Не знаю, чи бачили наші трудові мігранти, які працюють у Москві, відносно свіжий фільм «Понаехали тут!», але якщо вони його дивилися, підозрюю, що дуже сміялися. Переважно крізь сльози, щоправда. І річ не в тім, що кіно про «понаєхавших» має бути стилізованим під суворо-документальне і відбивати весь жах московського буття безправних «гастерів» (зневажливе прізвисько, яким «удячні» москвичі нагородили тих, хто ладен за копійки виконувати найбруднішу роботу в колишній «вітрині» соціалізму, а нині - державного капіталізму в Росії). Ні, якраз навпаки - всі, хто добре обізнаний із буднями трудових мігрантів, ними настільки «наївся», що вочевидь прагне чогось світлого й доброго. Якоїсь казки на кшталт 30-річної давнини фільму «Москва сльозам не вірить» Володимира Меньшова.

19 лютого, після перегляду прем'єрної для каналу «Інтер» стрічки «Понаехали тут!», я зрозуміла нарешті, чому Меньшову «Оскара» дали, а пітерському режисерові Юрію Павлову про статуетку чийогось там дядечка лишається тільки мріяти.

Те, що фільм - очевидний парафраз (але ніяк не пародія!) оскароносного радянського фільму, зрозуміло вже з перших кадрів. Точніше, з кадрів, де хатня робітниця головної героїні Тетяни (актриса Марія Голубкіна) Зіна (Людмила Нільська) вкотре переглядає меньшовський шедевр. Не лишають жодних сумнівів у тому, що перед нами - варіації на тему «Як досягти успіху в Москві, будучи лімітою», й показані крупними планами кадри з фільму «Москва сльозам не вірить», подеколи використані як епіграфи до чергового повороту сюжету.

Отже, перед нами - буцімто типова колишня провінціалка, яка за 15 років у столиці Росії змогла досягти нечуваних для її рідного Урюпинська висот. Таких, що навіть на похороні рідної сестри земляки від неї сахаються, бо вважають мало не олігархом. Тетяна, власниця салону та пошивного ательє в центрі Москви (явні алюзії на героїню Віри Алентової, яка з «ліміти» доросла до директора фабрики, але в свої сорок, так само, як Тетяна, не мала щастя в особистому житті), після смерті сестри забирає сироту-племінницю до себе. Спочатку - навіть проти волі останньої. Проте Альонка, нібито й провінціалка до мозку кісток, раптово перероджується в таку собі міні-акулу бізнесу, яка починає диктувати навколишнім власні правила життя. У цьому моменті «тьма низких истин» безжально жертвується режисером на користь «нас возввышающего обмана» і подальші перипетії фільму, цілком відповідно до законів казкового жанру, зводяться до набору стандартних історій-кліше про те, як досягти успіху в столиці за рецептом геніального Меньшова. Який, своєю чергою, почерпнув їх у нескінченних варіаціях на тему казки про Попелюшку - треба тяжко трудитися, забувши про власну вигоду, допомагати сірим і вбогим, по можливості встановлювати скрізь високі моральні стандарти, мовляв, не в грошах щастя, а також вірити в справжнє кохання. І якщо виконувати всі ці казково-нереальні приписи, то наприкінці фільму отримаєш неодмінний хепіенд. Було б навіть смішно припустити, що очевидний парафраз фільму «Москва сльозам не вірить» закінчиться чимось іншим. Звісно ж, 18-річна героїня 29-річної Євгенії Крегжде (одна з учасниць скетч-шоу «Даешь молодежь!»), та сама Альонка, по приїзді до жаданої для всіх її однокласників Москви, та ще й на все готове, що для більшості провінціалів лишається мрією, переважно нездійсненною, поводиться, як янгол небесний у пеклі бізнес-розбірок, рейдерських захоплень, корумпованих чиновників і не менш продажних журналістів. Вона, як та Жанна д'Арк, кидається на захист усіх і вся від щоденних прикрощів - відгукується на проблеми житомирської заробітчанки Оксани (ну, а як іще назвати українську мігрантку, яку, до слова, грає білоруська актриса Дарія Баранова з геть неправдоподібним українським акцентом!), даючи їй гроші на ліки для хворої матері.

Вона ж таки дає гнівну й принципову відсіч усім спробам тітки Тані підкласти племінницю під багатого і впливового чиновника або ж бодай знайти їй гідну партію. І - вперто захищає своє перше і єдине кохання, однокласника Максима, аж до того, що виручає його з поліцейського відділку. До речі, московських поліцейських показано тут напрочуд милими й людяними, що цілком вписується в концепцію кіноказки. Так само безстрашно Альонка залагоджує всі тітчині неприємності, аж до того, що влаштовує її особисте життя. Ну, а сцена, коли вона приковує себе наручниками до швейної машини під час рейдерського захоплення майстерні, викликає впереміш і співчуття до актриси, і водночас сміх крізь сльози з такого відверто кон'юнктурного ходу сценариста.

Якщо коротко, то за все це Олені воздалося сторицею - бізнес тітчин вона врятувала, звісно, не без допомоги старого-нового кохання Тетяни, модного дизайнера Арсеньєва (Анатолій Лобоцький), а в женихи отримала цілеспрямованого студента МГИМО, того самого однокласника, який перейшов у цю іпостась через рік каторжної праці на поливальній машині. Ну, а ще принагідно героїня спробувала наставити на путь істинну однокласницю Ритку, яка приїхала до неї в гості, щоб підчепити олігарха з «Газпрому». Прототип цієї епізодичної героїні - Людмила з тієї ж таки стрічки «Москва сльозам не вірить», яка готова була знайомитися з перспективними женихами якщо не в Бібліотеці імені Леніна, то, вже 20 років потому, хоч і на цвинтарі. Тут, до речі, автори фільму зробили цікаву ремарку, показавши, наскільки через 30 років після оскароносного фільму змінилися пріоритети і штампи масової культури. Справді, поки наукові співробітники вважалися перспективними чоловіками в матеріальному плані, дівчата бігали за ними по бібліотеках і читали модні книжки. А нинішні юні шукачки щастя їдуть до Москви з метою запрягти олігарха і, відповідно, шукають потенційних наречених у кафешках поблизу розкішних офісів «Газпрому» чи «Лукойла». Лінія Ритки (білоруська актриса Зоя Антонова) лишилася, щоправда, незавершеною. Але вона й не потребує розвитку - ця епізодична героїня з'являється лише як тло, на якому увиразнюються високі моральні якості її однокласниці.

Коли Володимир Меньшов знімав свій шедевр, групі якщо й доводилося на чомусь економити, то аж ніяк не на краєвидах столиці. Тож Москва, як і належить фільму з такою назвою, стала повноправним персонажем кіно. Ті, хто на початку 80-х ходив у кінотеатри саме на цей фільм, зачаровувалися не лише простою й повчальною історією про сучасну Попелюшку, але й духом Москви, з великою любов'ю переданим операторами картини. Це були часи, коли ще вірилося: найкраще - попереду, і якщо докласти максимум зусиль, можна прорватися до висот соціальної піраміди не тільки за рахунок потужних зв'язків і родинної протекції, але й передусім за рахунок власних талантів. Тоді ми жили в єдиній державі з єдиною столицею - Меккою для розумних, талановитих і амбітних...

За 30 років пріоритети змінилися настільки, що «найважливішому з мистецтв» Росії нині знадобилися відверті агітки, аби хоч у такий спосіб повернути геть дезорієнтованій молоді бодай якісь моральні орієнтири. «Понаехали тут!» - типовий зразок такої агітки. Фільм нібито простенький і добрий, він не вантажить жодним постмодерністським трешем і промовляє до глядача зрозумілими словами, мовляв, будь добрим, і буде тобі щастя! Але...

Те, що годиться для Росії, що має необмежені вуглеводневі ресурси і може дозволити собі всілякі соціальні програми на обслуговування зі знижками пенсіонерів навіть у рядовому ательє, не кажучи вже про безплатні ліки та операції на серці (!), Україні геть не підходить. І якщо вже «головний канал країни» поставив у недільному прайм-таймі російську стрічку про московських лімітчиків, котрі досягли успіху, це може свідчити лише про одне: лобову пропаганду Росії як країни рівних можливостей для всіх. Проте, як виходить із фільму, за винятком українців, котрі, кляті, незважаючи на всі принади російського підданства, досі воліють жити й працювати на батьківщині.

Чомусь те, що героїня Марії Голубкіної на початку фільму, показуючи племінниці свій цех, зневажливо називає своїх нелегалів «хохляндією» з кривими руками, програмних редакторів «Інтера» не збентежило. Так само, як і те, що хохлушка Оксана ладна лизати руки своїй благодійниці лише за те, що та відпускає її до хворої матері в Житомир. Ні, для росіян такий пасаж з огляду на формування образу українця в центральних медіа та кінематографі РФ дуже природній. Принагідно можна згадати й одну з центральних постатей серіалу «Глухар» Настю Клименко (Марія Болтнєва), яка приїхала з Києва (!) до Москви, аби працювати.. повією. Хоча з Києва наші люди їдуть уже не до Москви, а принаймні до Чехії, а в столиці України такими ж «понаєхавшими», як урюпинські баришні - в Москві, вважаються свої провінціали, яких Київ притягує так само, як росіян їхня столиця.

Тим часом ми в їхньому кіно й телевізорі і ледачі, і салоїди, і поголовно злиденні аж так, що ладні черевики москвичам цілувати за ті копійки, що вони нам платять... А якщо хохлам ще й якусь «височайшу» милість дарувати, то вони за хазяїна горою стануть! Принаймні, так можна зрозуміти епізод, коли заробітчанка Оксана під час рейдерської атаки на цех сміливо викликає свого нареченого Миколу (теж хохла) на місце події, а потім із його допомогою приковує племінницю господині до швейної машини. І все це задля того, аби врятувати бізнес хазяйки. От, мовляв, коли до мене з добром, то й я добром віддячу!

Як уже говорилося, фільм «Понаехали тут!» - це звичайна кіноказка про звичайну Попелюшку, яка без жодної спеціальної освіти, лише завдяки особистим якостям починає практично керувати виробництвом. І саме в цьому полягає його докорінна відмінність від матриці - «Москва сльозам не вірить», знятої, змонтованої й зіграної без жодної фальшивої ноти. Тож судити це кіно за критеріями мистецькими не випадає. І бог би з ним, якби нам учергове не показали українців через криве дзеркало московського агітпропу.

Фото - tv.mail.ru