Ющенки–молодші стали неодмінними учасниками будь-якої важливої сторінки державного життя. Ось і 26 березня Віктор Ющенко прийшов голосувати на виборах разом із дітьми, що засвідчили численні телерепортажі. Під час «помаранчевої» революції це було зрозуміло й викликало лише теплі почуття. Під час перших державних свят, коли Віктор Ющенко вже став президентом, це можна було списати на інерцію. Тепер, коли, як виявилося, Ющенка з дітьми громадяни України можуть побачити значно частіше, ніж Ющенка без дітей, це дедалі більше починає дратувати. (Відповідні відгуки, напевне, неодноразово чув ледь не кожен.) І от чому.

Постійна присутність Ющенків-молодших в інформаційному просторі, як видається, мусить підкреслити людські якості президента – люблячого батька. (Якщо таку мету свідомо ніхто й не ставить, то для глядачів виглядає саме так.) Але люблячий батько – то далеко не найважливіша, не найсуттєвіша характеристика чинного глави держави. Люблячим батьком може бути й диктатор, і невіглас, і взагалі будь-хто. До характеристики політичного діяча та суспільного сприйняття його особистості ця риса не додає геть нічого. Президент – це передусім функція. І любов Віктора Ющенка до дітей в цьому плані не функціональніша й не значущіша, ніж зачіска Юлії Тимошенко чи пролетарське походження Віктора Януковича.

А от пересічні громадяни можуть сказати (й кажуть): наші діти ніколи не будуть такі доглянуті й такі вгодовані, ми не маємо для цього коштів і ніколи не матимемо.

Та справа не в тому. У монархіях діти монарха є від самого народження державними особами – за фактом належності до правлячої фамілії. У республіках, як правило, діти президентів державними діячами не є – надто ж у республіках демократичних. Дружина президента виконує певні державні функції – як «перша леді». Але діти є звичайними дітьми, звичайними громадянами держави. Сполучені Штати Америки, наприклад, пишаються з того, що дочкам і Білла Клінтона, й Джорджа Буша-молодшого поліція пред’являла звинувачення. То який стосунок мають діти Віктора Ющенка до відправлення державних актів? Яка є функція їхньої постійної присутності в інформаційному просторі?

Хоч би як там було, але існує ще й суто педагогічний вимір проблеми. Діти Ющенка звикли до променів телекамер. Вони звикли до того, що бачать громадян у позиції згори, а громадяни їх – у позиції знизу. Вони призвичаєні до загальної уваги та загального поклоніння. Із найраніших років – адже Софійці Ющенко лише чотири роки, вони призвичаюються до того, що вони – не такі, як усі. Вони – еліта за фактом народження. Тож змальовані пресою походеньки Андрія Ющенка – то те, що й має бути. То – питома поведінка члена монаршої родини...

Упевнений, що Віктор Ющенко робить усе, що вважає за потрібне, щоб його діти нічого подібного не відчували. Але ж краще один раз побачити (й відчути), ніж сто разів почути...