культурно-інформаційних процесів комунікації в світі ставить нас перед викликом втрати культурної ідентичності України.

Generaliter (12)

В новій політичній системі України має бути описаний ще один новий тип влади — стратегічна. Стратегування — спосіб багатомірного (багатофокусного) самостійного управління розвитком, коли враховують довгострокові стратегії різних зовнішніх стратегічних гравців і на противагу їм розробляють та впроваджують свої стратегії.

Принцип системності стратегування. Стратегування може бути ефективним не в разі існування стратегій чи стратегічних органів, а за умови наявності складної і розгалуженої системи прийняття стратегічних рішень.

Принцип трьохрівневого стратегування. В країні має бути створено трьохрівневу систему стратегування: 1) громадсько-політичне стратегування; 2) інституційне стратегування; 3) елітне стратегування.

Принцип розмежування «компетентного самоврядування» і «стратегування» реалізовується шляхом розмежування громадсько-політичної публічної стратегії і відносно закритого інституційного та ще більш закритого елітного стратегування.

Принцип різного рівня громадського контролю для кожного рівня стратегування: повний (перший рівень), частковий (другий рівень), елітний (третій рівень).

Принцип цілісності Стратегії — стратегія є єдиною і цілісною на кожному з рівнів. Управлінські інструменти взаємозалежні (послання Президента, Загальнонаціональна Стратегія, Програма (-и) Уряду, закони Парламенту).

Пакт еліт — елітне стратегування щодо збереження територіальної цілісності, збереження та розвитку культурної ідентичності, світового лідерства в розвитку країни.

Отже самоврядування та стратегування — два нових типи влади, які має впровадити Україна. Конспективно аргументуємо. Доганяючий розвиток СРСР 1970—80-ті: квазісолідаризм без дійсного розвитку — програш. Країни ОПЕК в 70-ті: отримання грошей за дорогу нафту без солідаризму і без розвитку, гроші тікають в країни, які розвиваються стрімкіше, — програш. Країни Тихоокеанського регіону в 1970—80-ті: проривний розвиток без солідаризму — програш. Реформістський розвиток країн Східної Європи під патронатом ЄС в 90-ті: солідаризм та розвиток в ситуації зовнішнього управління — незначний виграш 13 . Таємниця успіху — два фокуси управління: самоврядування управляє повноваженнями демократичної влади, а стратегування переграє зовнішнє управління. Тільки баланс двох нових типів влади створює цивілізаційну перевагу.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Цивілізація звучить поки що дуже незвично для України. Ми так давно не були по- справжньому першими, що вже просто могли б і спробувати це зробити. Вибір на користь будь-якої зовнішньої цивілізації впродовж найближчого часу для України є історичною поразкою. Найбільша стратегічна таємниця української еліти — ЄЕП чи «похід в Європу» означає поступову втрату Україною культурної ідентичності. Витісняючи англосаксонською культурою російську, ми не стаємо сильніші. Коли Україна, так і не ставши по-справжньому незалежною, втрачає незалежність на користь Європи, це нічим не ліпше її становища в СРСР: поступове культурне розчинення в більш сильній культурі.

Потрібна своя позитивна перспектива. Така перспектива — це, перш за все, шанс для повернення демографічного зростання. Люди народжують дітей не тоді, коли мають гроші, а тоді, коли мають перспективу, що осмислена ними як позитивна. Допоки ми не управляємо смислом ЄЕП чи ЄС, вони не можуть становити для нас позитивну перспективу.

Sub specie aeternitatis (14)

Цивілізаційний розкол, який сьогодні є небезпекою для територіальної цілісності України, може стати перевагою нашої країни. В сучасному світі є дві тенденції — зростання конективності чи взаємодії культур (культури ніби проростають одна в одну) і зростання відособлення кожної з культур (культури більш глибинно себе самоусвідомлюють). Україна, щоб стати цивілізацією нового типу, має побудувати три типи систем, які би дозволили їй безконфліктно поєднати вищеназвані процеси.

Система створення культурної однорідності — базової всередині культури, де цивілізація збирає себе в єдине ціле, в тому числі з розрізнених національних культур, що входять в дану цивілізацію, створюючи потужну культурну ідентифікацію.

Система зовнішньої універсалізації — спрямована зсередини нашої культури назовні , де наша цивілізація здійснює «переклад» своїх образів у смислообрази для інших зовнішніх цивілізацій.

Система внутрішньої локалізації — спрямована ззовні всередину нашої культури, де наша цивілізація здійснює «переклад» чужих смислообразів для внутрішнього використання в якості локалізованих образів.

Україна має стати трансцивілізацією, запропонувати вихід з опозиції «глобальність — локальність» через створення інтерлокального світу, де ми будемо спеціалізуватися на створенні та продажу доступу до інфраструктур різного типу. Тобто створення Україною інфраструктур на своїй території, в Росії, в Європі — має стати спеціалізацією України. Ми маємо стати настільки хорошими інфраструктурниками, щоб Росія і Європа самі були зацікавлені мати з нами справу.

РОСІЯ — Russia ante portas! (15)

Першим принципом відносин з Росією має бути цивілізована конкуренція.

Все те, що відрізняє нас від Росії, знаходитиме найбільшу підтримку в Україні. Ми називаємо це незалежністю, але у нас поки що не вистачає духу та сміливості, щоб зрозуміти свою незалежність від Росії як цивілізаційну незалежність. Отже другий принцип відносин з Росією — ми вступаємо з нею в цивілізаційну конкуренцію.

Нам не потрібна слабка Росія. Слабка Росія створює в світі набагато більше проблем, ніж сильна. Отже дві ситуації, які є небажаними для світу: «сильна Росія і слабка Україна», «слабка Росія і слабка Україна». Отже третій принцип відносин з Росією — це загальне бачення ситуації співвіднесення наших країн: сильна Росія і сильна Україна.

Асиметрична політика з боку Росії означає нееквівалентний обмін російських ресурсів на політичні вигоди щодо інших країн. Асиметрична політика з боку України щодо Росії означає визнання залежно від наявних обставин того чи іншого рівня компромісу. Компроміс завжди заключається на умовах сильнішого. Асиметрична політика угод про компроміси України з Росією — це програшна для нас стратегія. Консенсус та принципові угоди дозволяють говорити Україні з сильною Росією на рівних — четвертий принцип української політики щодо Росії.

Щоб подолати ситуацію глухого кута і вийти з конфлікту з Росією, потрібно поступово переходити від економічної залежності переважно України від Росії до симетричної залежності двох країн одна від одної. Раз так сталося, що ми залежні від Росії, то давайте зробимо, щоб вона залежала від нас в тій же мірі. Створення симетричної залежності — це п’ятий принцип відносин України з Росією.

Щоб говорити з Росією на рівних і переконати її перейти до інтелектуальної політики, ми маємо запропонувати їй спосіб стати нашим спільником. Україна і Росія — конкуренти і стратегічні суперники, які можуть мати спільні цілі щодо решти світу. Це означає, що ми маємо крок за кроком співвідносити, розподіляти та перерозподіляти зони лідерства в світі. В даному разі ми пропонуємо принцип розподіленого лідерства між Україною та Росією — шостий принцип відносин з Росією.

Замість геополітики в світі починає домінувати інфраполітика — політика інфраструктурного освоєння світу. Стратегічно виграє той, хто створює більш розгалуженіші, більш інноваційно мобільні інфраструктури. На перевагу Росії в природних ресурсах Україна може й повинна відповідати інфраструктурною перевагою. Інфраполітика сильніша, ніж геополітика, особливо щодо Росії — сьомий принцип відносин з Росією.

Багатовекторність має поступитися зовсім новому принципу: багатомірного самовизначення України. Охоплююче самовизначення це самовизначення в більшому масштабі, ніж самовизначення стратегічного суперника, яке його ніби охоплює, вміщує, створюючи для України стратегічні переваги. Отже охоплююче, багатомірніше, ніж у стратегічного конкурента, самовизначення України — восьмий принцип відносин з Росією.

ЄВРОПА — Europa non est magistra vitae (16)

Росія — це пута України. Європа — її спокуса. Щоб отримати свободу, Україна повинна звільнитися і від пут, і від спокуси.

Європа, на відміну від імперій США та Росії, які побудовані на принципі культурного домінування, є спробою будувати цивілізацію на принципі рівноправної взаємодії культур. Європа сама намагається будувати себе на принципах, а не на інтересах чи їх компромісах. І там, де вона перестає дотримуватись такого підходу, вона отримує кризи, як от криза щодо європейської конституції. Отже принцип взаємодії культур — це перший принцип розвитку культури України, який є дороговказом як для внутрішньої, так і для зовнішньої культурної політики.

«Європа не є вчителька життя» — це означає, що ми теж можемо і повинні вчити Європу. Відмовитися від нав’язування себе Європі — це більш сильна позиція, ніж та, що пропонується українською елітою сьогодні. Отже необхідна зміна позиції України щодо Європи: Україна має стати лідером, якого запрошують у Європу — другий принцип політики України щодо Європи.

Російська культура донедавна домінувала в українській культурі з точки зору створення смислообразів і їхньої привабливості. Зараз ми переживаємо період піднесення української культури з точки зору привабливості культурних смислообразів. Щоб пришвидшити цей процес, нам потрібно розширити культурне поле конкуренції — почати конкурувати з кожною європейською країною. Тобто розширення поля безпосередньої культурної конкуренції за рахунок Європи збільшує конкурентні переваги — третій принцип української політики щодо Європи.

У України повинна з’явитися стратегія зовнішньої дії та підтримка потуг європейської експансії українського бізнесу. Причому принцип розподілу пріоритетів стратегії зовнішньої дії має бути таким — в Росії українська експансія має бути інфраструктурною, а в Європі українська експансія має бути багатомірною. Отже стратегія зовнішньої дії — багатомірна експансія в Європу — четвертий принцип української політики щодо Європи.

Стратегія зовнішньої дії ставить питання про взаємоприсутність України і Європи одна в одній. Сьогодні ми спостерігаємо явний дисбаланс в Україні щодо Європи: українці мало знають про Європу. України ж в Європі має бути стільки, скільки Європи в Україні. Отже баланс взаємопроникнення України і Європи — це п’ятий принцип відносин із нею.

Якщо Україна відважиться на перезаснування країни, на розробку нової політичної теорії самоврядування та стратегування, які вже не є, власне, демократією, тоді Україна — територія політичних інновацій для Європи. Але це наш вибір, а не бажання таким чином сподобатися Європі. Це дуже сильна позиція, бо саме в Україні може виникати і досягати успіху те, що потім зможе використовувати Європа й Росія. Отже принцип пріоритетного впровадження власних політичних інновацій — шостий принцип української політики щодо Європи.

ЛІДЕРСТВО — Non progredi est regredi (17)

Чому взагалі існує лідерство? Там де бажають вигоди, стають відомим, багатим, сильним, владним. Але лідером стають не через бажання вигоди собі, своїй соціальній групі, партії чи навіть країні. Отже перший принцип: лідерство — не вигода, а людська потуга божественної суті. Лідерство це дійство перед Богом і вічністю. Мотивом лідерства може бути вигода, але коли починають користуватися вигодою лідерства, дуже швидко втрачають лідерство і вигоди від нього.

Лідерство не означає — бути в чиємусь рейтингу на першій сходинці, воно означає — створювати свій рейтинг, де бути в ньому першим. Отже бути не кращим, а першим — ось другий принцип лідерства.

Лідерство це бажання переваги духу. І там, де значення грубої фізичної сили чи військової переваги найвище, лідерство як перевага духу найбільш помітне. Перевага духу універсальна і завжди може виступати прикладом лідерства для будь-якого часу, для будь-якої країни — ось третій принцип лідерства.

Лідерство не пов’язане з наявністю ресурсів. Саме там, де ресурсів обмаль, духовна перевага має своє найповніше вираження як здобуте лідерство. Отже четвертий принцип — якщо ви прагнете лідерства, ресурси для нього завжди знайдуться. Бо вони завжди є, навіть коли їх не видно одразу. Бо вони завжди знаходяться через ірраціональне бажання інших вам допомогти. Бо ресурси справжнього лідерства завжди є там і такі, де і які раніше не вважалися ресурсами, бо раніше вони нікому не були потрібні.

Лідерство не походить із жодного персонального досвіду, з жодної сфери знання, з жодної професійної діяльності. Лідерство пов’язане з вихованням та освітою, з релігією та філософією. Тобто лише виховання та освіта спроможні пояснити і передати у тій чи іншій формі те, що сказано нами тільки що.

Жодна країна в сьогоднішньому світі не може бути одноосібним лідером, навіть та, яка найбільше схильна до такої ілюзії. Світ знову стає багатополярним. В цьому світі діятимуть інші правила. Отже в світі наступає ера розподіленого лідерства. Україні належить право проголосити таке лідерство та вступити у його розподіл з іншими. Лідерство сучасного світу є розподіленим, і жодному глобальному суб’єкту не належить повністю; Україна бере участь у розподіленому світовому лідерстві — шостий принцип.

Лідери, що об’єднують, а не роз’єднують, можуть програти або виграти, але їхня справа обов’язково переможе — сьомий принцип лідерства.

Чому Україні потрібне лідерство? Лідерство — це найкращий і найпевніший спосіб свободи країни. Це спосіб вийти з ситуації зовнішнього управління. Це спосіб зберегти цілісність країни, єдність різних за культурою громад всередині країни, утвердити свою оновлену культурну ідентичність в світі, вийти на новий тип розвитку. Виходячи з помірних амбіцій, ніколи не можна сподіватися на успіх в поставлених цілях, бо він завжди буде менший, ніж амбіції. Отже восьмий принцип: лідерство — питання не помірної, а найвищої потуги.

P.S. «Український клуб» пропонує читачам «Дня» включитися в дискусію про майбутнє України, обговорити дану пропозицію і висловити своє бачення актуальних завдань, системних проблем і стратегічних пріоритетів державної політики на нинішньому етапі. Більш докладно про спільний проект «Дня» і «Українського клубу» читайте в №73 від 11 травня. Наступний матеріал в рамках проекту «День» опублікує 25 травня.

--------------------------------------------------------------------------------
1 Лат. — «Де згода, там перемога».

2 Лат. — «Причина, що має інтелектуальне походження».

3 Лат. — «Із тим, хто відкидає принципи, немає чого сперечатися».

4 Лат. — «Помилка мови», вжито у переносному значенні — помилка щодо мови.

5 Лат. — «Згода (консенсус) всіх».

6 Лат. — «Згода (консенсус) творить право».

7 Лат. — «Згода (консенсус) еліт».

8 Франц. — «Рух сили», «вчинок, що показує силу».

9 Лат. — «Для загального добра».

10 Лат. — «Громада сама по собі».

11 Лат. — «Громада за дорученням».

12 Лат — «Взагалі».

13 Використана аргументація Ю.Буздугана і О.Скоморощенко.

14 Лат. — «З точки зору вічності», Спіноза.

15 Лат. — «Росія біля воріт!».

16 Лат. — «Європа — не є вчителька життя».

17 Лат. — «Не йти вперед — це відступати».