Старий Новий рік на телеканалі «Інтер» потішив черговою прем'єрою - чотирисерійною мелодрамою Оксани Байрак «Моє нове життя». Це перший фільм «королеви мелодрами» після дворічної перерви в її режисерській творчості. Ці роки вона, як відомо, присвятила розбудові своєї телевізійної кар'єри. Проте вочевидь пані Оксану охопила така туга за професією, що вона вирішила поступитися телеамбіціями на користь солодких мук кінопроцесу.

Що з того вийшло, глядачі «Інтера» змогли побачити на власні очі. І вірні шанувальники Оксани Байрак, як свідчать відгуки на форумах, не розчарувалися у своєму кумирові - «Моє нове життя» отримало непогані оцінки в інтернет-спільноті. Щоправда, ті, хто щойно познайомився з творчістю режисерки, відверто дивуються: як можна дивитися таке кіно упродовж цілих чотирьох серій...

Оксані Байрак можна дорікати багато за що, але до переліку її вад лінь точно не входить. Такій працездатності на ниві кінематографу будь-який український режисер може лише позаздрити - як і вмінню пані Оксани знаходити кошти на свої мелодрами, так і залучати до процесу відомих акторів. Мелодрама «Моє нове життя», знята цього разу на студії Film.ua, не стала винятком. Запрошені актори досить відомі - це і Дмитро Міллер, і Андрій Біланов, і Регіна Мяннік, і Лариса Шахворостова, і наша Любава Грешнова...

І що ми отримали внаслідок піврічної роботи знімальної групи? Тут варто було б зробити деякі застереження.

По-перше, я цілком усвідомлюю, що кіно під маркою «Байрак» - це кіно, яке кінокритики-профі переважно вперто ігнорують. По-друге, Оксана Байрак так само вперто продовжує знімати мелодрами з обов'язковим хеппі-ендом, незважаючи на жодні сюжетні провали та невідповідності. І, по-третє, що логічно випливає з перших двох застережень, підходити до кінопродукту авторства Оксани Байрак із «аршином общим» не варто.

Тоді яким саме мусить бути той аршин? Очевидно, що єдиним критерієм оцінки цих мелодрам може бути лише комерційний успіх. Позаяк фільми Байрак показують на телеекранах не лише місця їх створення - України, а й на теренах усього пострадянського простору, бо ж знімаються вони російською мовою, що для принципово російськомовного режисера цілком логічно. Та й грають у них відомі російські актори, тож успіх на величезному ринку СНД, хай навіть безвідносно до якості, а лише за кількісними показниками, їм забезпечено. У сумі такі показники дають шалені рейтинги, які уможливлюють залучення нових інвесторів до створення чергових шедеврів у галузі «кіно для жінок».

Це кіно дуже специфічне, хоча, якщо подумати, яка ще специфіка може бути в мелодрами? Рецепт її створення банальний до оскоми і вигаданий надто давно, щоби відстежити його автора. Беремо героїню, яка собі живе й горя не знає, занурюємо її у вир раптових особистих катаклізмів (бажано при цьому все-таки не засадити її до в'язниці, бо визволення може затягтися серій на 40, і це вже буде ніяка не мелодрама, а кримінальні хроніки), примушуємо пережити катарсис у вигляді несподіваного великого кохання, потім трохи помучити маленькими випробуваннями долі (але, боронь боже, тільки не смерті, бо хто ж тоді зустріне хеппі-енд на тлі сходу сонця?), а насамкінець піднести цій самій героїні великий сюрприз із серії «мрії збуваються!».

Останній фільм Оксани Байрак, на перший погляд, скрупульозно виліплено саме за таким рецептом. І все було б непогано, якби авторка пам'ятала, що навіть у романтичному кіно, яке нібито апріорі не вимагає суворого дотримання правил причинно-наслідкового зв'язку між сюжетними перипетіями і вчинками героїв, варто все-таки спиратися на звичайну житейську логіку. А вона, ця логіка, диктує власні закони розвитку дійства на екрані. І якщо вони навмисне чи з невідання порушуються, то руйнується й усе полотно твору. Саме така історія відбулася і з «Моїм новим життям».

Як і було сказано в анонсі, героїня фільму, жінка під сорок, переживає крах сімейного життя - чоловік покидає її заради молодої коханки-моделі, донька-студентка відбивається від рук, і виявляється, що в цьому житті головна героїня абсолютно нікому не потрібна.

Про подальший розвиток подій можуть легко здогадатися всі, хто давно стежить за творчістю режисера. Але тут хотілося б зупинитися на тому, як саме сценаристи Тетяна Скубашевська та сама Оксана Байрак вибудовують розвиток подій, що мають привести героїню до щасливого фіналу.

Почнімо з того, що на ролі негативних персонажів тут призначено майже все оточення героїні, яку грає Лариса Шахворостова. Їй псують життя і чоловік Миколка (Андрій Біланов), і дочка Кассандра-Ася (Любава Грешнова), і найкраща подруга Рита (Регіна Мяннік). Остання, щоправда, нібито намагається витягти Аню з депресії, взявши її з собою на переговори в Москву й перед тим звільнивши зрадливого Миколку з роботи у своєму глянці. Але, за волею сценаристів, ні сіло ні впало, просто в аеропорту, зізнається найкращій подрузі, що цілий рік спала з тим самим Миколкою. Ну, і що лишається робити нашій героїні після такого зізнання? Звісно ж, набравшись текіли, пристати на пропозицію летіти до Юрмали. Пропозицію таку, до речі, робить той самий викладач дочки героїні, з яким у неї нещодавно сталася неприємна розмова з приводу закоханої в нього Кассандри-Асі.

Ясна річ, героїня, на яку в аеропорту звалюється те саме велике кохання всього її життя, навіть не подумала, що летить вона не в Хацапетівку якусь, а до Латвії, країни ЄС, а туди без спеціальної візи, навіть за наявності Шенгену, - зась! Мінімум тиждень знадобилося б охочому полетіти до Риги, аби отримати латвійські візу! А тут - раз! - і герої вже в Юрмалі. Краса, та й годі! Ще й ротвейлера в якийсь таємничий спосіб на борту провозять. Це вже геть із категорії ненаукової фантастики.

Але такими «дрібницями» творці мелодрами не переймаються. Подумаєш, ну зібралася Аня Рикова в подорож до Москви з одним-єдиним кофром, то все необхідне можна купити на місці, хіба ні? Були б гроші! А судячи з сюжету, їх у нашої героїні багато. Може, в неї чоловік мільярдер? Ні, він усього-на-всього «культовий фотограф» у глянці, яким керує її подруга. Але, знову ж таки, це для сценаристів дрібниці. Так само як і те, з якого доброго дива латиш викладає російську літературу на факультеті журналістики в незрозуміло якому виші славного міста Києва. І чому цей виш раптом розташувався в Будинку художника на Львівській площі? Тут, шановні, треба було обирати щось одне - або взагалі уникнути київських пейзажів, які надто вже впізнавані для киян, або зробити на них виразний акцент. І тоді - зняти будівлю Інституту журналістики там, де вона давно розташована, а саме на вулиці Мельникова. Ще одне запитання хочеться поставити щодо матеріального становища головного романтичного героя: яка має бути зарплатня в скромного викладача російської літератури, та ще й латиша, щоб він мав змогу їздити на крутій тачці, утримувати здоровенного ротвейлера, та ще й по вихідних літати на батьківщину, де має непоганий будиночок на найпрестижнішому Балтійському узбережжі? При цьому в Києві він теж не бомжує...

Гаразд, ми вже зрозуміли, що ніхто з персонажів цієї мелодрами матеріальних проблем не має, ба більше, він не може їх мати апріорі - такий закон жанру. Бо в іншому разі режисер не змогла би знімати певні епізоди на своєму улюбленому Балтійському морі. До речі, з юрмальських епізодів збагнути, що це саме море, а не Київське водосховище, майже неможливо - на екрані просто якась калюжа з великою кількістю води. І пісочок достоту такий самий, як на Дніпрі під Києвом, їй-богу! Задля такого візуального ефекту, мабуть, не варто було везти знімальну групу аж до Юрмали.

Аби закінчити з балтійськими епізодами, згадаю ще один, який викликає подив. Дівчина-кельнерка, вона ж - власниця кафе-фотоательє, куди приходить герой проявити плівку, з гордістю кидає фразу про те, що її заклад «з 39-го року - ні дня без виручки». Наскільки пригадується, саме того року радянські війська в рамках пакту Молотова - Ріббентропа «пройшли на свої бази на території Латвії», а наступного року країна стала частиною СРСР, і про якусь виручку «під совєтами», а згодом нацистами, говорити некоректно. Хіба що предки цієї кельнерки були переконаними колаборантами і співпрацювали з обома окупаційними режимами.

Подібних недоладностей у сценарії занадто багато, щоб аналізувати їх усі. І таку критичну масу ляпів пояснити самими лише вимогами романтичного кіно, яке нібито не потребує логіки, дуже складно. Тут уже можна запідозрити авторів у не надто професійному ставленні до написання сценарію. Адже будь-яка історія, навіть фантастична, спирається на глибинні мотивації дій її героїв. І якщо ці мотивації не прописано, хай навіть маленькими, але виразними штрихами, історія розсипається, як картковий будиночок, під найменшим повівом критичного сприйняття. У цьому сенсі найбільш невмотивованим виглядає фінал «Мого нового життя». Як можна було змусити Аню Рикову, котра вже почала здогадуватися, хто винен у втраті її ненародженої дитини, піддатися на пропозицію цих самих винуватців, а саме дочки та її нареченого, знову полетіти до коханого в Юрмалу? Це при тому, що Ася зробила все, аби розлучити Романа й свою матір, підбуривши задля цього на відвертий злочин майбутнього нареченого. Складається враження, що такий сюжетний хід знадобився авторам лише для ефектної кінцівки фільму: двоє в білому, обнявшись, ідуть берегом моря назустріч остаточному й незворотному щастю. Одне слово, «тільки смерть розлучить нас!».

Хай би й так, адже подібні фінали лише й можливі у мелодрамах Оксани Байрак, але біда ще й у тому, що акторам у цьому фільмі психологічно просто нічого грати. Всі ролі настільки невиразно виписано, що виконавці змушені були йти на певні хитрощі, аби бодай запам'ятатися глядачеві. І в цьому плані найбільше барв знайшла для своєї ролі моделі-розлучниці Марія Валешная. Вийшло дуже яскраво й переконливо. Шкода, що розвитку цей персонаж не отримав, бо «культовий фотограф» швидко знайшов їй заміну.

Щодо роботи Лариси Шахворостової, то її героїня вийшла однаково блідою і на тлі кухонного інтер'єру, і в обіймах коханого, і на лікарняному ліжку в хвилини найбільшого для жінки горя. Як кажуть театрознавці, це була гра в одну барву.

А втім, якщо старанно заплющити очі на згадані недоладності й ляпи, від фільму можна отримати задоволення хоча б тому, що Оксана Байрак - одна з небагатьох українських режисерів, які дають роботу вітчизняним акторам. І на тому спасибі!

Фото - bignames.org.ua