Малобюджетні штуки не обов‘язково фінішують у провалля. Йдеться не тільки про художні фільми, але й про телепродукт. Спираючись на подібну аналогію, можемо помити кісточки Роману Чайці. Вірніше, його авторській програмі. Шостого травня „П‘ять копійок” вийшло в оновленому форматі. Не думаю, що причиною стало збільшення кошторису. Принаймні, неозброєному оку цього не було помітно. Жанр програми залишився політичним. Та й принцип – дебати між опонентами – також не змінився. Швидше за все, „П‘ять копійок” відчуло втому та тінь Савіка Шустера... З тим треба було щось робити...

Від самого початку, як то кажуть, з „витоків”, програма замислювалась іронічною, стьобовою. Тією, котра пришпилює бацилу недовіри до влади. Мовляв, довіряй, але перевіряй... Дбали, судячи зі всього, про альтернативу архаїчному „національному”, гламурному К-1, або мажорному „1+1». Про „Інтер” не будемо. Постсовковому непорозумінню, у яке перетворився цей канал – хвилину мовчання... Наразі про „П‘ять копійок”. Чи то гонитва за оригінальністю так вплинула, обмаль грошей та часу... А може, й справді брак загального таймера програми провокував ведучого на дещо „бесарабський” стиль?

Так чи інакше, але перший „ оновлений” млинець вийшов „довшим” на цілу годину. Скидається на те, що Чайці бракувало простору та повітря. Воно ніби то й непогано задумано. От тільки експерти якісь не зовсім експерти. Політиків допитують митці. На задньому плані ворушать плакатами студенти. Війнуло університетським капуснячком.

І знову ж таки, експерти. В оновленій програмі їх чи то влада, чи то роль збільшилась. Якщо в старому варіанті відчувалось забакирювання у поярківщину, то тепер цей перехняб помножився на п‘ять. І справа не в тому, що з‘явилося п‘ять Пояркових... Просто експерти незрозуміло чому і з якого дива почали намилювати піну псевдостилю. Імітували молодечий дух, бавились метафорами, змагались, хто влучніше персоніфікує опонентів. Наче здавали тест на кмітливість... Пояркову політичні опоненти нагадали „бульдогів под ковром”. Лаврентій Малазонія блимнув ерудицією з голівудознавства. Йому Андрій Шкіль та Роман Зварич асоціативно нагадали ковбойську парочку з оскароносної „Горбатої гори”. Воно, звичайно, весело спостерігати за мімічними судомами не останніх людей у державі...

Якщо Роман Зварич зумів тримати сувору міну, то Шкіль помітно хвилювався. Можна його зрозуміти... В‘язень сумління, незламний васал... А тут такі аналогії. Ясне діло, що він також був не в захваті, коли той самий пан Лаврентій порівняв Юлю Володимирівну з „кайфовою білочкою”. Канув у Лету образ Жанни Д‘арк. Натомість вигулькнув гризунець і ну метушитись довколо прем‘єрського жолудя. „Прем‘єрство для нас не самоціль!”, - підкинув картонного списа мужній Шкіль. Всі засміялись. Ах Юля Володимирівна... Не в тім печаль, що народ перестав вас любити, а в тім, що його асоціації мінливі, мов хмара... Незламна Жанна, Весна-красна, „кайфова Білочка”... На підході віртуальний „крихітка Цахес”? Хто зна...

Можливо, балакучий Шкіль робив непогане тло незворушному Зваричу... А, може, й навпаки. Не суть важливо. Головне, що все виглядало весело і жваво. Мовляв, що тільки не зробиш для глядача... Нехай відтягнеться... І тільки наприкінці програми ловиш себе на мислі: а про що, власне , терлась балачка... Невже про „каоліцію”?