Думки проти вітру. Нам потрібен інформаційний дієтолог
Таке шкідливе телебачення...
Мабуть, тільки лінивий зараз не розказує про те, яким шкідливим є телебачення. Я розгубилася. Відчуття, що вмикаючи телевізор, я калічу себе і своїх дітей, псує мені настрій, не дає можливості тихенько розслабитись перед екраном, позбавляє душевного комфорту. Я розумію, що мала б сама боротися за психічне здоров’я своєї сім’ї. Але чи не заважкий тягар для пересічного громадянина? Я хочу, щоб про мене дбали. Я мрію про відчуття cпокою і захищеності. Я прагну віддати себе у руки професіоналів. Нехай би специ та профі розробили інформаційний споживчий кошик, розрахувавши з наукової точки зору, у яких пропорціях можна споживати інформацію позитивну, негативну, веселу і страшну. Скільки разів на день, чи, може, на тиждень можна чути про інопланетян, паранормальні явища і кінець світу; бачити наслідки пожеж, виверження вулканів та землетрусів; у яких пропорціях слід дивитися бойовики і мелодрами. Я хочу знати, як впливають на сімейне життя мильні опери і через який час після регулярного перегляду „Кривого дзеркала” мозок робиться гладенький і пустий, як повітряна кулька. І найцікавіше: як має бути дозована негативна інформація в новинах, щоб вони з одного боку не були прісними, а з іншого – залишались поживними і такими, щоб їх можна було перетравити без нудоти, здуття мозку і душевної печії...
Нам би до інформаційного дієтолога звернутися...
У Штатах наразі одна з найпопулярніших професій – це дієтолог. Спеціалісти з харчування для кожного клієнта розробляють спеціальний раціон з урахуванням індивідуальних якостей, спадкових і набутих хвороб та схильностей. Нам же необхідні інформаційні дієтологи, які зуміли б розраховувати збалансований інформаційний раціон для України.
Нам конче потрібен оригінальний інформаційний продукт. Смішно копіювати в цьому відношенні чи то Захід, чи то Росію. Західного обивателя, що дуріє від стабільності, може, й потрібно лякати фільмами жахів і катастроф, бойовиками, трилерами, страшними картинами природних і техногенних катаклізмів. Що поробиш, дозовані стреси конче необхідні для здоров’я. А от українців, мабуть, все-таки потрібно заспокоювати. Адже вони і так змучені ціновими потрясіннями, політичною нестабільністю, щоденною боротьбою за виживання.
Російські „криві дзеркала”, безкінечні ток-шоу і концерти мають відволікати та задурювати росіян, щоб ті менше думали про останні корчі відмираючої демократії та зміцнення ФСБешної диктатури. А от Україні потрібно боротись із корупцією, розвивати демократію, розбудовувати громадянське суспільство і шукати свій шлях у цьому житті.
Є сенс рекламувати красиве життя багатих людей у тих країнах, де створені можливості вибитись із низів чесною працею, де легко розпочати свій бізнес, взяти кредит тощо. В наших умовах істерія навкруги елітарного способу життя – це стимул хіба що до кримінально швидких методів збагачення або до депресивних станів із суїцидними наслідками.
Нам би хто показав, що можна бути щасливими, живучи звичайним, простим, скромним життям. А ще б почути спокійні мудрі слова, які додали б оптимізму рівно настільки, щоб з’явилися сили заснути без важких думок і прокинутись із новими силами жити і боротися... Втім, це так, лише кілька міркувань та припущень. Адже це полігон для аналізу, дискусій, боротьби ідей для цілого бойового загону істориків, соціологів, психологів, культурологів і, звичайно, телевізійників! Невже не зуміли б розробити виважену, національно орієнтовану, УКРАЇНСЬКУ інформаційну політику?
Чи може корисне бути цікавим?
Чи готова наша журналістика задовольнити специфічні інформаційні потреби українців? Без проблем! Все залежить від того, яке завдання поставлять перед собою журналісти. Адже вони не згірш від фармацевтів можуть розрахувати і лікувальну, і летальну для суспільства дозу інформації. І річ не в тому, хто на що вчився, а в тому, хто на що ХОЧЕ вивчитись. Хто сказав, що гроші можна робити, лише прогулюючись темними алеями людської підсвідомості? Поміж звірячими інстинктами ще не приспані поривання вічної душі, що прагне спасіння! А грішне тіло хоче виживання, і будь-яка інформація щодо цього всотується як життєдайний дощик спекотної днини. І аби нам хто розказав, як не загубитися у бюрократичних джунглях та вижити у пустелях соціальної незахищеності!
І це буде цікаво! Але лише за умови, що робитимуть цей свіжий, екологічно чистий, суто національний інформаційний продукт небайдужі професіонали високого ґатунку. Не потрібно бути профі, щоб злизати рецепт у сусіда і нашвидкуруч зварганити щось подібне. Вищий щабель професіоналізму в тому, щоб вигадати щось своє, поставити перед собою завдання зробити те, що ніхто до тебе ніколи не робив. І працювати на інтерес, на ідею, на самоствердження! І поставити суспільству діагноз, і навчитися виготовляти гарненькі пігулки, де гіркі ліки будуть в яскравій солоденькій оболонці, де корисне начиння буде подано в цікавій формі.
Нещодавно я згадала, як колись прийшли до мене мої діти маленькою, але поважною делегацією і вчинили справжній допит – ніяк не могли повірити, що СМАЧНЕ МОЖЕ БУТИ КОРИСНИМ. Для дітлахів ця теза виявилась справжнім потрясінням, оскільки ніяк не вписувалась у картину їхнього дитячого світогляду – звикли, що все смачне завжди шкідливе, аж тут я пригостила їх сухофруктами...
Я згадала цей епізод, коли розмірковувала над тим, чого я чекаю від суспільного мовлення. У мені живе дві істоти: більш-менш свідома громадянка України і водночас звичайна обивателька, затуркана життям. І от коли одна моя іпостась розмірковує над тим, яке тематичне наповнення суспільного ТБ було б КОРИСНИМ для українців, моє інше "Я" починає відверто нудьгувати і потай мріяти, з яким задоволенням зможе переключитись на інший, більш легковажний канал. Моє перше „Я” врешті-решт обурилось і влаштувало суворий допит, на якому моє друге „Я” зізналося, що сумнівається (як колись мої діти), що корисне може бути смачним... тьху, мова ж іде про інформаційний продукт, перепрошую – КОРИСНЕ МОЖЕ БУТИ ЦІКАВИМ.
Чи вміємо ми вчити цікаво?
Все починається зі школи, де вже давно ніхто не переймається тим, щоб викладати свій предмет цікаво. Як сказала одна вчителька, „Я що за таку зарплатню буду клоуном перед учнями скакати?” Але пояснення знаходиться зовсім в іншій площині: втрачено традиції говорити про серйозні речі цікаво. Байдужі вчителі вчать по нудних підручниках так само байдужих учнів. Уже давно ніхто не каже: „Мені цікаво вчитися”. Мотивація тепер зовсім інша – досягти чогось у житті, здобути серйозну професію, яка б забезпечила матеріальне благополуччя. ВСЕ СУХО, ПРАГМАТИЧНО, НУДНО І ТХНЕ ГРОШИМА. Настав час згадати, що вчити і вчитися цікаво, робити добро приємно, а гроші можна заробляти також і на корисних справах.
Наше суспільство наразі – це дика темна істота, що вийшла із хащів тоталітарної держави. Але ж як цікаво вчити саме тоді, коли кожне нове вміння змінює учня на очах! Спостерігати, як у нього з’являються перші ознаки цивілізованості, як додається йому свідомості, охайності, інтелекту, а згодом і відчуття власної гідності... А ось поміж дикими інстинктами вже можна розгледіти благородні почуття – доброту, співчуття, самопожертву... І не забариться той час, коли природними і невимушеними стануть вже ті риси, що притаманні лише високорозвиненій особистості: толерантність, терпимість, повага до відмінних від себе...
І все це може зробити чарівна сила телебачення, яке, відображаючи реальність, здатне змінювати і формувати її. І мріється, що принаймні громадське ТБ могло б бути саме таким – корисним, розумним, красивим і правдивим до такої міри, що наше життя повсякчас змінювалося б, як під впливом чарівного дзеркала: тільки відіб’ється у ньому якесь негативне явище – і зразу перетвориться на свою протилежність, і стане чорне білим, і не буде кінця процесу нашого самоочищення і самовдосконалення... Ідеалізм? Але ж на те він й ідеал, щоб, як зірка в небі, бути недосяжним дороговказом на шляху, вкритому тернами. І чого ми зрештою будемо варті, якщо не відродимо в собі здатність не соромитись того, чим мали б пишатися? Мати ідеали – не соромно. Говорити високі слова – не соромно. Але за однієї умови – якщо ми за цими словами не загубимо душу і совість, якщо нам усім стане просто цікаво змінити наше життя на краще.
